Як стародавні цивілізації давали раду травмі й чого ми можемо у них навчитися

Нападник підійшов ззаду. Його жертвою був м'язистий чоловік середнього віку, якому бракувало зубів - можливо, загартований англійський боєць, який вже отримав серйозну травму голови багато років тому.

Нормандський солдат підняв свій важкий двосічний меч і завдав удару біля правого вуха своєї жертви. Однак на цьому він не зупинився. Після кількох несамовитих рухів, які розкололи англійцю череп, він упав. Його кістки лежатимуть на схилі пагорба в Сассексі майже 1000 років – доти, поки в 1994 році їх не знайдуть археологи під місцевою школою.

Вважають, що власник "Скелета 180" загинув під час норманського вторгнення в Англію в 1066 році. Якщо це так, його кістки - єдині людські останки часів цього конфлікту, які наразі вдалося знайти. Але хоча фізичні рештки цього сплеску насильства здебільшого розчинилися в кислому ґрунті регіону, свідчення його психологічного впливу збереглися в маловідомому середньовічному документі.

Найдавніша війна в історії відбулася в Месопотамії в 2700 році до нашої ери між давно зниклими цивілізаціями Шумеру та Еламу – і, попри тимчасові періоди відносного миру, як-от на початку 21 століття, відтоді війна постійною загрозою висіла над людством.

Наші предки не були захищені від психологічних наслідків такої кількості смертей - як і ми сьогодні. Але за відсутності сучасних методів лікування багато стародавніх суспільств розробили власні геніальні методи подолання травми – від релігійного виправдання до ритуалів очищення та навіть імерсивних п'єс.

Тож чого ми можемо у них навчитися?

Середньовічна Європа – ритуали очищення

Через рік після норманського завоювання група єпископів створила незвичний список. "Покаяння Ерменфріда" містить набір інструкцій для тих, хто брав участь у кровопролитних битвах – покаяльні дії, які вони мають виконати, щоб спокутувати свої вчинки. За кожен вчинок – зґвалтування, вбивство, поранення тощо - передбачалося окреме покаяння. Якби солдат, який убив "Скелета 180", вижив, йому б довелося каятися цілий рік.

Цей середньовічний документ не був актом співчуття. Зараз вважають, що покаяння могло бути спробою допомогти норманським солдатам позбутися "моральної шкоди" – наслідків дій, які суперечать моральним цінностям.

"Очевидно, що середньовічні бійці знали, що могли зазнати травми", - каже Кетрін Герлок, старша викладачка середньовічної історії Манчестерського столичного університету.

Битви в середні віки передбачали здебільшого ближній бій - жорстокий вид бою, який призводив до жахливих травм, а іноді й до тисяч смертей за один день. Навіть відомий гобелен із Байо – 68-метровий середньовічний шедевр, який розповідає історію норманського вторгнення – містить жахливі сцени: лежать пронизані списами коні, а солдати в оточенні відрубаних голів та інших частин тіл стягають обладунки з голих трупів.

Однак доказів психологічного впливу всього цього насильства мало – частково тому, що середньовічні записи, як правило, є або героїчними розповідями, або фактичними описами подій, каже Герлок.

"Розповіді учасників бойових дій від першої особи - рідкість, а саморефлексія практично відсутня", - каже вона.

Але деякі натяки все ж можна відшукати - наприклад, у "Книзі Лицарства", бойовому посібнику, написаному під час Столітньої війни одним із найвідоміших лицарів епохи. Окрім практичних інструкцій щодо бойових прийомів, автор також згадує речі, які сьогодні ми б кваліфікували як такі, що спричиняють травму, каже Герлок - наприклад, пише про "великі жахи", навіть коли лицарям не загрожувала безпосередня небезпека. Інші рукописи того часу навіть згадують конкретні симптоми, такі як страх, сором і зрада, каже вона.

"Були очікування щодо того, що має, а чого не має відбуватися під час війни - наприклад взяття полонених з метою отримати викуп, - і коли ці очікування або "правила" порушувалися, люди, схоже, мали більшу ймовірність отримати якусь травму", - каже Герлок. Так виникла моральна травма, своєрідна психологічна рана, яка, здається, є універсальною – вражає воїнів у багатьох культурах протягом тисячоліть, від середньовічних християн до ветеранів сучасних воєн.

