Як Софію Київську від комуністів врятували

50 років тому вийшов знаменитий і неймовірно популярний свого часу роман Павла Загребельного "Диво".

Амбітний прозаїк переплів у вигадливому сюжеті епоху Ярослава Мудрого та нашу сучасність, розповів про долю Софії Київської та її порятунок.

Роман інтригував очевидними для обізнаних читачів недомовками, натяками, підтекстами.

Сюжет з підтекстом

У ньому чи не вперше з'явилася, хай і завуальована, перефарбована й перекручена у згоді з панівною ідеологією (а читати між рядками тоді таки вміли), згадка про врятування храму в роки Другої світової.

Загроза знищення нависала в ХХ столітті не раз. У середині тридцятих, коли одна за одною падали у хмарах пилу прегарні наші церкви, Софію нібито захистило втручання Франції, покликання на знамениту Анну Київську і необхідність зберегти пам'ятку Ярослава Мудрого.

За сюжетом Павла Загребельного, під час окупації Софію рятують від знищення гітлерівцями героїчні радянські партизани.

Насправді (і письменник, мабуть-таки, про це знав) підірвати будівлю намагалися люди в інших армійських одностроях, ті, кому не вдалося довершити свій замір у середині тридцятих. Але свідчення про це ховали тоді за сімома замками.

Щасливий порятунок

Про події осені 1941-го, як їх пам'ятали очевидці, ми дізналися лише в пострадянські часи.

Отож перед самим відступом червоної армії на територію заповідника заїхала машина з вибухівкою.

Бравий радянський офіцер мав завдання замінувати підвали й перетворити Софію на купу каміння під порожнім, уже не підсвіченим золотими куполами, київським небом.

Невдовзі так сталося з Успенським собором Лаври, його руйнування радянська пропаганда приписувала німцям.

А Софія була тим більш небажана радянським господарям міста, що якраз із нею пов'язувалося чимало знаменних віх української історії.

Відбудовував її гетьман Іван Мазепа. У храмі правилися молебні за Україну в часи національної революції. Тут звучала тоді українська мова.

Тодішній директор "Софійського архітектурно-історичного музею" якимось дивом (воно, на жаль, не згадане в романі Загребельного…) зміг переконати грізного непрошеного гостя в погонах не брати гріх на душу.

Олекса Повстенко (який і провів важкі успішні переговори з мінером) зостався стерегти святиню. Він був відомим архітектором та мистецтвознавцем. Довго працював у Харкові, багато будував на Донбасі.

У роки війни не раз ставав свідком того, як руйнувалася й нищилася його праця. 1943 року гітлерівці забрали з Софії низку експонатів.

По війні їх повернули до Радянського Союзу, але значна частина так і осіла в музеях Москви та Санкт-Петербурга.

Еміграція рятівника

Обравши еміграцію, Олекса Повстенко написав ґрунтовну монографію про Софію Київську. Зробив успішну професійну кар'єру.

Зокрема, довгі роки працював архітектором-проектувальником у майстерні Капітолію у Вашингтоні.

Радянські колеги про його наукову роботу знали, але на появу книжки Повстенка відгукнулися обуреними пасажами про, мовляв, "наклепницьку писанину" українського буржуазного націоналіста й підлого зрадника.

То інша справа, що серйозні наукові дослідження вчених з діаспори змушували і по цей бік залізної завіси якось реагувати.

Починався галас про необхідність захищати святі імена від "брудних наклепів".

Намагалися показати, що радянська влада дбає про збереження пам`яток, охорону мистецьких шедеврів, загалом про "розквіт культури".

І тоді фінансувалися видання класики вже у Києві. Так сталося, скажімо, з проектом Української Радянської Енциклопедії, яку, після багаторічних зволікань і відмов, таки дозволили видавати, коли енциклопедія українознавства з'явилася за кордоном. Приклади можна множити й множити.

Про радянських мінерів на подвір'ї Софії почали писати аж у пострадянські часи.

Повернулися в науковий обіг і праці Олекси Повстенка. Йому судилося зостатися в історії рятівником великої святині.