Діти, яких позбавили рідного дому: соціальний експеримент

У 1950-ті роки данський уряд забрав кількадесят дітей із сімей інуїтів, що мешкали у Гренландії, щоб перевиховати їх як зразкових громадян Данії.

Минуло понад 60 років, а деякі з тих дітей досі чекають від уряду вибачень за цей надзвичайно шкідливий експеримент.

"Був чудовий літній день, коли до нас у хату постукали двоє поважних данських джентльменів", – розповідає Гелен Тісен. Це був 1951 рік, і Гелен мешкала зі своєю сім'єю в гренландській столиці Нуук.

"З ними був ще перекладач, і ми зі старшою сестрою подумали – що їм тут треба? Нам було дуже цікаво. Але нам сказали піти погуляти на вулицю, поки мама з ними говорила".

"Вони спитали маму, чи хоче вона відправити мене у Данію. Я вивчу там данську мову й отримаю добру освіту – вони запевняли, що це щасливий шанс для мене".

"Мама двічі казала їм "ні". Але вони продовжували на неї тиснути, переконуючи, що слід скористатися пропозицією і що це лише на півроку. А потім переді мною відкриється яскраве майбутнє – тож краще погодитись".

Уряд Данії вирішив покращити умови життя у своїй арктичній колонії. Багато місцевих мешканців досі заробляли на прожиття полюванням на тюленів, мало хто володів данською мовою, багато хворіли на туберкульоз.

Найкращим способом модернізувати острівне життя буде створити "нового гренландця" – вирішили данські посадовці і надіслали телеграми місцевим священикам і директорам шкіл з проханням назвати розумних дітей віком від 6 до 10 років. План – розроблений спільно з доброчинною організацією "Порятунок дітей" (Данія) – полягав у тому, щоб поселити цих дітей у данських прийомних сім'ях і перевиховати їх як "маленьких данців".

Багато батьків не хотіли розлучатися зі своїми дітьми, але врешті-решт 21 родину вдалося вмовити.

Батько Гелен Тісен помер від туберкульозу за три місяці до того, і мама лишилася одна з трьома маленькими дітьми.

"Мама присіла, зазирнула мені в очі і сказала: "Ти поїдеш у Данію". – "А що таке Данія?", – спитала я".

"Це країна дуже-дуже далеко, – відповіла вона. – Але там гарно, як у раю. Тому не сумуй".

У травні 1951 року з Нуука відплив корабель MS Disco з 22 дітьми на борту.

"Ми дійшли з дому у порт пішки, з моєю маленькою валізкою", – розповідає пані Тісен.

"Я дивилася з палуби на маму і не могла навіть помахати їй рукою. Я була дуже засмучена. Я стояла, опустивши руки, і думала: "Чому ти мене кудись відсилаєш?" Ми всі не могли цього зрозуміти. Що чекає на нас попереду? Все видавалось таким непевним".

"Пам'ятаю, як ми прибули до Копенгагена, у його величезний порт. Якраз сутеніло, і я подумала, що мама помилялася, коли казала, що в Данії немає гір. Тільки коли ми наблизились, я зрозуміла, що то не гори, а дерева. Це були якісь незнайомі дерева, височезні, зелені й живі".

По прибутті до Данії дітей мали передати у прийомні сім'ї. Але спочатку на них чекав спеціальний "літній табір".

"Згодом з'ясувалося, що насправді то був карантин", – пояснює пані Тісен.

"Нас поселили на віддаленій фермі, звідки не було видно жодних інших будинків. Ми були першими гренландськими дітьми на території Данії, звідси й рішення про карантин. Вони боялися, що ми привезли з собою щось заразне".

"Я постійно думала про те, навіщо мене сюди забрали і коли вже відпустять додому. Я сумувала за мамою і плакала за померлим батьком. Я ніяк не могла збагнути, чому мене відправили у таку далечінь".

Це був такий престижний проект, що у табір навідалась навіть королева Данії.

"Я нічого не розуміла – весь час була в поганому настрої і ходила насуплена", – продовжує розповідь пані Тісен.