Щоб допомогти ветеранам уникнути травм і дати їм інструменти для боротьби з ними, середньовічні суспільства значною мірою покладалися на релігію. Священники молилися і благословляли перед битвами, а покаяння дозволяло ветеранам спокутувати будь-які звірства, які вони скоїли. Пізніше, під час хрестових походів, людям казали, що участь у війні була священним актом і могла перекреслити усі їхні попередні провини, каже Герлок.

Стародавній Рим – спеціальний дозвіл і гладіаторські поєдинки

Здається, у курей була морська хвороба. Ішов 264 рік до нашої ери, і в гавані сицилійського міста Дрепана римляни були готові атакувати флот кораблів їхніх ворогів, карфагенян. Щоб визначити, чи прихильні до них боги, командувач армії виконував ритуал перед битвою: усе, що потрібно було зробити - це випустити з клітки священних курей і вмовити їх з’їсти трохи зерна. Чим жадібніше вони клювали, тим сприятливішим було передбачення.

Проблема полягала в тому, що римляни трохи поспішали. Тож замість того, щоб провести ритуал перед спуском човнів, на суші, командир наполягав, щоб він відбувся уже на човні. Кури навідріз відмовилися їсти, і він у люті кинув їх у море. Армія відразу програла.

Римський полководець припустився елементарної помилки.

"Солдати завжди були забобонними, і римляни не були винятком", - каже Баррі Штраус, професор гуманістичних досліджень Корнельського університету, Нью-Йорк. За його словами, ця прикмета не тільки підірвала впевненість армії під час бою, але й могла зробити їхній досвід більш травматичним.

Насправді стародавні римляни докладали величезних зусиль, щоб отримати благословення богів на свої війни.

"Римляни були дуже законослухняними людьми", - каже Штраус. Вони вважали прийнятною лише оборонну війну, і кожен конфлікт затверджував спеціальний комітет жерців - феціали.

"Звісно, це абсурд, римляни протягом століть вели завойовницькі війни, тому, звичайно, вони брали участь у агресії. Але феціали завжди наполягали на тому, що усі їхні дії були оборонними, і що війна була виправданою", - каже Штраус.

Це було важливо, оскільки римські війни були особливо жорстокими та жахливими для бійців, які брали у них участь. Тоді як у Стародавній Греції були гопліти – важкоозброєні піші воїни, які рухалися фалангами і били у ворога 2,4-метровими списами – римська стратегія передбачала набагато ближчий бій. Римляни билися за допомогою гладіуса, свого роду короткого меча.

"Його порівнюють із мачете чи абордажною шаблею - каже Штраус, який припускає, що через це було важче приховати жах того, що відбувається. - Є розповіді про те, що солдати під час римських битв ішли по крові, й існувала небезпека послизнутися, тому що крові було так багато", - каже він.

Але у римлян був й інший спосіб запобігти травмі солдатів: гладіаторські ігри. За словами Штрауса, ці криваві видовища часто виправдовували як спосіб призвичаїти молодих чоловіків до насильства, і широка публіка їх любила.

"Ми знаходимо згадки про гладіаторські ігри скрізь, від одного кінця імперії до іншого, а в Помпеях є графіті шанувальників гладіаторів, - каже він. - І ми знаємо, що деякі з них були зроблені дітьми, тому що вони намальовані дуже низько - на рівні, куди можуть дістати діти", - каже він.

Однак Штраус не переконаний, що ці стратегії були ефективними для запобігання травмі. "Стародавній світ сповнений застережень не тікати від битви – це говорить нам, що люди тікали від битви, тому що вона була такою жахливою", – каже він.

Стародавня Греція – п’єси з ефектом занурення

Приблизно за 40 км на північний схід від Афін є трав'яниста рівнина. Зараз це спокійне місце, вкрите польовими квітами та оточене соснами й оливковими деревами. Однак одного осіннього дня 490 року до нашої ери понад 6000 стародавніх воїнів зустріли тут свою загибель у Марафонській битві.

Трагік і військовий ветеран Есхіл був там того дня, у складі давньогрецької армії, яка виступила проти вторгнення перських сил. Пізніше він написав близько 90 п’єс, хоча збереглося лише сім – багато з них описують наслідки цих конфліктів, зокрема психологічну травму.

Насправді Есхіл був відомим воїном. Після його смерті епітафія на його могилі не згадувала його роботу як драматурга, натомість наголошувала його доблесть у битві. В одному з перекладів його подвигів ідеться: "Знаменитий марафонський гай міг розповісти про його мужність, і довговолосий мідянин [перський воїн] це добре знав".

