Сергій Лоскот: кожній дитині потрібна тварина

Цього року вперше на премію Книга року ВВС претендують книжки, перекладені на українську з інших мов народів України.

Одна з таких книг - перекладена із російської книга Сергія Лоскота "Великі собаки бояться маленьких дівчаток". Це розповідь про дружбу дівчинки Риськи і собаки Чу і про пригоди, які з ними стаються.

Сергій Лоскот: Насправді книжка про доброту. Про те, що усі діти повинні виховуватися так, щоб вони з раннього віку кимось опікувалися. Найкраще - щоб у сім’ї була тварина, чи собака, чи кіт, чи якийсь хом’ячок.

Інакше діти виростатимуть егоїстами. Зараз вони дуже багато навчаються, батьки намагаються їх всіляко розвивати, а суто людських рис їм дуже бракує. Батьки ж дуже зайняті, а де дітям навчатися людяності, як не турбуючись про тварин?

ВВС Україна: Ви писали книжку, уявляючи якусь конкретну дівчинку?

С.Л. Коли я був на війні, я там писав казки. Дорослі казки. У перервах між боями писав, щоб не з’їхати з глузду. А коли повернувся, моя приятелька, Тетяна Стус, небайдужа до дитячої літератури, запропонувала – пиши для дітей.

Ми якось сиділи, слово за словом, почали говорити про дітей, тварин і Тетяна навіть запропонувала одразу ж назву для книжки: напиши про те, як великі собаки бояться маленьких дівчат.

ВВС Україна: А чому у великих чоловіків є потреба писати книжки для маленьких дівчат чи хлопчиків?

С.Л. Не знаю… У мене є донька, але вона вже доросла. Я дуже хочу онуків, точніше, дівчинку, онучку. Хлопців не хочу. Бо ще не дай Боже їх на війну поженуть. Мені здається, що усе, що я пишу, це все - під враженням чи відчуттям, що у мене буде онука. Ось так я би сказав: пишу для майбутньої внучки.

ВВС Україна: Про що ви писали, коли були в АТО?

С.Л. Писав щоденник. Писав дорослі казки. Якось там не міг писати дитяче. Я служив у 72-й бригаді, дійшов від Маріуполя до Ізваріно, потім потрапив до госпіталю і знову повернувся в АТО. Із Волновахи рік тому демобілізувався. Але на стару роботу не повернувся. Війна змінила мене. Я думав про те, що треба щось змінювати у житті, почати займатися тим, про що давно мріяв.

Я вам скажу, що усі, хто звідти повертається, дуже змінюються. Я почав навчатися флеш-анімації. І пишу книжки для дітей. Є вже кілька. Але я не займаюся їх виданням, довірився тій самій Тетяні Стус, яка спонукала мене написати книжку "Великі собаки бояться маленьких дівчаток".

ВВС Україна: Як ви вважаєте, чи треба дітям розповідати про війну? Як це робити, чи говорити, хто є ворогом?

С.Л. Звісно, треба розповідати. Так історично склалося, що останні 100 років кожне покоління в Україні пройшло через війну. І, не виключено, що і наступне покоління також чекає така ж доля. Тому дітям треба розповідати. Хоча, звісно, про це важко говорити навіть з дорослими. От, приміром, я росіянин, частина моїх родичів живе у Криму і ми не спілкуємося.

Мене запитували – чому я пішов в АТО. Я про це багато думав. І найпростіша відповідь, яку я маю, - я хлопчик і я мушу захищати країну. Не важливо, хто при владі. Чоловіки мають захищати свою Батьківщину. Можливо, під таким кутом слід розповідати про війну і дітям.

ВВС Україна: Чи ви стежите за розвитком дитячої літератури і що про неї думаєте? Чи є у вас улюблений дитячий письменник?

C.Л. О, так, я вважаю, що зараз у нас неймовірний підйом дитячої літератури. Мені особисто дуже подобається Кузько Кузякін, його "Кожен може стати принцесою" та інші. Це неймовірні твори, які весело і цікаво читати і дітям, і дорослим.

ВВС Україна: А які ще книжки для дітей ви пишете зараз?

С.Л. Я зараз пишу дві книжки одночасно, і це жахливо, бо щось не виходить дописати жодну...

ВВС Україна: Може, варто поспілкуватися із дітворою, щоб дописати?

C.Л. Може й так. Я спілкуюся зараз із трирічною дівчинкою, Варварою, це онучка одного із моїх побратимів. Ми називаємо один одного "дідами", хоч за віком ще молоді. Так що у нас поки що одна онучка на чотирьох.

Із Сергієм Лоскотом розмовляла Світлана Дорош.