"Мене бив чоловік"

Зварила несмачну вечерю, не попрасувала одяг, не прибрала в квартирі – киянка Олена (ім'я змінене. – Ред.), якій ще немає 30, перераховує приводи, через які її бив чоловік.

"Причини не закінчувалися ніколи", - каже жінка, яка нині разом з малою донькою живе в так званій соціальній квартирі. Цей притулок для жінок, що потрапили в скрутну життєву ситуацію, спільно створили в Києві кілька соціальних організацій.

"Ми часто сварилися, - веде далі Олена. - Руку підняв раз, другий. І зрештою, я вирішила розлучитися з ним. Через якийсь час він знову з'явився. Почав часто дзвонити, просив зустрітися, казав, що він змінився. Але коли я до нього поверталася, повторювалося те саме. Навіть не те саме, а ще гірше, ніж було".

Остаточно піти від чоловіка Олена вирішила, коли той накинувся на неї, не звернувши увагу на доньку, яку вона тримала на руках. "Дитина ледь не випала у мене з рук. Це був уже кінець. Крапка. До цього я чомусь усе прощала. Але тепер, коли це зачепило дитину, справа стала дуже серйозною".

Олена – одна з небагатьох жінок, які наважуються говорити вголос про те, що їх бив або б'є чоловік. І одна з крихітної частки тих, кому вистачило сил вирватися з кола сімейного насильства і пощастило потрапити під опіку соціальних працівників.

Одна з цих працівниць, Анна Остапчук, менеджер соціальної квартири, розповідає, що ситуація в Олениній сім'ї – це типова ілюстрація "циклу насильства", про який згадують ледь не всі психологічні посібники на цю тему. Спочатку в родині поступово назріває конфлікт, який виливається в лайку, скандали і образи, аж поки в якийсь момент агресія виплескується у вигляді побоїв, зґвалтування чи жорстоких психологічних принижень. Після цього кривдник (а це переважно чоловік) кається у своїй поведінці й обіцяє, що нічого схожого більше не повториться. Але після такого "цукерково-букетного періоду" починається нове коло напруги, яке, зрештою, знову завершується побиттям чи приниженням.

Найгірше, що з кожним разом тривалість такого циклу меншає. І якщо спочатку між спалахами домашнього гніву минає 2-3 роки, то з часом чоловік може побити жінку кілька разів за день.

Олена ще не має чітких планів, що робити далі, але знає принаймні одне – з чоловіком вона офіційно розлучиться і більше не житиме. Я запитую її, що вона б змінила у своїх стосунках з ним, якби довелося пережити всю ситуацію ще раз.

"Я поставила б крапку після першого ж фізичного приниження, - каже жінка. - У такому випадку треба розривати стосунки. Продовжувати їх не варто".

Вона визнає, що іноді бувають випадки, коли чоловік, уперше піднявши руку на жінку, може сам злякатися своєї реакції і більше ніколи не допустить нічого подібного. Однак таке, за її словами, буває "раз на тисячу випадків".

"Нема трупа – нема справи"

"В Україні фактів насильства завжди було дуже багато. Ми не можемо говорити, що їх немає, навіть якщо державна статистика каже про невелику кількість таких фактів", - розповідає Катерина Бороздіна, директор департаменту експертизи жіночого правозахисного центру <link type="page"><caption> "Ла Страда – Україна"</caption><url href="http://www.la-strada.org.ua/" platform="highweb"/></link>. Ця організація однією з перших почала працювати з проблемою насильства проти жінок.

Офіційно від січня до жовтня цього року в Україні зареєстрували трохи більше 600 правопорушень, пов’язаних з насильством у сім'ї. 575 з них закінчилися обвинувальним актом. Майже половина випадків пов’язані з алкоголем.

Але в "Ла Страді" є своя статистика – кількість дзвінків від жінок на гарячу лінію, де працюють психологи. Приблизно за цей самий період – з січня по вересень – організація отримала в десять разів більше звернень від жінок. І більше половини з них – саме через домашнє насильство. Якщо врахувати, що поки що така телефонна допомога працює лише в робочий час, то виходить, що скарги від жінок надходять у середньому кожні півгодини. І це лише в одній організації.

Ще більш промовисті цифри в інтерв’ю "Укрінформу" назвав заступник керівника Національної поліції Олександр Фацевич. За його словами, у Києві три чверті всіх викликів патрульної служби стосуються саме насильства в родині.

