Наскільки легко змінити свій акцент

Дехто миттєво переймає нові акценти. Як їм це вдається? Журналістка BBC, яка має німецьке походження і живе у Великій Британії, спробувала повчитися акценту і заговорити, наче офісний працівник із американського міста Цинциннаті в окрузі Гамільтон штату Огайо.

Дженніфер Скейпетіс-Тайсер, викладачка сценічного мовлення, усміхається мені з екрана комп'ютера. Ми готуємося до моєї першої в житті акторської спроби.

"Уявіть, що ви - американський офісний працівник із Цинциннаті, - каже вона. - "Ви повертаєтеся додому з повними руками покупок і намагаєтеся привернути увагу рідних, щоб ті допомогли їх розкласти".

Вона робить коротку паузу, переходить на американський акцент і промовляє мою репліку: "Привіт, я вдома! Де всі?"

У реальному житті я - журналістка німецького походження, мешкаю в Англії, ніколи не бувала в Цинциннаті й жодного разу не намагалася імітувати американський акцент.

Але ми спілкуємося через відеозв'язок, бо Скейпетіс-Тайсер, доцентка кафедри голосу та діалектів Університету Коннектикуту, стала співавторкою дослідження про те, чому деякі люди так майстерно змінюють акценти. І найкращий спосіб збагнути її висновки — це, безперечно, спробувати самій.

Оскільки поняття "американський акцент" охоплює безліч варіантів, Дженніфер обирає так звану "загальноамериканську" мову. Її можна почути, наприклад, у Цинциннаті та багатьох інших містах.

Протягом наступних кількох хвилин Скейпетіс-Тайсер вчить мене підіймати корінь язика, спрямовувати голос по діагоналі вперед і вгору, ширше відкривати рот, по-іншому вимовляти звук "о" та створювати характерний американський звук "r" за допомогою язика й задніх зубів.

Так я намагаюся перевтілитися у свою нову особистість із Цинциннаті. Мої перші спроби породжують дивний здавлений звук, зовсім не схожий на її зразок. Очевидно, результати її дослідження відкриють мені ще багато цікавого.

Зрештою з'ясувалося: кожен із нас виконує величезну приховану й складну роботу, коли чує чи відтворює акценти — навіть якщо ми не займаємося імітацією професійно.

"Основне визначення акценту — це спосіб мовлення, спільний для членів певної мовної спільноти", — каже Емілі Маєрс, професорка наук про мовлення, мову та слух в Університеті Коннектикуту.

Разом із Скейпетіс-Тайсер вона працювала над статтею про імітацію акцентів.

Маєрс пояснює, що такою спільнотою може бути група людей з одного регіону, міста, країни чи вікової категорії. Акцент може охоплювати не лише специфічну вимову слів, а й такі аспекти, як мелодійність, висоту тону, темп мовлення:

"Усе це впливає на те, що саме ми сприймаємо як акцент, — незалежно від того, регіональний він чи іноземний.

Кожен, хто бодай раз вивчав іноземну мову, знає, скільки хвилювання викликає спроба відтворити ці особливості лише для того, щоб тебе зрозуміли.

А іноді люди навіть змінюють свій природний акцент через "акцентизм" — тобто дискримінацію та упереджене ставлення до певних варіантів вимови.

У акторській грі акценти мають велике значення, адже "вони розповідають частину історії: звідки походять герої та до яких спільнот належать", — зазначає Скейпетіс-Тайсер, яка готує акторів на театральному факультеті університету, а також у театрі.

Перший крок до імітації акценту — це здатність почути й зрозуміти його закономірні звукові моделі.

"Наприклад, там, звідки я родом (на верхньому Середньому Заході), люди кажуть щось на кшталт "baig" із голосним, як у слові "bagel", замість "bag", — каже Маєрс.

Якщо ви чуєте цей акцент уперше, ваш мозок має збагнути, що це середньозахідне "baig" — те саме, що й ваше "bag", і що це правило, ймовірно, стосується й інших звуків "а".

З огляду на таку складну роботу мозку, не дивно, що сприйняття мовлення з незнайомим акцентом потребує більших когнітивних зусиль, ніж прослуховування звичного мовлення.

