Як на нас впливають сімейні таємниці, про які мовчать поколіннями

Багато сімей приховують своє минуле, ніколи не згадуючи про деякі події. Оглядач BBC Future взявся дослідити, як це може вплинути на людину.

Минулого року моя подруга Алекс приїхала до мене в Лондон із США. Ми познайомилися понад 10 років тому в Нью-Йорку: я темношкірий британець, а Алекс родом із Мічигану. Ми говорили про нашу кар’єру, сім’ї і таємниці.

Виявилося, що родина Алекс зберігала величезну таємницю, пов’язану з расою та ідентичністю. Її одкровення спонукало нас дослідити, чому деякі родини взагалі змушені зберігати таємниці – і що психологи можуть сказати про вплив цього на наше психічне та фізичне здоров’я.

Але я дозволю Алекс спершу розповісти свою історію.

Александрія Гемлін: Мій прадід Волтер

Моя бабуся часто розповідала мені історію своєї бабусі, жінки на ім’я Лулу Мей.

Вона народилася у XIX столітті на плантації в Ньюберрі, Південна Кароліна, де її батьки були невільниками. У молодості Лулу Мей зґвалтував білий власник плантації. Це призвело до народження батька моєї бабусі, мого прадіда Волтера, який зʼявився на світ на рубежі XX століття.

Хоча рабство у США офіційно скасували у 1865 році, для темношкірих людей у багатьох південних штатах, як-от Південна Кароліна, це не означало миттєвої свободи.

Поневолення продовжувало фактично існувати у нових законах, за якими чорношкірі громадяни укладали контракти про службу чи працю зі своїми колишніми рабовласниками, які й далі називалися "господарями".

Сегрегацію та дискримінацію посилювала система расистських законів Джима Кроу аж до XX століття.

Проте, на відміну від більшості немовлят, народжених у таких обставинах, мій світлошкірий прадід виріс із гострим усвідомленням того, хто його батько.

Більшу частину своєї юності він провів з білими зведеними братами і сестрами у "господарському будинку", де мешкав власник плантації та його родина. Тоді як робітники та колишні раби жили у халупах.

"Я знаю, що йому не довелося працювати на бавовняних полях і виконувати всю цю важку роботу, тому що він залишався спати у домі свого господаря, який насправді був його батьком. Він був первістком Лулу Мей, вона була молодою дівчиною", - каже моя бабуся Рекалія Рут Девіс Чайлдресс.

Пізніше Лулу Мей вийшла заміж за темношкірого чоловіка і народила ще дітей, молодших братів Волтера, які жили у хатині на плантації.

Коли Волтер став підлітком, він вступив до лав американської армії і пізніше воював у Першій світовій.

Десь у той час, а може навіть раніше, він ухвалив рішення подорожувати світом як біла людина.

Історія расового "переходу" (passing) у США – рішення "стати" білим у відповідь на жорстку дискримінацію та расизм – задокументована фрагментарно.

(Такий перехід могли зробити афроамериканці, чия шкіра була достатньо світлою, щоб їх вважали представниками білої раси).

Ціісторії, як правило, зберігають родини, але офіційної статистики немає.

Однією з причин, звичайно, є те, що рішення були таємними. Крім того, чорношкірим американським сім’ям важко відстежити свою історію через рабство і те, як у ті часи вели перепис населення.

У деяких випадках "перехід" не означав відкритої заяви про те, що людина хоче, щоб відтепер її вважали білою. Але часто люди могли не виправляти інших, хто помилково це припустив.

У деяких випадках відчайдушне прагнення до свободи та безпеки змушувало людей вигадувати складні схеми. Як, приміром, зробило подружжя Еллен та Вільяма Крафт, які втекли з півдня Джорджії на північ у середині 1800-х років. Еллен видала себе за білу людину, а Вільям - за її слугу.

Браян Лоурі - соціальний психолог зі Стенфордського університету та автор книги про ідентичність Selfless: The Social Creation of You (Безособовий: соціальне створення себе), визначає расовий перехід як дещо неоднозначну концепцію.

"Це можна описати як ситуацію, коли люди дозволяють побачити себе представником іншої раси, а не тієї, якої ви є насправді. Важливо також те, до якої раси ви хотіли б себе зарахувати".