Катерина Бороздіна вважає, що так і є, й каже, що раніше жінки рідше скаржилися на насильство в міліцію – через страх, сором і легковажне ставлення самих правоохоронців, висловлене в приказці "Нема трупа – нема справи".

Після війни

Попри те, що сигналів про домашнє насильство так багато, найстрашніше ще попереду, кажуть фахівці. І пов'язано це з війною на Донбасі.

Досвід США після В'єтнаму, СРСР після Афганістану чи будь-якої іншої країни, яка вела тривалі війни, показує, що бойові фізичні й психологічні травми чоловіків не минають безслідно для жінок.

"Цей шквал (дзвінків на "гарячу" лінію. – Ред.), напевно, буде десь через рік. Ще не всі повернулися з бойових дій. Можливо, хтось намагається зараз самостійно впоратися з цією ситуацією", - каже пані Бороздіна.

Вона розповідає, що багато жінок і дітей уже страждають від агресивних дій чоловіків, які повернулися з фронту. І насильство подекуди з'являється в тих родинах, де раніше його не було.

У такій ситуації держава й суспільство мало б грати на випередження й працювати з потенційними кривдниками. В уряді справді розробляють програми корекції для чоловіків, схильних до домашнього насильства. Але підхід до таких курсів суто формальний, каже пані Бороздіна: "Тренер, який проводить цю програму, починає з визначення: що таке насильство, які види насильства бувають... Навіщо це людині, яка чинить насильство? Їй треба давати щось, що допоможе змінити світогляд, а не визначення насильства".

"Патерналізм"

Жінкам, які постраждали від насильства вдома, мають допомагати в передбачених законом соціальних центрах матері і дитини, а також у центрах соціально-психологічної допомоги.

Але в третині українських областей державних центрів такої допомоги немає взагалі. Серед них – Київська (не рахуючи столиці), Харківська, Херсонська та Луганська й Донецька, де такі заклади були до початку війни. Ті поодинокі центри, які все ж працюють в інших областях, діють в основному завдяки недержавним організаціям і волонтерам та можуть одночасно прийняти не більше 15-20 жінок - на регіон з населенням у кілька мільйонів.

Не набагато краща ситуація і з притулками для матері й дитини, в яких можуть тимчасово проживати жінки на пізніх термінах вагітності або з малими дітьми. На сайті Мінсоцполітики сказано, що два роки тому в Україні було лише 17 таких установ. Скільки їх сьогодні, у прес-службі відомства не знають, а письмовий редакційний запит там залишили без відповіді.

Експерти, з якими спілкувалася ВВС Україна, сподіваються, що справа з відкриттям нових центрів у містах піде краще з поступом децентралізації, бо це - саме те питання, яке мало б цікавити місцеві громади. І держава має не створювати такі центри сама, а сприяти тим, хто робить це професійно, каже Сергій Полюк, який опікується соціальною сферою у Представництві Євросоюзу в Україні.

"Сьогоднішня Україна, і суспільство теж, у тому, що стосується соціальної допомоги і підтримки, наслідує радянський приклад, - каже пан Полюк. – За радянських часів люди отримували допомогу тільки від держави, і так виробився патерналістський підхід, що держава повинна робити все".

У країнах ЄС, розповідає він, діє інший підхід: соціальні послуги за гроші місцевих бюджетів і доброчинців надають професіонали з недержавних організацій, які виграють прозорі державні конкурси. "Децентралізація – це єдиний шлях. Цим шляхом ідуть зараз усі розвинені країни, незалежно від політичного устрою", - додає пан Полюк.

Соціальна квартира

Прикладом того, яким може бути притулок для постраждалих від насильства жінок, є соціальна квартира в Києві, в якій і живе Олена, котра вирішила піти від чоловіка.

Нашу з нею розмову перериває візит лікарки, яка прийшла, щоб оглянути дитину, і Анна Остапчук, менеджер квартири, розповідає тим часом про тутешні порядки.

Квартиру організував і підтримує разом з партнерами неурядовий центр <link type="page"><caption> "Право на здоров'я"</caption><url href="http://www.healthright.org.ua/uk/" platform="highweb"/></link>, створений під крилом міжнародної гуманітарної організації HealthRight International. Серед партнерів – київська влада і недержавні організації "Розвиток України" та СНІД-фонд Елтона Джона.