Проте дослідження свідчать, що з практикою стає легше: що частіше ми чуємо певний акцент, то менше зусиль витрачаємо на його розуміння. Вчені припускають, що ми можемо навіть підсвідомо починати трохи копіювати чужий акцент, оскільки люди часто підлаштовуються під манеру спілкування одне одного.

Коли ваш мозок збагнув, як працює акцент, наступним кроком стає спроба його відтворити.

"Вам потрібно задіяти власні органи мовлення — рот, голосові зв'язки, дихання — щоб контролювати імітацію", — каже Маєрс.

У випадку з моїм штучним акцентом мешканки Цинциннаті, одним із головних завдань було перемістити голос глибше до задньої частини рота. За словами викладачки сценічного мовлення Скейпетіс-Тайсер, саме це створює типово американське звучання, на відміну від передньої частини рота, яка дає більш британський звук.

Імітація акценту — "це неймовірно складна система, яка охоплює внутрішню модель і її подальше зовнішнє відтворення", — підсумовує Маєрс. І додає: "Деяким людям це вдається надзвичайно добре".

Щоб з'ясувати їхній секрет, Маєрс, Скейпетіс-Тайсер та їхня колега Ганна Олсон попросили 92 носіїв північноамериканської англійської імітувати зразки мовлення людей із трьома різними акцентами: з англійського Йоркшира, шотландського Единбурга та Східнокапської провінції Південної Африки.

Дослідники також перевірили учасників на наявність певних навичок, які потенційно допомагають опанувати акценти.

Зокрема, вони з'ясовували, чи мають піддослідні гарний музичний слух та наскільки швидко вони можуть вимовляти звуки у тесті зі скоромовками. Крім того, дослідники проаналізували особистісні риси учасників, як-от відкритість до нового досвіду та задоволення від соціальної взаємодії.

"Цікаво, що найкращим показником того, чи добре ви імітуватимете акценти, виявився тест зі скоромовками", — каже Маєрс.

Люди, які могли дуже швидко рухати артикуляційним апаратом, відтворюючи стрімке звучання скоромовки, також показали чудові результати в імітації акцентів.

За її словами, існує певний зв'язок між "спритністю" (вмінням майстерно керувати рухами рота під час мовлення) та здатністю копіювати акценти.

Ще одним важливим показником стали музичні здібності: ті, хто краще розпізнавав звуки в музичному тесті, успішніше впоралися і з імітацією акцентів.

"Люди з хорошим слухом, що цілком очікувано, здатні вловлювати тонкі нюанси вимови", — зазначає Маєрс.

Особистісні якості також відіграють свою роль.

"Відкритість до нового досвіду та готовність пробувати щось невідоме — це ще один фактор, що вказує на хист до імітації", — пояснює Маєрс.

Проте команда не виявила жодного зв'язку з екстраверсією — рисою, яка визначає товариськість та відкритість до людей.

Скейпетіс-Тайсер наголошує, що можна бути відкритою до нового людиною, охоче експериментувати й навіть виступати на сцені, не будучи при цьому екстравертом:

"Серед чудових акторів чимало тих, хто поза сценою залишається досить інтровертною особистістю".

Деякі висновки збігаються з результатами попередніх досліджень, які також демонстрували зв'язок між музикальністю та імітацією мови. В одному з таких експериментів носіїв китайської та каталанської мов просили відтворити фрагменти мовлення з різних мов, зокрема івриту, японської, тагальської, турецької та в'єтнамської.

Ті, хто продемонстрував високі показники музикальності, краще впоралися і з мовним тестом. В інших дослідженнях музичні навички допомагали людям точніше копіювати французький акцент і вловлювати ледь помітні аспекти мовлення: емоційне забарвлення, висоту тону, мелодійність та ритм. Не дивно, що завдяки гнучкості голосу люди, які добре співають, зазвичай краще імітують акценти.

Утім, Скейпетіс-Тайсер застерігає, що ці результати слід розглядати з урахуванням нюансів.