У часи, коли афроамериканські сім’ї стикалися з багатьма перешкодами, адже нерівність була узаконена правовою системою, расовий перехід давав відчутні переваги.

"Тому якщо у когось була така можливість, він звичайно користувався нею, - каже Лоурі. - Система змушувала людей це робити".

Однак перехід був досить небезпечним.

Відмова від старої ідентичності та спільноти також залишала психологічний тягар.

Еліссон Гоббс у своїй книзі The Chosen Exile of Racial Passing (Обране вигнання расового переходу) розповідає про молоду й амбіційну жінку на ім’я Елсі Роксборо, яка вирішила видати себе за білу та розірвати всі зв’язки зі своєю сім’єю в надії легше здійснити свої мрії. Це означало мати кращу роботу, право голосу та можливість жити в гарнішому районі.

Пізніше Елсі, яку тепер звуть Мона Моне, попросила гроші у свого біологічного батька, але той відмовився. Через кілька днів вона скоїла самогубство.

"Я думаю, що для людей, які зробили перехід, і їхніх сімей це було руйнівним. Уявіть собі, як це розірвати всі зв’язки зі своєю сім’єю та друзями", - каже Лоурі.

"Психологічна ціна була високою". На думку дослідника, те, що люди були готові нести такий тягар, багато говорить про суспільство того часу та жорстоке ставлення до чорношкірих.

Мій прадід не поривав зв'язків зі своїми близькими - він зробив перехід відкрито. Це дозволило йому купити землю в Мічигані, коли він повернувся з фронту. І це сформувало траєкторію всього мого роду.

"[Чоловік, який продав ферму] був хлопцем з расовими упередженнями, він ніколи не продав би її темношкірому", - каже моя бабуся.

Тож Волтер "сказав, що він не чорний, він індієць чи щось таке, будь-що, тільки не чорний, такими були упередження".

У приватному житті мій прадід був гордим темношкірим чоловіком. Він одружився, створив сім’ю на цій землі, а потім передав її своїм дітям. На ній прожили кілька поколінь, і це та сама земля, на якій виросла моя мати. У моїй родині його історію розповідають з любов’ю: він зробив те, що мав зробити, щоб вижити, і процвітав попри труднощі. І він також допоміг своїм братам залишити Південну Кароліну.

"Він витягнув своїх братів з Півдня. Так вдалося вибратися багатьом чорношкірим, їх вивозили на Північ родичі", - каже моя бабуся.

Хоча рабство давно закінчилося, "їм довелося тікати вночі", щоб власник плантації не знав, що вони їдуть. "Бо в реальності ти не міг залишити плантацію".

Мені складно сказати, як сильно вплинув перехід Волтера на мою родину і чи був він оточений великою секретністю. Принаймні Волтеру не довелося брехати своїй дружині та дітям – як були змушені робити інші, хто одружувався з білими жінками.

Його близькі завжди знали. Але як щодо ширшої спільноти? Чи були моменти, коли він був у небезпеці, коли він боявся, що неправильно оцінив ситуацію і щохвилини його можуть розкрити?

Як і в багатьох сімейних історіях, є речі, про які ми ніколи не дізнаємося. Коли я розмовляла зі своєю бабусею для цієї статті, я дізналася, що вона ідентифікує себе як представницю змішаної раси, чого я раніше не усвідомлювала. "Я ніколи не вважала себе одної раси, я була змішаної раси, - каже вона. - Нас називають американцями, тож ми маємо всього потроху".

Я не знаю напевно, хто першим розповів таємницю Волтера комусь, хто не був нашим родичем. Але ця людина була впевнена, що обставини змінилися і тепер це можна зробити безпечно.

Чи може бути гордість мого предка, який хотів вижити, бути джерелом сили для моєї родини, а не болю і травми?

Мій колега Кегні запитав експертів про те, як на наше життя впливають тривалі таємниці, і їхні відповіді були несподіваними.

Кегні Робертс: Як на нас впливають таємниці

Дослідники виявили, що таємниці напрочуд поширені. У багатьох із нас їх чимало.

