Петро Куспись Експерт з питань міжнародних відносин Ягелонського університету, Краків

Урочисті заходи, за участю представників сусідніх держав проходили у місті Любліні, на сході країни. Серед запрошених гостей був також президент України. З нагоди цього свята, Люблінський католицький університет ім. Івана Павла ІІ присвоїв Віктору Ющенку звання почесного доктора. Таке ж звання було присвоєно президенту Польщі Леху Качинському, президенту Литви Валдасу Адамкусу та екс-голові парламенту Білорусі Станіславу Шушкевичу, а також президентам Латвії й Естонії. Однак лише надання почесного ступеню Віктору Ющенко викликало невдоволення серед частини польського суспільства. В той же день у місті Любліні пройшла акція протесту проти присвоєння президенту України цього звання. Організаторами виступили ''кресов'яни'' – жителі довоєнних східних територій Польщі.

Хоча група протестуючих була не великою, акція мала символічне значення і знайшла відгук у всіх польських часописах та теленовинах. Українська преса також згадала про цю подію. Однак, як не дивно, більшість ЗМІ представила інформацію вибірково. Преса написала про антипрезидентські вигуки та протести, але промовчала про першу складову частину цих вигуків «Україна і Польща – дружба та поєднання». В цьому контексті, зрозуміло, що акція протесту не була спрямована проти українського народу, а лише стала нагодою до привернення уваги політиків та суспільства на невирішені питання у двохсторонніх відносинах.

Серед протестуючих був також священник Тадеуш Ісаковіч-Залєскі – відомий польський публіцист, частина сім’ї якого загинула від рук УПА на Волині. Він же є автором листа до керівництва Католицького університету у Любліні з вимогою відмови від надання звання почесного доктора президенту України. Середовище кресов’ян вважає, що Віктор Ющенко ославлює ОУН-УПА і ставить пам’ятники людям, які убивали поляків. Тому організовано цю акцію протесту, а до Ватикану скеровано офіційну скаргу, оскільки університет є церковним ВУЗом.

В Польщі ОУН-УПА зараховується до числа важких історичних питань. Як бумеранг, час від часу, ця тема повертається на шпальти преси. Адже українські і польські історики по різному сприймають діяльність повстанської армії, інколи дуже емоційно, політично некоректно і без урахування історичних фактів. Навіть створена в 90-х роках спільна історична комісія не змогла знайти «однієї правди». На тлі внутрішньо-українського підходу до цього питання, таке ставлення не є чимось новим. Більше того, в Польщі домінує однозначне, негативне трактування ОУН-УПА. Так само і багато українців зі свого боку закидають Армії Крайовій, яка є священною інституцією в Польщі, участь в діях проти етнічного українського населення в часи війни.

В такому ж дусі польська преса віднеслась до ствердження Валентина Наливайченка, котрий 28 червня, під час відкриття у Львові музею-в’язниці на вулиці Лонцького сказав: «Влади змінювали одна одну на українській землі, їх об‘єднувало прагнення позбутися всього українського, розчинити національну ідентичність нашого народу. Тому, чи в тюрмі «на Лонцького» керувала польська поліція, чи німецьке гестапо, чи радянське НКВД-КГБ - її головними в'язнями залишалися борці за незалежність, учасники визвольного руху».

	Історія УПА викликає запитання у поляків

Наступного дня газета «Жечпосполіта» написала: «Не минуло й два дні від надання католицьким ВУЗом звання почесно доктора Віктору Ющенку, як його найближчий соратник… Валентин Наливайченко, публічно образив у Львові пам’ять польської поліції періоду ІІ Речі Посполитої.» Оскільки протести у Любліні мали громадській характер, слова Наливайченка викликали офіційний протест Варшави. Третього липня представник польського міністерства закордонних справ заявив, що Польща не схвалює ставлення на один рівень діяльності польської довоєнної поліції з людиновбивчою практикою апарату насильства нацистської Німеччини і сталінського СРСР. Польська сторона відзначає, що на даний час вона на знає про історичні факти, котрі б підтверджували таку позицію.

Чи Україні і Польщі загрожує нова хвиля історичних непорозумінь? Так, якщо не буде вирішено болючі питання. Історики повинні збудувати одну позицію відносно спільної історії у двохсторонніх відносинах особливо, якщо йдеться про вшановування пам’яті та охорону меморіалів. Президенти України та Польщі, в основному Леонід Кучма та Александр Квасьнєвський, зробили свій внесок в поєднання двох сусідніх народів. Такий же підхід демонструють теперішні президенти. Тепер слово за істориками-фахівцями, а не істориками-політиками. Лише визнання правди може очистити історичну пам’ять та раз і назавжди поставити крапки над «і». Особливо, коли говоримо про українсько-польські взаємини. Правда, якою б вона не була, краща за «часткову правду» і політичну коректність. В історії, так як і в медицині – лише правильний діагноз дозволить залікувати рани!