"Сама винна у тому, що її побили і зґвалтували". Чому люди так кажуть?

Звинувачення жертви трагедії, принаймні частково, є дуже поширеним у суспільстві. Чому ми схильні до цього упередження і як воно пов'язане з нашою вірою у справедливий світ?

Років десять тому я брала участь у телевізійній програмі як експертка. Обговорювалася жахлива подія - молоду дівчину зґвалтували, вбили та спалили.

Схоже, гості у студії були обурені й налякані. Доки солідний депутат у короткій краватці не почав розпитувати про те, як жертва була одягнена, що вона зробила, щоби спровокувати покидьків, і навіть, чому вона не опиралася і не втекла.

Студія видихнула, а мені стало зрозуміло, до чого він хилить. Довелося втручатися не надто цензурними методами. Жертву я відстояла, але швидко сама стала жертвою. Обвинувачі не люблять захисників, отже довелося змиритися з тим, що я "грузинка і лібералка".

Звинувачення жертви (victim blaming) залишається стійкою соціальною та психологічною проблемою в усьому світі. У нас за жертвами далеко ходити не доводиться, вони - у сусідньому дворі або сусідній країні.

Це - проблема соціальна, а не особистісна. Наш соціум приймає, що дружина трохи винна у тому, що її побив чоловік, а протестувальники самі напросилися на те, що у них стріляли.

Схильність звинувачувати жертву може бути запрограмованою у людській свідомості на найбільш базовому рівні.

Вона необов'язково означає звинувачення у безпосередньому заподіянні собі нещастя. Але містить просту думку, що трагедія була, принаймні частково, помилкою або виною самої жертви фізичного або психічного насильства.

Схильність звинувачувати жертву, маргіналізує, зводить до мінімуму злочинне діяння і знижує ймовірність того, що люди виступлять і повідомлять про те, що з ними сталося. Вона також зменшує шанси на те, що насильство не повториться знову.

З цих причин важливо розуміти психологічні коріння звинувачення жертви.

Хоча деякі випадки віктімблеймінгу, безсумнівно, відбуваються через неуцтво, підлість або самовдоволене почуття переваги, вони мають й іншу, важливішу причину.

Наша схильність звинувачувати жертву парадоксальним чином виникає з глибокої потреби вірити в те, що світ є добрим і справедливим місцем.

Вона пов'язана з тим, як ми, люди, розуміємо навколишній світ.

Щодня нас закидають новинами про досить страшні події.

Якби ми були дійсно розумними істотами, ми б злякалися, що ці події можуть трапитися з нами.

Чому б нам не виявитися уразливими перед тими самими подіями, що й всі інші?

Але більшість людей упевнені в тому, що цього з ними не трапиться.

На певному рівні багато з нас вважає, що світ загалом гарний, що з хорошими людьми стаються хороші речі, а ми, на щастя, хороші люди. Іншими словами, ми вважаємо, що світ в цілому справедливий і грає по-чесному.

Більшість з нас засвоїли ці переконання у ранньому віці, приблизно у той самий час, коли ми навчилися вірити в Діда Мороза, а потім у комунізм.

Проблема у тому, що ми не відмовляємося повністю від свого райдужного світогляду з дорослішанням.

В глибині душі більшість з нас все ще чіпляється за віру у справедливість світу щодо нас. Нам подобається думати про себе добре, пожинати те, що ми посіяли, або чекати компенсації на небесах.

Попри хибний характер цих переконань, ми повинні радіти, що вони у нас є. Уявіть, яким жахливим могло б виглядати життя, якби ми дійсно думали, що світ - небезпечний, несправедливий і що ми погані людинки.

Наші позитивні переконання допомагають нам функціонувати і жити у відносній гармонії зі світом, який часто може бути дуже лячним.

Наш мозок бореться, щоб підтримувати ці переконання. Звичайно, ми не такі дурні. На свідомому рівні ми знаємо, що з хорошими людьми трапляються погані речі.