Велике і гарно обставлене помешкання, адресу якого з міркувань безпеки не розкривають нікому, крім жінок, що там живуть, наштовхує на думку про просунуту версію комунальної квартири. Великий передпокій, простора кухня з кількома столами і мініпарковка з дитячих візочків перед вхідними дверима.

У трьох житлових кімнатах можуть розміститися одночасно шестеро жінок – вагітних або з дітьми до двох років. Їх забезпечують харчами, предметами першої необхідності і одягом. В окремій кімнаті – офісі – чергують юрист, психолог і соціальний працівник. На дверях офісу висить тижневий графік. У ньому по днях розписані візити кожної мешканки до психолога, лікаря, тренера чи на навчальні курси.

"Тут усі сили жінка може спрямувати не на побутові питання – де взяти їжу, щоб нагодувати дитину, – а на те, як їй збудувати життя таким чином, щоб далі вона могла жити самостійно", - пояснює Анна.

Кожна жінка може жити в квартирі не більше року. Але на практиці для того, щоб вирішити найболючіші проблеми і почати самостійне життя з нового аркуша, жінкам вистачає 5-6 місяців, каже Анна.

"Це - не просто житло, не просто місце, де можна пожити. Це - завершальний етап соціальної інтеграції дівчат, дехто з яких зазнавав насилля в родині, дехто жив на вулиці або навчався в інтернаті", - розповідає соціальна працівниця.

За понад два роки, протягом яких працює соціальна квартира, через неї пройшли 34 жінки і 34 дитини.

Нова поліція

Іншим зразком повільних, але помітних зрушень є те, як з насильством проти жінок працює нова поліція.

На початку року Ека Згуладзе в інтерв’ю ВВС Україна казала, що велика частка жінок серед поліціянтів сприятиме тому, щоб ефективніше протидіяти домашньому насильству. Адже жінка, з якої знущається чоловік, швидше відкриється жінці-правоохоронцю, аніж чоловікові.

У центрі "Ла Страда Україна", який брав участь у тренінгу нових патрульних, кажуть, що поліціянти іноді самі дзвонять на гарячу лінію, щоб порадитися з психологом, як діяти при певних викликах.

Хороші відгуки про нових правоохоронців надходять і від самих жінок, які дзвонять на лінію, каже пані Бороздіна.

"Вони не формально підходять, а дійсно, знаючи цю проблему, роблять усе дуже швидко", - розповідає вона.

Поліціянти, які приїжджають на такий виклик, можуть скласти протокол і, якщо в жінки є тілесні ушкодження, спрямувати потерпілу на безкоштовну судово-медичну експертизу. Залежно від її результатів, кривдник може понести або адміністративну, або й кримінальну відповідальність.

Якщо виявляється, що побиття на кримінал не тягне, винного не штрафують, а відправляють на громадські роботи – прибирати вулиці чи щось ремонтувати. На думку Катерини Бороздіної, відмова від штрафів, яка сталася рік тому, іде лише на користь справі: "Це дуже добре. Уявіть: чоловікові впаяли штраф. А хто його платить? Жінка".

Жертва чи постраждала?

За словами експертам з "Ла Стради", далеко не кожна жінка може ідентифікувати факт насильства щодо себе.

Вона розповідає про дзвінок на гарячу лінію від жінки, під час розмови з якою з'ясувалося, що її зґвалтував власний чоловік, але сама вона не вважала це чимось ненормальним.

"Жінки у нас зазвичай сприймають зґвалтування як щось таке, що стається з незнайомою особою десь на незнайомій території. А коли це відбувається в сім'ї, від твого офіційного чоловіка, то жінка каже: "Так він же мій чоловік". Вона не ідентифікує це як факт насильства", - каже пані Бороздіна.

Але є й інші дзвінки. Іноді телефонують жінки, які страждали від насильства по п’ять чи десять років, і лише тепер наважилися поговорити про це з психологом. "Ми ж ідемо в Європу. І я зрозуміла, що ми маємо самі будувати своє життя", - переповідає пані Бороздіна слова анонімної клієнтки. "Таких дзвінків не сто в день, звичайно, але вони є", - додає вона.

У міжнародній практиці розділяють поняття жертви і постраждалої від домашнього насильства, каже експерт "Ла Стради". Жертва – це та, хто терпить насильство. А постраждала – та, хто намагається вийти з цього кола.

"Кожна жінка вирішує для себе сама: бути їй жертвою чи постраждалою, – каже вона. – На жаль, в Україні жінки переважно залишаються в полі жертви".