"Привіт Калинівці, привіт Льоні": як облаштувалися евакуйовані від вибухів

"Я вже лежала, коли раптом забігає мій онук і каже: Бабусю, вставай, війна почалася, я не хочу помирати, я молюся Богу, щоб не було війни. Ми зірвалися і почали тікати", - згадує пані Галина, середнього віку жінка в халаті, події минулої ночі.

Її будинок у Калинівці розташований зовсім поруч з 48-м арсеналом - одним з найбільших в Україні сховищ боєприпасів, яке з невідомої наразі причини зайнялося у ніч на середу.

Від першого ж вибуху у Галининому будинку вилетіла кватирка. Чи зазнала споруда ще якихось ушкоджень - не знає. Вся родина тут же зібралася, вилетіла на вулицю, застрибнула до автомобіля і помчала світ за очі.

Утім, ні, не вся родина.

"Мій чоловік лежав п'яний. Ми йому: збирайся. А він нам сказав, що нікуди не поїде, і залишився. Я думаю, він нічого не чув, переживе нормально", - сміється Галина вже у Бердичеві.

Судячи з повідомлень рятувальників про те, що внаслідок велетенської пожежі травми середньої важкості отримали лише дві жінки, з Галининим чоловіком справді, швидше за все, нічого страшного не сталося.

"Люди розказують, що зустріли в Калинівці якогось мужика і спитали у нього, як він ці вибухи відчував. А він каже: "Я спав, я нічого не чув". Я так зрозуміла, що це мій чоловік. Його вся Калинівка знає. Так що привіт Калинівці і привіт Льоні!", - тепер сміхом заливається уже не тільки Галина, а й усі утікачі з Калинівки та інші люди, які нас оточують.

"Наче сонце сходить"

Більша частина з майже тридцяти тисяч утікачів з Калинівки і прилеглих до неї сіл одразу після початку вибухів кинулася на південь, у напрямку до обласного центру, Вінниці.

Проте кілька сотень людей поїхали по забитій машинами та автобусами трасі у інший бік.

На деяких заправках не було людей, згадують утікачі. Ще десь підприємливі власники виставили ціну за літр дизельного палива у 35 гривень (звичайна ціна — близько 23 гривень за літр). Придорожні магазини були заповнені, і купити їжі чи води для людей, які вибігали з домівок без документів, грошей, харчів у дорогу, було проблематично.

Проте найстрашніше, кажуть наші співрозмовники, було спостерігати заграву над горизонтом.

"Світло було, наче сонце сходить. І бахкало, бахкало, бахкало. Діти плачуть, а ми тікаємо, все далі й далі", - каже нам пан Андрій, мешканець одного з сіл під Калинівкою, який теж утікав від вибухів з родиною.

Лише за півсотні кілометрів від Калинівки, на в'їзді до Бердичева, утікачів чекали кілька екіпажів поліції. Тут можна було попити води чи перекусити, а людям нарешті сказали, де вони можуть зупинитися.

"Не по закону, але по-людськи"

Вже за півтори години після початку вибухів бердичівська мерія мала інформацію про те, що в сторону міста самостійно евакуйовуються сотні калинівців.

Тут одразу виділили три будівлі - будинок офіцерів, міський палац культури та геріатричний санаторій - для розміщення утікачів. Тут же сарафанне радіо погнало на допомогу постраждалим місцевих підприємців і просто небайдужих мешканців міста.

"Сніданок у нас був трохи сумбурний, але вже до обіду налагодили повноцінну систему гарячого харчування", - каже радник мера Василь Толочко, який особисто ночував з утікачами в будинку офіцерів і намагався в міру можливості забезпечити їм максимальний комфорт.

Сильно допомогли і військові з розташованої поблизу 26-ої артилерійської бригади. З армійських складів у камуфляжних машинах привозять овочі, на армійських кухнях готують їжу.

У будинку офіцерів пошепки говорять, що сотні розстелених у двох актових залах матраців - це НЗ, "недоторканний запас" армії, для використання якого потрібна санкція найвищого керівництва, про яку, звісно, ніхто не запитував.

"Не по закону, але по-людськи", - говорить нам один з наших співрозмовників.

Тож зараз у столітньому бердичівському будинку офіцерів кипить життя. У коридорах на партах облаштували імпровізовану їдальню, у одному з залів бігає з іграшковими автоматами, а кому не вистачило, то просто з палицями дітлашня - утікачі привезли з собою близько півсотні дітей, - нормально, здається, себе почувають навіть кілька собак, яких з місця вибухів вивезли калинівці.

"Тікати чи не тікати"

Надвечір середи у великій залі будинку офіцерів людей найбільше. Одразу кілька десятків людей усідаються біля телевізора, аби почути останні новини з рідної Калинівки.

Хоча, загалом, на телебачення можна почути нарікання.

В'ячеслав, сам мешканець Бердичева, в момент початку пожежі був у одному з сіл Хмільницького району на Вінниччині, близько 35 кілометрів від арсеналу.

"Почули поштовх, наче хтось ногою лупнув у двері. Вибігли на двір, подивилися, нікого нема. А потім почався такий шум, наче десь далеко земля рушиться, наче апокаліпсис якийсь. Ми включили телевізор, шукали в інтернеті, що відбувається, - але всі мовчали. Було незрозуміло, що відбувається, куди звертатися, що робити - тікати чи не тікати", - каже він.

Зрештою, на ранок В'ячеслав з родиною повернувся до Бердичева і разом з дружиною та членами їхнього любительського бігового клубу Berdychiv Family Run на вечірньому тренуванні зібрали невелику передачу для евакуйованих.

"Як на курорті"

А по телевізору тим часом розповідають, що інтенсивність вибухів на складі в Калинівці суттєво знизилася, і чимало вимушених мешканців бердичівського будинку офіцерів роздумують про те, щоб уже в четвер виїхати додому.

"Частина чоловіків повернулися до Калинівки уже в середу: люди турбуються за своє житло, майно", - говорить працівник бердичівського міськвиконкому Ігор Марченко, який теж ночує разом з утікачами.

Але, продовжує він, Бердичів готовий допомагати калинівцям стільки часу, скільки потрібно.

Місцеві підприємці, прості люди принесли до будинку офіцерів стільки одягу та харчів, що частину з цього скарбу зараз збираються передати у постраждалі від вибухів села - там, мовляв, потрібніше.

Пані Галина, яка не втомлюється передавати на телекамеру привіти Калинівці і Льоні, який всім бідам на зло залишився там, у Бердичеві все подобається.

"Люди стільки нанесли речей, що можна цілий Калинівський район одягнути. Годують три рази, мене на курорті так не годували, як тут", - говорить вона.

Чиновники міськради Ігор Марченко і Василь Толочко, які стоять неподалік і чують похвали пані Галини, втомлено посміхаються.

"А загалом так, оперативно все організували, якісно. Приїздили от місцеві щойно, хотіли якусь сім'ю взяти на ніч, то ніхто не погодився: кажуть, не поїдемо, ми тут вже обжилися", - каже Толочко.

"Хоча, звичайно, не дай Боже такий курорт", - немовби продовжує репліки пані Галини і Василя Толочка Ігор Марченко.