Майкл Слепян - один із провідних експертів із психології таємниць і автор книги "Таємне життя таємниць".

Його дослідження виявили, що люди в середньому зберігають близько 13 таємниць у будь-який час, п’ять з яких вони ніколи нікому не розповідали.

Про деякі таємниці мжуть знати окремі люди, залежно від того, про що саме цей секрет. Дослідження показують, що про вживання наркотиків чи незадоволеність своєю роботою люди можуть розповісти тим, кому вони довіряють. Але романтичні почуття чи сексуальну поведінку зазвичай тримають у секреті.

Слепян і його співробітники розробили список із 38 загальних категорій, до яких належать ці секрети.

Вони охоплюють спектр тем: переконання, сім’я, фінанси, амбіції, звички, хобі, вживання наркотиків, проблеми з психічним здоров’ям, зрада, робота, стосунки, секс тощо.

Найпоширеніші з них ті, про які брешуть найбільше, це романтичний потяг до когось, самотність, а також гроші та особисті фінанси.

Як і у випадку переходу Волтера, про який було відомо його родині, але не світу, межа між приватністю та таємницею не завжди чітка.

"Між конфіденційністю і таємницею можуть бути сірі зони", - каже Слепян.

Деякі люди можуть не хотіти говорити про гроші та секс, наприклад, з міркувань приватності. "Але коли щось стає таємницею, справа не лише у тому, що хтось не знає про вас цього, але й у тому, що ви не хочете, щоб вони дізналися".

Попри те, що таємниці - поширене явище, вони можуть бути важким тягарем для того, хто їх зберігає.

"Люди тримають таємниці з різних причин, але головним чином, щоб захистити стосунки, себе чи інших. Секрети стають шкідливими, якщо вони перешкоджають стосункам або стають значним тягарем для власника таємниці", - каже Еван Імбер-Блек, професор шлюбної та сімейної терапії з Коледжа милосердя в Нью-Йорку.

Дослідження Слепяна також свідчать, що секрети можуть завдати шкоди своїм власникам.

Зберігання таємниці часто повʼязане з нижчою задоволеністю життям, нижчою якістю стосунків і симптомами поганого психологічного та фізичного здоров’я.

Можна припустити, що це відбувається через стрес і тривогу повʼязані з необхідністю приховувати щось від інших, але Слепян пояснює, що справжні причини складніші.

"Ідея про те, що наші таємниці завдають нам болю лише тому, що приховувати їх важко і це викликає стрес, виявилася помилковою", - каже він.

"Наші таємниці найчастіше завдають нам болю через почуття сорому, ізоляції та несправжності. Ці переживання можуть призвести до того, що ми почуваємося безпорадними, а приховування таємниці в розмові – це лише маленька частка болю та стресу, спричинених секретами".

У родини Алекс, мабуть, були часи, коли збереження таємниці спричинювало стрес і біль. Але ця таємниця також була механізмом виживання.

Лоуері припускає, що расовий перехід може впливати на наступні покоління, але без сумніву міцніший вплив має гноблення народу.

"Гостра травма чи трагедія, яка спричинила расовий перехід людини, може впливати на поведінку наступних поколінь", - каже він.

"Наслідком травми може бути відсутність ідентичності у кількох поколінь. Однак ця травма насправді відбиває велику деградацію всієї державної системи, наслідки якої зазнали всі представники чорної раси".

Однак на кожного окремо родинні таємниці можуть впливати по-різному. Алекс каже, що таємниця її родини та мужність її предків додають їй сили. Це змушує її почуватися безстрашною та впевненою у собі і своєму роді.

Для тих, хто менш позитивно ставиться до сімейних таємниць, Слепян дає кілька порад.

Подумайте про те, які саме почуття у вас викликає ця таємниця. Якщо ви відчуваєте провину, можливо, настав час винести уроки з минулого та зробити інший вибір у сьогоденні. Можливо, цей вибір також означає бути більш відкритим.

"Коли люди відчувають провину, у них з’являється мотивація щось з цим зробити. Ви не можете змінити минуле, як би ви цього не хотіли. Але ви можете рухатися в правильному напрямку сьогодні і можете продовжувати робити це завтра".