“Навколо мого будинку все вигоріло. Сусіди загинули”. Репортаж з Покровська

"Ця лінія фронту - найнебезпечніша з усіх", - каже Олександр, начальник медпункту 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ.

ВВС навідалась до невеликого польового шпиталю.

"Росія дуже тисне. Ми не змогли стабілізувати фронт. Щоразу, коли лінія фронту пересувається, пересуваємось і ми".

Ми недалеко від Покровська, невеликого шахтарського міста за 60 км від Донецька.

Медики кажуть, нещодавно за день вони прийняли 50 солдатів. Це - майже рекордна цифра за весь час війни.Поранених привозять у сутінках, коли менше шансів потрапити під удар російських безпілотників.

Усі вони постраждали у запеклих боях за Покровськ. Ще кілька місяців тому це місто було відносно безпечним: налічувало близько 60 тисяч мешканців, там працювали ресторани, кафе, ринки. Військові часто навідувались туди з передової на перепочинок.

Місто поступово перетворюється на місто-привид. Понад три чверті його населення виїхало.

У лютому російські війська захопили Авдіївку. Відтоді вони стрімко просуваються на Донбасі. На початку жовтня взяли під контроль інше важливе місто - Вугледар. Бої за цю "фортецю" тривали два роки.

Українська влада погоджується з військовими, яких ми зустріли, що на Покровському напрямку – найгарячіше. Київ заявив, що загалом уздовж лінії фронту за останні два тижні ЗСУ відбивали там близько 150 ворожих атак майже щодня.

За 10 км від фронту, у польовому шпиталі бойова медикиня Таня тримає за руку солдата Сергія. Закривавлена пов'язка закриває більшу частину його обличчя. Таня веде хлопця до оглядового кабінету.

"Його стан - важкий", - каже медикиня.

У Сергія осколкові поранення ока, черепа і мозку. Лікарі швидко промивають його рани і колють антибіотики.

Незабаром прибувають ще п'ятеро військових - вони не знають, як саме потрапили під російський удар. Шквал вогню може бути настільки шаленим і несподіваним, що прилетіти могло і від мінометів, і від вибухівки з дронів.

"Тут небезпечно. Важко і морально, і фізично. Ми всі втомилися, але справляємось", - каже Юрій, командир медичної роти.

Усіх цих солдатів поранили вранці, але привезли лише з настанням темряви, коли стало безпечніше.

Такі затримки збільшують ризик смерті й інвалідності, пояснюють медики.

Інший боєць, Тарас, 10 годин тому сам затягнув турнікет на руці, щоб зупинити кровотечу від осколкового поранення. Але тепер його рука набрякла, побіліла, він її не відчуває.

Лікар каже, що кінцівку, можливо, доведеться ампутувати.

За останню добу привезли двох загиблих бійців.

Те, що ми бачимо в польовому шпиталі, свідчить про гостроту боротьби за Покровськ - важливий транспортний вузол, через який проходять ключові автомобільні й залізничні маршрути. Місто лишається життєво важливим логістичним пунктом для ЗСУ, і Україна знає, що стоїть на кону.

Не полегшує життя й постійна загроза від російських безпілотників. Один з них ширяє просто біля шпиталю. Це дуже ускладнює евакуацію з лінії фронту. Вікна будівлі наглухо забиті, щоб дрони не могли зазирнути всередину, але варто комусь вийти, і він опиняється під прицілом.

Дрони загрожують і змученим війною жителям Покровська.

"Ми постійно чуємо їхнє гудіння - вони зупиняються і зазирають у вікна", - розповідає 50-річна Вікторія Василевська. Вона до останнього не хотіла їхати з домівки, але зрештою погодилась на евакуацію.

Вікторія здивована тим, як швидко лінія фронту просунулася на захід до Покровська.

"Усе сталося так швидко. Хто знає, що буде тут далі. У мене здають нерви. У мене панічні атаки. Я боюся ночей".

Вікторія каже, що в неї майже немає грошей і їй доведеться починати життя з нуля в іншому місці, але лишатися дуже страшно.

