"Я не можу собі дозволити врятувати обох дітей". Жахливі реалії війни в Судані

Увага: у цьому матеріалі містяться подробиці, які можуть засмутити

Тума не їла вже кілька днів. Вона сидить мовчки, її очі тьмяні, погляд безцільно спрямований у порожнечу лікарняного відділення.

На її руках нерухомо лежить трирічна донька Масаджед, тяжко виснажена від голоду.

Тума, здається, не реагує на плач інших маленьких дітей навколо неї.

"Я хотіла б, щоб вона плакала, – каже 25-річна мати, дивлячись на доньку. - Вона не плакала вже кілька днів".

Лікарня Башаєр – одна з небагатьох, які ще працюють у столиці Судану Хартумі, спустошеній громадянською війною, що триває з квітня 2023 року. Багато людей долають довгий шлях, щоб отримати тут спеціалізовану допомогу.

Відділення для дітей з недоїданням заповнене малюками, які занадто слабкі, щоб боротися з хворобами. Біля кожного ліжка сидять матері – безпорадні, змучені, розбиті.

Ці крики неможливо вгамувати, і кожен із них розриває серце.

Тума та її сім'я були змушені тікати, коли бої між суданською армією та парамілітарним угрупованням Сили швидкої підтримки (RSF) дісталися їхнього дому приблизно за 200 км на південний захід від Хартума.

"[RSF] забрали все, що ми мали – наші гроші та худобу – просто з наших рук, – розповідає вона. - Ми втекли лише з тим, що мали на собі".

Без грошей і їжі діти Туми почали страждати.

Вона виглядає приголомшеною, згадуючи колишнє життя.

"Раніше наш дім був сповнений добра. У нас була худоба, молоко, фініки. А тепер ми не маємо нічого", - каже жінка.

Сьогодні Судан переживає одну з найтяжчих гуманітарних криз у світі.

За даними ООН, три мільйони дітей віком до п'яти років гостро недоїдають. Ті небагато лікарень, які продовжують працювати, переповнені.

Лікарня Башаєр надає допомогу та базове лікування безкоштовно.

Однак життєво необхідні ліки для дітей у відділенні недоїдання родини мають купувати власним коштом.

Масаджед має сестру-близнючку Манаїль, їх привезли до лікарні разом. Але сім'я могла заплатити лише за антибіотики для однієї дитини.

Тумі довелося зробити неможливий вибір – вона обрала Манаїль.

"Я мрію, щоб вони обидві одужали й росли, – її голос тремтить від болю, – щоб я могла бачити, як вони ходять і граються разом, як колись".

"Я просто хочу, щоб вони обидві одужали", – каже Тума, притискаючи до себе доньку, що вмирає.

"Я сама. У мене нічого немає. У мене є лише Бог", - каже вона.

Рівень виживання тут дуже низький. У родин у цьому відділенні війна забрала все. У них не залишилося нічого – і жодних можливостей купити ліки, які могли б урятувати їхніх дітей.

Коли ми виходимо, лікар каже, що жодна дитина з цього відділення не виживе.

У всьому Хартумі життя дітей повністю змінила громадянська війна.

Сутички між силами, підконтрольними двом генералам – головнокомандувачу армії генералу Абделю Фаттаху аль-Бурхану та лідеру RSF Мохамеду Хамдану Дагало, відомому як Хеметті, – швидко переросли у війну, що охопила Хартум.

Протягом двох років – аж до березня, коли армія відновила контроль, – місто було охоплене війною.

Хартум, колись осередок культури та торгівлі на берегах Нілу, перетворився на поле бою. Танки котилися крізь житлові квартали. Винищувачі ревіли над головами. Мирні мешканці опинилися між перехресним вогнем, артилерійськими обстрілами та ударами безпілотників.

Саме серед цих руїн, у тиші зруйнованого міста, з уламків лунає тендітний голос дитини.

Дванадцятирічний Захер самостійно котить своє колісне крісло крізь завали – повз спалені машини, зруйновані будинки й забуті кулі.

"Я йду додому, – тихо співає він собі під ніс, коли його крісло котиться по склу та уламках. - Я більше не бачу свого дому. Де мій дім?"

Його голос – ламкий, але сповнений сили – несе водночас тугу за втраченим і тиху надію, що колись він знову повернеться додому.

У будівлі, яку тепер використовують як притулок, мати Захера, Хабіба, розповідає, яким було життя під контролем RSF.

"Було дуже важко, – каже вона. - Ми не могли вмикати світло вночі – наче ми були злодії. Не палили вогнищ, не виходили з дому. Вночі ми просто завмирали".

Вона сидить поруч із сином у кімнаті, заставленій односпальними ліжками.

"У будь-який момент – коли ти спиш, купаєшся, стоїш чи сидиш – вони [RSF] можуть дихати тобі у потилицю", - додає Хабіба.

Багато хто втік зі столиці, але Захер і його мати не мали змоги цього зробити. Щоб вижити, вони продавали сочевицю на вулиці.

Одного ранку, коли вони працювали, стався удар безпілотника.

