Сестринство танцівниць топлес

Багато років тому, Бі Роулатт – молода танцівниця і феміністка за переконаннями – сильно обурилась, опинившись на одній сцені з танцівницями топлес.

Значно пізніше, вже написавши книжку про одну з перших феміністок Мері Волстонкрафт, Бі відвідала паризьке кабаре "Мулен Руж" і поспілкувалась з працівницями безжальної індустрії розваг, для яких не проблема оголити груди на публіці. І вона засумнівалася – про що й пише у цій статті.

Французький письменник і художник Жан Кокто плекав теплі почуття до артисток з "Мулен Руж". Він називав їх "каріатидами нашої величної та прекрасної епохи". Та, можливо, Жану Кокто не доводилось натягати високо на стегна трусики-стрінги чи падати на сцені від штурханини – а саме цим запам’яталося мені життя танцівниці кабаре.

Я була ще підлітком, коли влаштувалась на роботу у кабаре Isla del Lago на Канарських островах. До того, я старанно вчилася балету і дедалі більше схилялася до феміністичних ідей; я гадки не мала, на що підписуюсь. Власне, наше кабаре-шоу зводилось до канкану у перах і з гігантськими накладними віями. Але те, що бачила публіка, – дрібниці у порівнянні з абсурдністю залаштункового життя.

Це був шоу-бізнес у всій своїй хижій красі, де виживають найстрункіші та найпідліші. Як наймолодша танцівниця, я мусила багато чому навчитися. У мене ніяк не виходило танцювати на тих чортових сріблястих шпильках чи навіть правильно надягати стрінги. На мій превеликий жах, декому з дівчат давали номери, які треба було танцювати без бюстгальтера. Моєму обуренню не було меж: порядна танцівниця не має показувати усім свої груди. Це була та межа, яку я відмовилась перетнути. Уся ця робота здавалася паралельним всесвітом – місцями блискучим, але дуже й дуже непривітним.

Після тижня репетицій я усе ще погано рухалась на підборах. Одного разу, височезна блондинка покликала мене у куточок. Ця бувала танцівниця часто брала під крило початківців, за що її прозвали "тітонькою Деббі". Вона порадила мені не зважати на мозолі і не скидати туфлі ні на хвилинку: ходили чутки, що я нездара і що мене скоро звільнять. Був лише один спосіб вижити. Я затягнула ремінці на туфлях і пошкутильгала на сцену.

На щастя, скоро мої справи пішли угору. Я дізналася про дні контрольного зважування, коли танцівниці шикувалися і по черзі ставали на ваги, про те, як не зіпсувати клей для вій своїм потом і як складати шнурок від тампону, щоб він був непомітний. Я навчилася спати удень, засмагати без слідів від купальника, не їсти і не пити перед шоу, а головне, ніколи не крутитися під ногами у солістки, поки ми перевдягаємось. Коли я нарешті опанувала помахи ногами на височезних підборах, можна було зітхнути з полегшенням.

Година за годиною, вечір за вечором ми сиділи в яскраво освітленій і заваленій блискітками убиральні, в оточенні дзеркал. Напівголі, ми церували колготки і оголювали душі. Підступні кавалери, складне дитинство, дієта, сексуальний досвід з дівчатами, аборти, невдалі процедури зі збільшення грудей – для нас не було заборонених тем.

Це були сильні, працьовиті, незалежні жінки. Дурних серед них не було. Утім, мене шокувало те, що вони вважали за прийнятне. Нас була повна кімната – голодних дівчат, що мусили терпіти, коли роботодавці нам недоплачували, прилюдно нас зважували, обзивали "суками" і "коровами на льоду". Чому ми з цим мирилися?

Багато років по тому, працюючи над книжкою "У пошуках Мері" про передвісницю фемінізму, я знайшла "тітоньку Деббі" і домовилась з нею зустрітися. Наша зустріч почалася зі взаємного оцінювання. Коли б не побачились дві колишні танцівниці, не обходиться без хвилини оглядин – непомітно, по-котячому, ми прикидаємо, у кого більше виріс зад ("Здається, вона поправилась…"). Кожна екс-танцівниця жахається цього критичного погляду. Звісно, ми удаємо, що нам байдуже, але це неправда.

Невдовзі ми вже сміялися, поринувши у спогади. Але розповіді Деббі про жорстокості життя за лаштунками затьмарили мої. Заздрісні суперниці заважали їй, коли треба було швидко змінити костюм, а ще гірше, їй регулярно кололи знеболювальне у хребет, щоб притлумити наслідки травм.

Ми вирішили навідатись у "Мулен Руж", де шістнадцятирічною дівчинкою Деббі починала свою кар’єру. У цьому легендарному паризькому закладі народився канкан – танець, що був увічнений Тулуз-Лотреком і досі лишається тут фірмовим номером. Одне з перших видань "Оксфордського музичного довідника" визначає канкан так: "несамовитий і часто непристойний танець, що ним зловживають у Парижі заради утіхи британських і американських туристів, готових платити за гострі враження".

Хочете моє визначення? Це кошмар будь-якої танцівниці – найнебезпечніший, найскладніший і найтравматичніший з усіх естрадних номерів. Деббі згадала про розбиті носи, розірвані сухожилля і сумнозвісні стрибки зі шпагатом: "Ми підстрибували, розкривали ноги у повітрі та приземлялися прямо у шпагат. Недивно, що всі танцівниці при цьому кричали!"