"На фотографії, де всі ми зібрались навколо королеви, видно, що ніхто не усміхається. Звісно, були й радісніші моменти, коли нас водили на прогулянку до узбережжя і таке інше. Але ввечері, вкладаючись спати, всі плакали в своїх ліжечках. Мені там було дуже сумно і страшно".

З табору діти роз'їхались по прийомним родинам по всій країні. У грудні 1951 року щотижневий данський журнал опублікував статтю про експеримент: його успіхи докладно розписувались на двох сторінках.

"Тут, у Данії, стиль життя разюче відрізняється від того, до чого звикли ці діти природи – але вони виявляють надзвичайні адаптивні здібності, лише зрідка реагуючи на блага цивілізації незадоволенням".

"Гренландські діти вже добре розмовляють данською, але коли їх охоплюють емоції, – радість чи гнів, – з них раптово проривається лавина гренландських слів, і увесь дім запруджує незрозуміле торохкотіння".

"Гелен ще ні слова не сказала своїм прийомним батькам… вона лише киває чи знизує плечима у відповідь на їхні запитання. Але вона залюбки балакає з прийомною сестричкою Маріанною, яка вчить її плести на спицях".

У таборі у Гелен з'явилася екзема, тож керівники проекту вирішили поселити її у родину лікаря. Він мазав їй лікті й п'ятки чорною маззю і забороняв заходити до вітальні, щоб не зіпсувати меблі.

"Я відчувала, що мені не раді, що я для них – чужа людина. У матері були якісь психіатричні проблеми, і вона весь час лежала у ліжку".

"Я взагалі не довіряла дорослим. Це вони привезли мене до Данії. Коли до мене зверталися, я лише кивала чи знизувала плечима. Мені не хотілося відповідати".

Через кілька місяців, коли екзема відступила, Гелен перевели в іншу родину.

"Друга прийомна родина була просто казкова, порівняно з першою. Там до мене ставились дуже тепло", – каже вона.

Наступного року 16 з 22 інуїтських дітей, у тому числі Гелен Тісен, відправили назад у Гренландію. За сприяння фонду "Порятунок дітей" решту шестеро було всиновлено данцями.

"Коли наш корабель пришвартувався у Нууку, я схопила валізку і бігом понеслась через місток у мамині обійми", – пригадує вона.

"Я, захлинаючись, розповідала їй про все побачене. Але вона нічого не відповідала. Я здивовано підняла очі. Потім вона почала щось говорити, але я нічого не розуміла. Жодного слова. Який жах, подумала я. Я більше не можу поговорити з мамою. Ми говоримо на різних мовах".

Далі на Гелен чекав ще один сюрприз. Поки вона була у Данії, ще одна доброчинна організація, данський Червоний Хрест, побудувала у Нууку дитячий будинок. На думку її керівників, після перебування у заможних данських сім'ях дітям не слід було жити з власними родичами у "гірших умовах".

"Наша нова "мама" – директорка дитбудинку – поплескала мене по плечу і сказала: "Ходімо, автобус чекає! Ти їдеш з нами у дитбудинок". Але ж я сподівалася, що поїду додому, до мами! Навіщо мені їхати у дитбудинок? Ніхто мені не відповів. Мене провели в автобус, і крізь сльози я майже не бачила рідного міста".

У дитбудинку дітям забороняли говорити інуїтською мовою. "Ми хотіли заново її вивчити, бо більшість працівників були гренландцями. Вони й самі не дуже знали данську".

"Але скоро до нас приїхав данський менеджер і насварив їх: "Що ви робите? Не можна вчити їх цієї мови! Цим дітям треба отримати освіту і піднятися у суспільстві. Віднині розмовляйте з ними лише данською!"

Пані Тісен так і не відновила стосунки з рідною матір'ю.

"Я дуже образилась, що вона погодилась на мою подорож. Мало того, що вона відправила мене до Данії, – потім вона дозволила, щоб мене забрали у дитбудинок, хоча жила у тому ж місті".

"У ті часи Гренландія була колонією Данії. Пани-колоністи – а це були "пани" в найгіршому сенсі цього слова – тримали під своїм контролем усе. З данцями не можна було сперечатись. Не можна було навіть ставити зайвих питань".

На її думку, експеримент призвів до тривалих негативних наслідків.