"Я подивилася на нього – він стікав кров'ю. Кров була всюди, – розповідає Хабіба. - Я втрачала свідомість, але змусила себе триматися, бо знала – якщо знепритомнію, втрачусь і його назавжди".

Ноги Захера були тяжко поранені. Після годин страждань вони дісталися лікарні.

"Я весь час молилася: 'Боже, візьми моє життя замість його ніг'", – крізь сльози каже матір.

Але лікарі не змогли врятувати його ноги. Обидві довелося ампутувати трохи нижче колін.

"Він прокидався й питав: 'Чому ти дозволила їм відрізати мої ноги?' - вона опускає очі, її обличчя сповнене провини. - Я не могла нічого відповісти".

І Хабіба, і її син плачуть, змучені спогадами. Їм ще важче від думки, що протези могли б повернути хлопчику його дитинство – але вони не можуть собі їх дозволити.

Для Захера спогади надто болючі, щоб говорити про них.

Він має лише одну мрію: "Я хочу мати штучні ноги, щоб грати у футбол із друзями, як раніше. Ось і все".

Дітей Хартума позбавили не лише дитинства – у них забрали місця, де можна було б просто гратися й бути дітьми.

Школи, футбольні поля, дитячі майданчики тепер у руїнах – мовчазні пам'ятники зруйнованого життя.

"Колись тут було дуже гарно", – каже 16-річний Ахмед, озираючись довкола зруйнованого парку розваг.

На його сірій, подертій футболці великими літерами написано слово "smile" і намальоване усміхнене обличчя – але його реальність далека від цього напису.

"Ми з братами приходили сюди, грали цілими днями й сміялися без упину. Але коли я повернувся після війни, не міг повірити, що це те саме місце", - каже він.

Тепер Ахмед живе й працює тут, розчищаючи руїни після війни. Він заробляє 50 доларів за 30 днів безперервної праці.

Ці гроші допомагають утримувати його, матір, бабусю та одного з братів.

Ще шістьох братів він втратив – як і багато суданців, які не знають, де їхні близькі. Він опускає очі й каже, що не знає, чи хтось із них живий.

Війна зруйнувала багато родин.

"Я вже знайшов рештки п'ятнадцяти тіл", – каже Ахмед.

Більшість знайдених решток уже поховали, але деякі кістки все ще лежать просто неба.

Ахмед підходить до людської щелепи, бере її в руки.

"Це жахливо. У мене тремтять руки", - каже він.

Він показує ще одну кістку й, тримаючи її біля ноги, каже: "Це стегнова кістка, як у мене."

Ахмед каже, що більше не мріє про майбутнє.

"Відтоді як почалася війна, я був упевнений, що мені судилося померти. Тож я перестав думати про те, що буде далі."

Руйнування шкіл поставило майбутнє дітей під ще більшу загрозу.

Мільйони більше не отримують освіти.

Але Захер належить до небагатьох щасливців. Він і його друзі відвідують школу в імпровізованому класі, який волонтери облаштували в покинутому будинку.

Діти голосно відповідають на запитання, пишуть на дошці, співають пісні – навіть бешкетують.

Почути дитячий сміх і побачити навчання у країні, де для дитинства майже не залишилося місця, – як ковток життя.

Коли ми запитуємо, яким має бути дитинство, однокласники Захера відповідають із невинністю, яку ще не встигла зруйнувати війна: "Ми маємо гратися, навчатися, читати".

Але пам'ять про війну поруч.

"Ми не повинні боятися бомб і куль, – додає Захер. - Ми маємо бути сміливими".

Їхня вчителька, пані Амаль, викладає вже 45 років. Вона ніколи не бачила дітей із такими глибокими травмами.

"Вони дуже постраждали від війни", – каже вона.

"Їхній психічний стан, їхня мова – усе змінилося. Вони говорять мовою бойовиків: лайка, агресія, навіть фізичне насильство. Вони носять палиці й батоги, хочуть когось ударити. Вони постійно напружені".

Завдана дітям шкода виходить далеко за межі поведінки.

Більшість родин втратили дохід, і брак їжі стає критичним.

"Деякі учні приходять із домів, де немає ні хліба, ні борошна, ні молока, ні олії – взагалі нічого", – каже вчителька.

І все ж, попри відчай, діти Судану чіпляються за крихти радості.

На понівеченому футбольному полі Захер повзе колінами по землі, намагаючись грати в гру, яку любить найбільше. Його друзі підбадьорюють його, коли він б'є м'яч.

"Моє улюблене заняття – футбол", – каже він, усміхаючись уперше.

На запитання, за яку команду він уболіває, відповідає миттєво: "Реал Мадрид". Улюблений гравець? "Вінісіус".

Грати на колінах боляче й небезпечно – можуть початися інфекції. Але йому байдуже.

Футбол і дружба врятували його. Вони дарують йому радість і втечу від болючої реальності. Проте він досі мріє про протези.

"Я хочу, щоб мене полагодили, щоб я міг ходити додому й ходити до школи", – каже Захер.

Матеріал підготовлений за участю Абдельрахмана Абуталеба, Абдалрахмана Альтаєба і Ліама Віра