Світлана Пиркало оцінювала наступні 6 книжок зі списку разом з членом журі конкурсу, журналісткою, телеведучою і політиком Ольгою Герасим’юк.

Слухати програму повністю

Список книг, які обговорювалися в програмі:

• Іван Копотун "Сліпорід – край отчий"
• Олександр Левченко "Диявол добра"
• Софія Майданська "Сподіваюся на Тебе"
• Марія Матіос "Москалиця"
• Ірен Роздобудько "Дві хвилини правди"
• Галина Ручай "Соваж медам рюс (Дикі руські пані)"

Четверо членів журі - Богдан Бенюк, Марічка Бурмака, Ольга Герасим'юк та Андрій Куликов - прочитають і оцінять усі 25 книжок-учасниць книжкової премії Книга року Бі-Бі-Сі 2008, але для зручності ми поділили список за алфавітом, і кожен із членів журі обговорить по 6-7 книжок із адміністратором конкурсу Світланою Пиркало в інтерактивних програмах по п'ятницях.

Нижче подається скорочений виклад програми, яка лунала 24 жовтня.

Бі-Бі-Сі: Автор Іван Копотун визначає жанр своєї книги "Сліпорід – край отчий" як літературно-публіцистичну повість. Я б сказала інакше – це літопис, такий сучасний літопис одного села Лазірки на Полтавщині, починаючи від знатних доярок радянських часів і до сучасних керівників.
У книзі автор ретельно, хоч і не завжди точно, описав своїх односельців, від знатних доярок радянських часів до сучасних управлінців, вмістив їхні фотографії і додав свої міркування про те, яка мінлива людська доля і як працювати на благо Батьківщини.
Як літературний твір цю книжку розглядати важко, попри запевнення автора, але для майбутніх істориків і для людей, які причетні до села, мабуть, вона є скарбом. До того ж автор Іван Копотун, кажуть люди, продав власну машину й за ці гроші видав оцю книжку. Банкір Станіслав Аржевітін також видав багатотомник про про рідне село Колочава, хоча навряд чи для цього йому долвелося продавати останнього Москвича.

О.Герасим’юк: Я думаю, що вона бестселер у нас там на Полтавщині, бо побачити себе, фотографії в молодості, почитати поеми про рідну хату… Це дуже зворушливо, і це цінний твір. Я впевнена, що в кожній хаті в селі Лазірки вона має бути.

Бі-Бі-Сі: А ви не хотіли б написати книжку про ваш рідний Пирятин?

Ми летимо на ракеті, може солом’яній, але летимо. О.Герасим'юк

О.Герасим’юк: Знаєте, я більше люблю той Пирятин, якого я ніколи не знала, і я про це хочу написати. Моя бабуся прожила майже сто років і померла, як помирають справжні полтавські жінки, вона сказала, що вже просто втомилася жити, лягла і померла. Вона вчилася в гімназії дівчачій, яка й досі є в місті. І це єдиний спогад про справжній Пирятин, яким би я його любила, бо «совок» зробив із нього звичайний зачуханий райцентр, вибив усіх достойних людей, зіпсували все радарами, бо там був воєнний об’єкт. Але той Пирятин, який раніше був, мені розповідала про нього бабуся, я вчилася в будівлі старовинної гімназії, я завжди ходила дивитися в старовинне дзеркало і уявляла тих дівчаток, які танцювали і ходили на уроки співів. Отаке би я із задоволенням написала.

Запитання з Івано-Франківська: Кілька років тому ви написали оповідання про Голодомор «Моя історія про всіх». Чи будете ви ще писати?

О.Герасим’юк: Це насправді не оповідання. Я тоді лежала в лікарні і тоді у Верховній Раді голосувався законопроект по Голодомору, я приїхала туди у тяжкому стані, голосування було так собі, я була страшенно засмучена, я зрозуміла, що ми перебуваємо в постгеноцидному синдромі, я всю ніч сиділа і це написала, бо мені хотілося плакати. Це взяла «Українська правда», потім це поширили. Я пишу, і навіть мала видати книжку до минулої середи, але не встигла, бо забігалася. Я сподіваюся, що я це зроблю.

Олександр Левченко "Диявол добра"

О.Герасим’юк: Це книжка з серії "Для дамської сумочки". Серія ця виглядає цікаво, невеличкий формат.

Бі-Бі-Сі: Диявол добра - це напівдетективний, напівфантастичний твір про те, як у невеличкому містечку на Західній Україні починаються таємничі речі: люди, які вчиняють злочини чи просто погані вчинки, раптом починають самі себе карати: злодії, що грабують банк, самі себе знешкоджують, чоловік, який побив жінку, лупить себе по пиці, і таке інше. Починається й любовна лінія: головний герой і оповідач закохується в прекрасну незнайомку. Але кінець мене трохи розчарував, багато сюжетних ліній, розпочатих у книжці, невідомо куди поділися.

Софія Майданська "Сподіваюся на Тебе"

О.Герасим’юк: Софія написала, що «перевага нашого минулого над майбутнім у тому, що воно ніколи не зміниться на гірше…» Мені її слова близькі, бо найкраще, що є це - твоє минуле, воно справді не може бути змінене, лише по-різному трактоване.

Бі-Бі-Сі: Книжка розповідає про любов між Богданом і Евою у повоєнній Буковині.

О.Герасим’юк: Ця книжка - для особливого читача. Не треба забувати, що книжка написана поетом. Я не люблю помпезні порівняння, але це з поезії. Надто він пересичений прикрасами словесними, хоча це - свій жанр, у якого є прихильники.