"Все життя для мене було загадкою, чому мені так часто сумно і хочеться плакати. У 1967 році я познайомилась з майбутнім чоловіком Уве, але ми ледь не розлучились, бо я постійно плакала", – розповідає вона.

Лише 1996 року, коли їй було вже 52 роки, пані Тісен дізналася, чому її забрали від матері.

Ця інформація прийшла не від уряду, а від данської письменниці, яка випадково натрапила на документи цієї справи у Національному архіві Данії.

"Вона зателефонувала мені і сказала: "Краще присядьте. Над вами було проведено експеримент".

"Я сиділа на підлозі і плакала".

Гелен зрідка зустрічається з іншими мимовільними учасниками експерименту, хоча, за її словами, досі живі лише семеро.

"Ми всі відчували, що це неправильно. Ми втратили рідних, втратили віру у себе, і наші важкі почуття нікуди не зникли", – каже вона.

Діти аж ніяк не стали втіленням позитивних культурних змін у Гренландії; позбавлені коріння, вони лишилися самотньою жменькою відщепенців на периферії власного суспільства. Кілька з них стали алкоголіками і померли у молодому віці.

"Дехто став безхатченком, а дехто просто прожив нещасне життя. Люди втратили себе, забули материнську мову, а разом з тим втратили і сенс життя", – підсумовує пані Тісен.

1998 року вона отримала лист від данського Червоного Хреста: його представники написали, що "шкодують" про роль їхньої організації у цьому проекті.

Врешті-решт у 2009 році "Порятунок дітей" теж вибачився. Але внутрішнє розслідування виявило, що деякі документи щодо участі цієї організації у проекті зникли – керівники фонду визнають, що вони могли бути знищені навмисно.

"Якщо подивитися на ці події, це було очевидне порушення засадничих дитячих прав. Важко назвати принцип, який би тут не був порушений", – каже Мімі Якобсен, генеральний секретар "Порятунку дітей" (Данія).

"Заради цього проекту всі закрили очі на потреби дітей. Нехай це було з найкращих міркувань, але все склалося просто жахливо. Напевно, мета була в тому, щоб дати гренландцям освіту і шанси на краще майбутнє".

"Організатори сподівалися, що ці люди будуть прикладом для інших, що вони повернуться у Гренландію і рухатимуть місцеву спільноту вперед. Такі були політичні міркування. Тоді держава звернулася за допомогою до "Порятунку дітей" – і, на жаль, ми погодились надати таку допомогу".

2010 року уряд Гренландії звернувся до уряду Данії з вимогою вибачитись.

Соціал-демократична партія Данії, яка тоді була в опозиції, погодилася, що вибачення доречні, і закликала провести незалежне розслідування цієї справи. Але 2011 року, увійшовши до уряду, соціал-демократи раптом про неї забули.

Пані Тісен визнає, що експеримент мав і деякі позитивні наслідки.

"Спочатку я присягалася, що ні за що не одружуся з данцем, адже я ненавиділа колоніальну владу. Та врешті-решт моїм чоловіком таки став данець! З ним і з моїми дітьми я прожила у Данії щасливе життя. Я вільно оволоділа мовою, отримала вищу освіту і мала хорошу роботу".

Пані Тісен стала педагогом і тривалий час очолювала клуб позашкільної дитячої творчості. Зараз їй 71 рік, вона на пенсії і мешкає на півдні Данії.

"Та якщо говорити про данську владу, вона мене дуже розчарувала. Все життя я не могла позбутися цієї гіркоти, не могла збагнути, як над нами могли поставити експеримент. Я і досі цього не збагнула, і досі розчарована. З цим і помру".

Кілька фактів про Гренландію

1721 р. - Поблизу того місця, де сьогодні розташований Нуук, зводиться данське поселення, і Гренландія стає колонією Данії.

1940 р. - Під час Другої світової війни, поки Данія окупована Німеччиною, територія Гренландії перебуває під тимчасовою охороною США.

1953 р. - Гренландія входить до складу Королівства Данія і отримує представництво у данському парламенті.

1979 р. - Внаслідок референдуму Гренландія отримує самоврядування – внутрішні справи переходять на розгляд її власного парламенту, але Данія зберігає контроль над конституційними питаннями, зовнішньою політикою та обороною.