"З педагогічного погляду мені цікаво те, що багатьом із цих навичок ми вже навчаємо на театральному факультеті, — каже вона. — На всіх акторських курсах ми розвиваємо в людях відкритість, тренуємо артикуляцію, відчуття ритму і тону, а іноді вони ще й займаються співом".

У майбутньому вона прагне з'ясувати, чи справді ці навички та риси є причиною успішної імітації акцентів, чи існують інші глибинні чинники, які дозволяють людині бути вправною в усьому цьому одночасно.

І, звісно, є чимало людей, які не вхоплюють акцент миттєво, але блискуче опановують його завдяки практиці.

Власне, сама Скейпетіс-Тайсер розвивала свої навички імітації поступово. Вона австралійка, але оскільки більшу частину професійного життя провела у Великій Британії та США, їй майже ніколи не доводилося працювати зі своїм рідним акцентом.

"Я завжди вдавала з себе британку чи американку, і мені довелося докласти чимало зусиль, щоб досягти в цьому успіху, — згадує вона. — Згодом це мене захопило, і я це щиро полюбила".

Натхненна її ентузіазмом, я роблю ще одну спробу опанувати акцент Цинциннаті. (Скейпетіс-Тайсер обрала саме це місто, бо колись там жила, і воно їй дуже подобалося; таку вимову можна почути там від багатьох, хоча й не від усіх мешканців).

Я — чудовий приклад того, чому лабораторні тести не дають повної картини. Я граю на музичному інструменті, жила в кількох країнах і розмовляю кількома мовами: згідно з результатами дослідження, я мала б упоратися з цим завданням ідеально.

Натомість я справді мучуся, постійно зупиняюся і вибухаю нервовим сміхом. Власне, я відчуваю "мовну тривожність" — стан, коли ти так боїшся здатися дурною, що волієш взагалі мовчати.

Це мене особливо дивує, адже я не відчуваю такого страху, коли вивчаю нові слова. Але, як пояснює Маєрс, вивчення звуків відрізняється від вивчення слів. Зрештою, є багато людей, чий словниковий запас не поступається носіям мови, але чий акцент усе ще зберігає відлуння рідної мови.

"Ми достеменно не знаємо, чому вивчати нові звуки набагато важче, ніж нові слова", — додає Маєрс.

Вона припускає: це може бути пов'язано з тим, що звуки мови є будівельним матеріалом для слів. За її словами, щоб вивчити нове слово, навіть в іноземній мові, ми можемо використовувати вже знайомі нам рідні звуки для приблизної вимови.

Тож замість того, щоб працювати над ідеальним копіюванням нових іноземних звуків, ми просто переробляємо те, що вже маємо. Наприклад, носій англійської може вимовити "ro-zay" з англійським "r", і це буде достатньо близько до французької вимови слова "rosé", щоб його зрозуміли.

Можливо, мій мозок просто не бачить сенсу докладати величезних зусиль, аби вдавати мешканку Цинциннаті, якщо мене і так розуміють завдяки моїм старим, звичним звукам.

Мої спроби стають кращими лише тоді, коли я перестаю намагатися викрутити язика і просто зосереджуюся на тому, як слухаю й імітую Скейпетіс-Тайсер.

"Привіт, я вдома! Де всі?" — вигукую я, насолоджуючись розслабленим, широким звучанням американських голосних.

Я навіть додаю трохи імпровізації від себе: "Дивіться, скільки я всього купила!".

Наприкінці інтерв'ю, під керівництвом Скейпетіс-Тайсер, я також намагаюся відтворити австралійський акцент (секрет у тому, каже вона, щоб ширше розтягувати губи).

Після завершення дзвінка я знаходжу старий ситком, дія якого відбувається в Цинциннаті, і бурмочу собі під ніс кілька реплік. Не зрозумійте мене неправильно: той невиразний англо-німецький голос, який я здобула багато років тому, добре мені прислужився, і я не збираюся його позбуватися.

Але, можливо, настав час розширити горизонти? Зрештою, в англійській мові існує безліч акцентів, які варто дослідити, і Цинциннаті може бути лише початком.