Петро Куспись Викладач Яґеллонського університету

Їхня смерть – це важкий злочин з «ознаками геноциду». Такого компромісу дійшли всі політичні сили після кількатижневих перемовин. Головною перешкодою для затвердження змісту резолюції була розбіжність відносно визначень. Керуюча державою партія «Громадська платформа», не бажаючи загострювати відносин з Росією, запропонувала проект, в котрому катинську трагедію названо «військовим злочином».

В свою чергу, найбільша опозиційна сила «Право та справедливість» заявила, що вона не погоджується на таку інтерпретацію історії, оскільки розстріл польських офіцерів був «геноцидом» і тому у відповідь приготувала свій проект документу. Згодом, Броніслав Коморовський, голова Сейму – нижньої палати парламенту, запропонував оновлену версію резолюції, запросивши на нараду лідерів всіх політичних партій. Тоді й досягнуто порозуміння.

Говорячи про Катинь польські парламентарії погодились, що разом з іншими злочинами комуністичної системи, події ці мають «ознаки геноциду». Одночасно, про що йдеться далі у резолюції, ця історична правда не може стати перешкодою у формуванні польсько-російських відносин, а навпаки – повинна бути основою поєднання двох народів. За словами спікера польського парламенту, в Польщі та в Російській Федерації треба провести ряд заходів спрямованих на розкриття і осудження сталінських злочинів.

Подібні постанови парламентарії приймали вже раніше, але жодного разу у тексті не появлялось слово «геноцид». Однак масова страта польських полонених офіцерів на весні 1940 року в Польщі визнавалась національною трагедією. Тоді від рук співробітників НКВС СРСР загинуло 21 857 громадян Польщі різної національності.

У проекті постанови також осуджено агресію Радянської армії на Польщу 17 вересня 1939 року. СРСР без оголошення війни вторгнувся на територію Речіпосполитої, порушуючи її суверенність та норми міжнародного права. На основі Пакту Рібентропа-Молотова дві тоталітарні системи поділили територію Польщі між собою.

Довідка
Навесні 1940 року співробітники НКВС СРСР розстріляли майже 22 тисячі польських військовополонених Козельського, Осташковського й Старобєльського таборів, а також польських в’язнів у тюрмах Білоруської РСР і Української РСР. Протягом існування СРСР комуністичне керівництво приховувало цю інформацію, перекладаючи провину на нацистську Німеччину. Лише під час «перебудови», п’ятдесят років по тому, у квітні 1990 року Радянський Союз вперше визнав, що польських громадян розстріляло НКВС СРСР. Президент СРСР Міхаїл Горбачов тоді також передав президентові Польщі, Войцєху Ярузельському архівні документи з поіменними списками 14 589 страчених. У жовтні 1992 року Боріс Єльцин надіслав президентові Польщі Лєху Валенсі нові документи, в тому числі рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року, котрі підтверджували, що розстріл польських військовополонених виконано без суду, на основі постанови найвищих керівників СРСР. На світло денне вперше вийшли факти про вбивство 7305 в’язнів тюрем західних областей України та Білорусі. Україна у 1994 році передала польській стороні поіменні списки 3435 в’язнів, розстріляних на її території.

Хоча Головна військова прокуратура СРСР почала слідство у справі ще на початку дев’яностих років, не виявлено всіх обставин та не встановлено прізвищ тих, хто загинув від рук НКВС. Не зважаючи на це, у 2005 році розслідування було припинено з уваги на «відсутність ознаки злочину геноциду” та на смерть відповідальних посадовців. Хоча й підтверджено причетність комуністичного режиму до нелегального та жорстокого вбивства військовополонених, не визнано їх жертвами політичних репресій. Є всі необхідні юридичні підстави, однак не має політичної волі з боку керівництва Російської Федерації.