Зовсім нещодавно знову сталася трагедія. Зґвалтували і вбили гарну дівчину, і мене знову покликали на телебачення на обговорення причин жахливої події. Змінилися й люди, і студія.

Поруч зі мною взяла мікрофон молода жінка. Розумно попередила, що мені це не сподобається і, без депутатського завзяття, але наполегливо, стала наводити приклади, як нещасна жертва могла б уникнути своєї долі.

Вона не виправдовувала злочинців, але знову звинувачувала жертву. Цього разу я промовчала. Вона розуміла, що не права, але я розуміла, що їй самій це дуже потрібно.

Коли погані речі трапляються з кимось, хто дуже схожий на нас, це ставить під загрозу нашу віру у те, що світ - справедливе місце, а життя має правила.

Якщо ця людина може стати жертвою зґвалтування, пограбування або нападу, то жертвою можемо стати й ми теж.

Щоб заспокоїти себе перед обличчям цього тривожного усвідомлення і зберегти позитивний світогляд, ми психологічно відокремлюємо себе від жертви.

Ми сподіваємося, що жертви хоч трохи самі були причиною трагедії. А ми - не грішні, не дурні і слухняні, і з нами нічого поганого статися не може і не повинно. Зрештою, світ влаштований справедливо.

Цікаво, що моя опонентка думала б про жертву трохи краще, якби у неї була можливість відновити справедливість. Коли люди змушені просто спостерігати за несправедливою ситуацією, вони частіше принижують жертву, вважаючи її гідною своєї долі.

Оскільки вони не можуть добитися справедливості, вони захищають свою думку про те, що життя справедливе, вважаючи, що жертва вчинила неправильно і отримала те, на що заслуговує.

Коли є земна справедливість у вигляді цивілізованого суспільства або хоча б суду присяжних, люди більш співчутливо ставляться до жертв.

Віктімблеймінг - явище соціальне, суспільне і дуже людське.

Зайця завжди шкода, коли його з'їдає вовк.

Нам не спадає на думку звинувачувати його в тому, що він не там гуляв.

Ми приймаємо, що таке лихо може трапитися з будь-яким зайцем.

А ось з людиною - інша справа. Вона повинна думати, де їй гуляти, уникати темних алей, кольорових майданів і проспектів власних міст, де можна зустріти простих мисливців або вовків у повному умундируванні.

Коли люди, наділені владою, ототожнюють себе із суспільством, вони самі обирають жертв і самі їх звинувачують. При цьому майстерно і цинічно користуються нашою потребою вірити у справедливість світоустрою, звинувачуючи в тому, що накликали на себе лихо особливого призначення.

Наша схильність звинувачувати жертву врешті-решт є самозахистом, як особистим, так і соціальним. Проблема в тому, що захищаючи свою психіку, ми приносимо в жертву добробут іншої людини, заради нашого власного.

Забуваємо, що у злочинах і насильства винні винуватці, а не їхні жертви. Найчастіше ми підсвідомо можемо звинуватити жертв лише в тому, що вони нагадують нам про несправедливість, небезпеку і непередбачуваність нашого світу.

У нас є достатньо розуму і людяності, щоб не чіплятися за ілюзії на шкоду собі й іншим. Ніхто з нас не хоче звинувачувати когось у тому, чого він не заслуговує. Ніхто з нас не хоче ще раз травмувати невинних жертв. І ніхто з нас не хоче вибачати злочинцям.

Саме тому розуміння того, звідки береться наша схильність до звинувачення жертви, дає можливість свідомо впоратися з цим упередженням.

Банальне співчуття - без хештегів і всесвітніх рухів - усуває схильність до віктімблеймінгу.

Просте співчуття може бути дуже ефективною протиотрутою. Не всі жертви невинні, але всі живі істоти заслуговують на співчуття і милосердя.

Тільки виявляючи ці почуття один до одного, ми можемо перевірити, якими хорошими ми насправді є, і чи заслуговуємо жити у доброму, справедливому світі, який так палко відстоюємо.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

--