"Я хочу, щоб війна закінчилася. Мають бути переговори. На землях, які забрала Росія, все одно нічого не лишилося. Все знищено".

Моральний дух більшості тих, з ким ми спілкувалися, підірваний.

Велика частина Покровська живе без світла й води.

Біля однієї зі шкіл ми бачимо довжелезну чергу, що вишикувалася з порожніми каністрами до крана. Ще кілька днів тому працювали чотири крани, а тепер - тільки один, скаржаться місцеві.

Через постійні російські обстріли Покровськ зазнав руйнувань, але ще не розбомблений, як інші міста, за які точилися запеклі бої.

На центральному ринку ми зустрічаємо 69-річну Ларису. Вона купує мішок картоплі в одному з небагатьох продуктових кіосків.

"Це жах. Я не можу жити без заспокійливих", - каже жінка.

Вона переконана, що не зможе на свою невелику пенсію орендувати житло в іншому місці. "Держава вивезе мене і прихистить на деякий час. А що буде далі?"

З нею погоджується інша клієнтка, 77-річна Раїса. "Без грошей нікуди не поїдеш. Тому сидимо вдома і сподіваємось, що все це закінчиться".

Лариса вважає, що настав час домовлятися з Росією. Ще недавно це було немислимо для більшості українців. Але тут, біля лінії фронту, так думають багато людей.

"Багато наших хлопців гине, багато поранено. Вони жертвують своїм життям, а це все ніяк не скінчиться", - каже вона.

На матраці на підлозі евакуаційного мікроавтобуса лежить 80-річна Надія.

"До біса цю війну! Я скоро помру, - вигукує вона. - Навіщо [президенту] Путіну ще земля? Хіба йому її не вистачає? Він убив стільки людей".

Надія не може ходити. Раніше вона покладалась на допомогу сусідів, але більшість з них виїхали. Тепер їде і вона, хоча й не знає, куди саме.

Втім, є й ті, хто ще не залишив Покровськ.

Серед них - місцеві, що працюють над відновленням пошкодженої війною інфраструктури.

"Я живу на одній з найближчих до лінії фронту вулиць. Навколо мого будинку все вигоріло. Сусіди загинули після обстрілу", - розповідає Віталій, який разом з колегами намагається полагодити лінії електропередач.

"Але я не думаю, що це правильно - кидати наших хлопців. Ми повинні боротися до перемоги, доки Росія не буде покарана за свої злочини".

Його рішучість не поділяє 20-річний Роман, якого ми зустрічаємо на ремонтних роботах пошкодженого снарядами будинку.

"Не думаю, що територія, за яку ми боремося, варта людських життів. Багато наших солдатів загинуло. Молоді хлопці, які могли б мати майбутнє, дружин і дітей. Але їм довелося піти на фронт".

На світанку ми вирушаємо до лінії фронту. Перше, що впадає в око, – поля висохлих соняшників на узбіччях доріг.

Тут майже немає укриттів, тому ми їдемо на шаленій швидкості, щоб убезпечити себе від атак російських безпілотників.

Ближче до лінії фронту лунають гучні вибухи.

Український артилерист Вадим стріляє з радянської гармати, яка видає оглушливий звук та здіймає з землі пил і сухе листя.

Вадим знає: зараз від росіян прилетить відповідь. Тому біжить у підземне укриття, щоб сховатися й отримати координати для наступного удару.

"У них [Росії] більше людського ресурсу і зброї. Вони кидають своїх людей у бій, як гарматне м'ясо", - твердить український боєць.

Він також розуміє: якщо Покровськ впаде, це може відкрити ворота до Дніпропетровської області, що лише за 32 км від Покровська. А це дуже ускладнить й без того непросту для ЗСУ ситуацію.

"Так, ми втомилися, багато наших хлопців загинули або поранені. Але ми повинні боротися, інакше буде катастрофа".

У підготовці матеріалу брали участь Імоджен Андерсон, Анастасія Левченко, Володимир Ложко, Санджай Гангулі