Пітер Майнек, професор класики сучасного світу в Нью-Йоркському університеті, вважає, що стародавні греки використовували драматичні п’єси як форму катарсису, що допомагало ветеранам пережити цей досвід. Насправді існує давня традиція розглядати епічну поему "Одіссея", написану Гомером, як книгу про бойовий стрес.

П’єси Есхіла незвичні тим, що він не просто драматизував далекі чи міфологічні події. У "Персах" він пише про те, що сталося після битви при Саламіні в 480 році до нашої ери, в якій він брав участь. "Він дійсно виявляє емпатію до ворога", - каже Майнек.

П’яте століття було часом кривавого конфлікту в класичному світі, коли Перські війни та Пелопоннеська війна відбувалися майже одна за одною. "П’яте століття можна описати як час, коли була війна, а час від часу спалахував мир", - каже Майнек. Бої були криваві й страшні.

"Вас проткнуть списом, вас зіб'ють з ніг мечем, або ви будете служити на кораблі, який фактично врізається в інший корабель, і ви сподіваєтеся, що виживете … це було жахливо, жахливо і жорстоко", - каже він.

На думку Майнека, бойовий стрес, до якого це призвело, очевидний у записах тієї епохи. Він цитує розповідь одного історика про Сицилійську експедицію - афінську військову кампанію, яка почалася в 415 році до нашої ери. Військо мусило поспішно відійти, а поранених забрати з собою не могло – хоч вони й благали їх не залишати.

"Це дуже травматичний опис, і будь-яка людина, яка це прочитає, побачить, наскільки сильно це вплинуло на тих, хто вижив", - каже він.

Марафонська битва навіть призвела до курйозної історії, яку деякі експерти розглядають як опис психологічної травми – хоча таке трактування є суперечливим. Через сотні років після битви один грецький історик писав про чоловіка, який брав у ній участь і під час бою раптом побачив високу, схожу на примару фігуру з такою великою бородою, що вона затуляла його щит. Цей привид пройшов повз нього і вбив чоловіка поруч із ним. З того дня, хоча він не мав фізичних ушкоджень, він став повністю сліпим.

"[Стародавнє] грецьке суспільство було ритуалізованим суспільством", - каже Майнек. Перед битвою при Марафоні афіняни пообіцяли принести в жертву богині Артеміді одного козла за кожного вбитого перса, але врешті-решт у них не вистачило кіз. Коли ветерани поверталися, вони могли взяти участь в Елевсинських містеріях – надсекретних ритуалах, які обіцяли принести задоволення, хоча що саме там відбувалося, досі оповито таємницею.

Центральне місце у цій культурі також посідали трагічні п'єси. В Афінах вистави ставили лише взимку та навесні в затишній обстановці невеликого театру просто неба. Під зоряним небом вони забезпечували ефект занурення – часто з міфологічним наративом, який глибоко впливав на людей.

"Це важко відтворити [сьогодні]", - каже Майнек.

Однак він все ж спробував це зробити.

Після роботи з ветеранами з Іраку та Афганістану Майнек запустив Warrior Chorus Project - ініціативу, яка допомагає людям пережити травми за допомогою стародавньої літератури. Він пояснює, що ці п’єси якнайкраще підходять для тих, хто повертається з війни в наш час.

"Їх писали ветерани бойових дій і виконували ветерани бойових дій для аудиторії ветеранів бойових дій", - каже він.

Але як щодо травм цивільного населення? У стародавньому світі, як і сьогодні, війна часто впливала на широкий загал – призводила до зґвалтувань, тортур, рабства, крадіжок, вбивств і масового переселення людей, коли цілі міста зрівнювали із землею.

"Коли армія нападала на місто і воно здавалося, то цивільному населенню здебільшого давали спокій, - каже Штраус. - Але якщо місто чинило опір, і його захоплювали після облоги або відразу штурмом, то, на жаль, усі в ньому ставали легітимними цілями", - каже він.

Подібно до бойових травм, стародавні греки боролися з таким психологічним впливом за допомогою віршів, п’єс і ритуалів.

"В "Іліаді" є багато згадок про жінок і дітей, які страждають", - каже Штраус.

На думку Майнека, нам є чого навчитися у стародавніх греків щодо того, як переживати травматичний досвід.

"Я думаю, що ми маємо збиратися разом і переживати це разом, - каже він. - Я вважаю, що на нас повинні зворушити історії інших. І я вважаю, що нам потрібно відкритися для катарсису… якщо ми зможемо це зробити, тоді ми зможемо [почати] зцілюватися".