Бі-Бі-Сі: Наступна книга: Марія Матіос, Москалиця, видавництво Піраміда. Багато моїх колег на Бі-Бі-Сі дуже люблять твори Марії Матіос. Минулого року її книга Майже ніколи не навпаки увійшла до короткого списку, тобто п'ятірки найкращих, нашої книжкової премії Книга року Бі-Бі-Сі. Ця книга, Москалиця, також про життя простих людей, жінок, на Західній Україні, перша невелика повістина - про Северину, яку прозвали москалицею, бо її батько був росіянин-солдат. Друге оповідання називається "Мама Маріца, дружина Христофора Колумба", воно про молдавську жінку, яка одружується із українцем, переїжджає жити на Галичину, і там її доля зазнає однієї трагедії за іншою. Пані Олю, ви щойно дочитали цю книгу. Поділіться враженнями.

О.Герасим’юк: По-перше, вона мені подобається тим, що це дуже приємна книжка для читання. Я її з великим задоволенням тримала в руках, а це дуже важливо, щоб книжку було зручно, приємно тримати. Вона зроблена дуже цікаво: одна частина догори ногами, себто вона починається з двох боків. Гарні ілюстрації. І ця книжка теж, між іншим, написана поетесою, і теж я вперше читаю її прозу. Мені, очеивдно, вона дуже близька.

Я завжди думала, що полтавські жінки дуже містичні, ми всі собі щось ворожимо, і я думала, що це магія полатвського життя, і коли я почала читати Марію Матіос, я відчула, що напевно усі ми, жінки, з якогось іншого світу, ми інші...Не кращі за чоловіків, але інші. У неї я дістала багато знань, яких не мала раніше. От, наприклад, я дуже люблю коней, і завжди вважала, що вони такі ніжні і беззахисні ..От нещодавно мені довелося рятувати від вбивства табун коней, і я знаю, що вони беззахисні...А тут я читаю, що її героїня, Северина, "змалечку знає, що кінь - то перетворений диявол".

Бі-Бі-Сі: Ця книжка, Москалиця, уже стала історичною - вона видана дуже рідкісним в останні роки накладом, 25 тисяч примірників, до того ж львівське видавництво прорекламувало її на більбордах і сітілайтах, від чого аж здригнулася місцева прокуратура й почала розслідувати, звідки гроші. Швидко з"ясувалося, що з грошима проблем немає, але преса написала про цю історію, створивши таким чином книжці додатковий піар.

О.Герасим’юк:Отак прокуратура прислужилася літературі...

Бі-Бі-Сі: Так, "пропіарили". Ця книга, Москалиця, також про життя простих людей, жінок, на Західній Україні, перша невелика повістина - про Северину, яку прозвали москалицею, бо її батько був росіянин-солдат. Друге оповідання називається "Мама Маріца, дружина Христофора Колумба", про молдавську жінку, яка одружується із українцем, переїжджає жити на Галичину, і там її доля зазнає однієї трагедії за іншою. Але нам треба обговорити ще дві книжки. Одна з них - Ірен Роздобудько, "Дві хвилини правди", а інша - Галина Ручай, "Соваж Медам Рюс, або ж Дикі руські пані", видвництва Нора Друк.

О.Герасим’юк: Щодо Ірен Роздобудько, то я прочитала дуже багато її книжок, і якщо у мене є, скажімо, десять нових книжок, і треба вибрати, яку прочитати після важкого трудового дня, то я вибираю саме її книжки. Вони завжди мають гострий сюжет, закручену історію, при тому її героїня - це завжди жінка, яка багато пережила, вона завжди страждає, завжди виривається з-під плінтуса, з якоїсь занюханої провінції, весь час кудись рветься, вона блискуча. самодостатня, а при тому порожня душа у неї, бо вона випалена, мов напалмом...

Бі-Бі-Сі: Може тут є якась автобіографічність? Сама Ірен Роздобудько родом із Донецька, українською мовою почала писати вже в дорослому віці, й дуже успішно. Видала понад дюжину книжок, і фільми вже зняла... Тепер її вже перекладають на російську. Черги за автографами до Ірен Роздобудько і до Марії Матіос шалені.

Щодо книги Галини Ручай "Соваж Медам Рюс (Дикі руські пані)", - то це
книжка про життя українських жінок у Швейцарії, написана, очевидно, за мотивами візиту туди до племінниць, яким вона й присвячена. Дівчина приїжджає, її бере під крило стара повія, дівчина страждає...

Очевидно, у цієї книжки буде свій читач, але від себе я хотіла б додати, що після читання таких книжок мені завжди шкода західних чоловіків, бо вони одружуються з такими жінками, чесно пропонують поділити з ними своє життя, свій заробіток, а жінки всі такі "загадкові слов"янські душі" - одні бухають горілку на кухні, як у цій книжці, героїня Світлана, забилася в куток, нічого не хоче, і лише цупить по франку гроші в свого чоловіка мамі на шубу, бо мама без шуби дуже ображається... До речі, і в книзі Ірен Роздобудько героїня намагається будувати життя з американцем, і він їй все пропонує, щиро до неї ставиться, але вона така "загадкова", що ніяк не хоче будувати з ним стосунки. До речі, я помітила це у багатьох книжках, що змальовують життя за кордоном. Я сама вже давно живу за кордоном, і у мене враження, що героїні цих книжок просто хочуть страждати і в Україні, і за кордоном.

Минулого тижня гостем цієї програми був Андрій Куликов, який розпочав обговорення книжок із Довгого списку премії Книга року Бі-Бі-Сі 2008.

Читати й слухати тут

У наступні тижні чекаємо в нашій студії також Марічку Бурмаку та Богдана Бенюка.

Взяти участь у Конкурсі читацьких рецензій