Коли ми прибули до "Мулен Руж", нас відразу провели за лаштунки, у самісіньке лігво блискіток та пайєток. Угорі на підвісних вішалках рядами висіли костюми та головні убори. Величезні халабуди з червоного та рожевого пір’я здіймалися, наче коралові рифи. Між ними пурхали зграйки волооких і довгоногих танцівниць. Вони були подібні до прекрасних інопланетянок. Я ніколи раніше не була у "Мулен Руж", але відразу впізнала цей світ.

Одна з танцівниць, Кеті, нещодавно повернулася на сцену після лікування травми, отриманої під час канкану. Вона працює тут уже п’ять років, розповіла вона, здобувши перемогу на відборі з-поміж 300 дівчат. У наші дні, на відбір зазвичай приходило по 30-40 учасниць, переважно британки, тоді як зараз кадровий резерв поповнюється танцівницями з усього світу.

Та хоча стандарти зросли, тиранія – навпаки. Коли я розповіла Кеті про щотижневі "дні публічного зважування", вона мало з стільця не впала: "О ні! Тут такого не роблять. Ясна річ, ми маємо підтримувати форму. Якщо щось змінюється, тебе можуть викликати на розмову. Але ж не при всіх!"

Я намагалася копнути глибше, щоб вишукати ознаки експлуатації, але мене впевнено перервала Деббі: "Робота у "Мулен Руж" була найкращою у моєму житті. Я б не відмовилась тут працювати і безкоштовно".

"Це справді щастя – погодилась Кеті. – Танці – це для мене все. Я можу бути собою – і дивовижно почуваюсь!"

Але навіщо танцювати топлес?

Кеті дипломатично усміхається: "Це не для всіх, я розумію. Але насправді це підвищує статус танцівниці… – тут вони з Деббі переморгнулися. – А ще дозволяє облишити канкан!"

"Статус?!" – роззявила рота я.

"Так само було і в мої дні, – підтвердила Деббі. – Ті, хто танцював топлес, знаходились вище у харчовому ланцюгу. У нас була інша хореографія – по суті, це було підвищення. – Вона з теплотою поплескала мене по коліну. – А такі як ти, дорогенька, були лише на підтанцьовуванні".

"А взагалі, – додала Кеті, – багато хто змінює думку, після того як бачить нашу виставу". Про себе я твердо вирішила, що лишуся при своїй думці.

За мить до підняття завіси я шепнула Деббі: "Мені досі сниться оцей момент, коли завіса піднімається". Було майже боляче пригадувати ті відчуття, які охоплювали мене на сцені. Я затамувала подих – почалося.

Це була не вистава, а мерехтливий, несамовитий, позачасовий згусток радості. Звісно, були моменти банальності та кічу, але де ще побачиш пір’я та стрази на багато тисяч євро, 800 пар черевичків ручної роботи, 700 срібних відерець з шампанським і п’ять живих пітонів?

Самі танцівниці настільки прекрасні, що аудиторія забуває дихати. Вони – ніби статуї, що ожили. Видовище навівало ностальгію за кінематографічним минулим, а канкан підхопив і поніс глядачів, довівши їх до нестями.

"Мулен Руж" поважає традиції, – каже Террі Утрія, колишній товариш Деббі по танцях, а нині режисер-постановник. – Тут є певна магія, якої не віднімеш".

Вистава закінчилась, але ми усе не йшли, наче до крісел приклеїлись. Розмова повернулася до грудей: прикривати чи не прикривати? Хоч мені й не хотілося це визнавати, Кеті була права. Вистава змінила мою думку. Там не було дешевих звабних жестів – краса була піднесена і далека, наче повна протилежність тверкінгу. Це була така ж класика, як оголені античні скульптури.

Поки працівники складали крісла навколо, я усвідомила ще одну річ: між танцівницями була певна солідарність, залаштунковий кодекс артисток кабаре. Якщо ви пройшли випробування, ви – родина. Врешті-решт, чому я зараз сиджу тут разом з жінкою, що заступилася за мене двадцять п’ять років тому? Під блискітками ховається справжнє сестринство, що очевидно і на прикладі дівчат з "Мулен Руж".

"Зізнаймося чесно, – підсумувала я. – Нинішні танцівниці здоровіші, старанніші, та й загалом не такі падлюки".

"Вони кращі за нас", – зітхнула Деббі.

"Що ж, добре, що ми вже старі і можемо дебоширити, як звикли!" – гигикнули ми. Я щедро залила негативні спогади шампанським. Адже я звикла фільтрувати їх через політичні погляди, на жаль, згубивши при цьому відчуття дива, яке неможливо пояснити словами.

Як я могла це забути? Танці – це швидкоплинна і крихта радість, миттєвий і тому такий дорогоцінний тріумф над гравітацією. Можливо, було б недурно освоїти замість танців гру на гітарі чи ще щось, непідвладне часу й слабкостям здоров’я. Але ж ми віддалися красі та грації свого юного тіла – і, бодай короткий час, майже літали.

Від Румі до Ніцше, всі звеличували силу танцю. А істину, мабуть, найкраще висловив американський хореограф Мерс Каннінгем. "Танець необхідно любити, щоб досягти в ньому успіху, – сказав він. – Адже він не дає жодних винагород – ні книжок, щоб сховати у шафі, ні картин, щоб повісити на стіну чи передати в музей, ні віршів, щоб видати і продати... Нічого – лише ту стрімку мить, коли ти почуваєшся живим".