"Слава ППО!" Як Київ живе під щільними обстрілами

Тривога ввечері 16 травня застає мене за вигулом собаки. Я роззираюсь і обираю високу новобудову з підземним паркінгом. На вході вже стоять люди, жінка й худенька дівчинка з коциком на плечах швидко приєднуються до гурту.

Ні в кого немає ні води, ні карематів, ні тим більше тривожних рюкзаків. Але після "ночі російських Кинджалів" кияни шукають укриття.

На світанку 16 травня Росія завдала найщільнішої атаки по Києву за час війни. Повітряну битву чули і бачили у всіх районах міста.

Проте вечір цього ж дня - тихий. Після реву тривоги чути тільки завивання мотоциклів з боку Севастопольської площі, тож ми із псом без поспіху йдемо додому. У дворах невисоких хрущовок зустрічаємо сусіда з відвʼязаним бульдогом.

"Довбане - так довбане"

Чоловік похитується, посміхається кудись вгору і кричить: "Усі поховалися, а ви з балкона спостерігаєте? Що, довбане - так довбане?" (Він, звісно ж, використав інше слово, яке я з поваги до читачів змушена замінити).

Усі тривоги різні, але головні серед них - ті, що лунають за традиційним графіком російських обстрілів. Восени у Києві так сприймали тривоги в середині робочого дня на початку тижня, взимку серйозно ставились до тривоги два рази на місяць, у травні – щоночі.

"Привіт із туалету"

Коли у травні лунає нічна тривога, прокидаються місцеві чати.

Зимою в них звіряли графіки блекаутів, зовсім недовго тут переважали оголошення і новини, а зараз домінують переклички тих, кого розбудили вибухи.

Тут шукають підтримки ("Пишу сюди, тільки коли страшно" - "Так, це зараз було дуже гучно"), діляться стратегіями виживання ("Ми знову в коридор" - "Привіт вам із туалету"), дістають на горіхи за поширення чуток про місця російських влучань або розташування українських систем ППО.

Щоб стримати останнє, адміни чату Los Solomas Київ під час тривог вимикають обговорення і публікують реквізити зборів на ЗСУ. Днями тут констатували: "Ракетний обстріл у ніч на 16.05, судячи з усього, серйозно вплинув на стан нашої громади. Сьогодні на кожну новину в нашому каналі в чаті - лише зрада, все погано і купа негативу".

Ту ніч у коридорі з телефоном в руках провела і моя подруга Аня, яка живе біля метро Дорогожичі. Вона була у Великій Британії трохи більше року, але засумувала за домом і повернулася у березні.

Аня каже, що до обстрілів неможливо звикнути, але 16 травня їй "інтуїтивно хотілося бути подалі від вікна" і мати в коридорі підготовлені воду, перекуси і павербанки.

Тоді ж вона зрозуміла, що хоче піти на курси домедичної допомоги: "Ніколи не знаєш, в якому ранку прокинешся у Києві. Чи це буде гарний весняний ранок із сонцем і каштанами, чи ранок після обстрілів і не дай Боже потрапляння в якийсь таргет - а ми всі є ціллю для росіян".

"Слава ППО!"

Але я не вмію розрізняти київські ранки. Чи після обстрілу, чи без нього, мої охайні сусіди поспішатимуть на роботу, вчасно приведуть дітей у школу напроти, а водії не заблокують усе місто у ДТП через те, що не виспались.

Взагалі, востаннє ажіотаж на дорогах Києва я спостерігала 10 жовтня, коли на один день на заправках зʼявилися черги.

Ось і вранці 18 травня я дивлюся, як учителька веде вулицею клас першачків чи трохи старших: усі у вишиванках, дівчата у віночках.

У цей день в Україні щороку відзначають День вишиванки, а в 2023-му Росія на світанку атакувала столицю.

Хочеться похвалити витримку й незламність киян, але самі вони зазвичай хвалять сили протиповітряної оборони. Під час тривоги ППО дякують у чатах ("Слава ППО!"), аплодують із балконів, підтримують зі скляного мосту (навіть тоді, коли ППО збивають український "Байрактар"). Столиця як головна ціль Росії - добре захищена, й місто чудово усвідомлює своє привілейоване становище.

Та попри це, Київ учиться повноцінно функціонувати у режимі постійної кризи. Під час зимових блекаутів один із салонів краси G Bar почав облаштовувати додаткову залу у підвалі, щоб за потреби обслуговувати клієнтів у власному укритті.

А нещодавно на лівому березі відкрився ресторан Gastro Укриття - заклад, власники якого знайшли придатний підвал і не стали вигадувати екзотичних концепцій.

"Підвал - це укриття, це вже українська асоціація", - пояснює один із власників Дмитро і переконує, що робили ставку на "gastro", а не "укриття".

Коли я запитую про майбутнє, в якому клієнти можуть уникати підземних приміщень, співвласниця Марія зітхає: "Враховуючи наших сусідів, Росію, ніхто не знає, що буде завтра", шеф-кухар і співвласник Дмитро Сапронов сміється: "Та перемога - це найкраще, що може бути, навіть якщо доведеться пожертвувати тим, що до нас ходять", а інший Дмитро підсумовує: для таких клієнтів побудують терасу нагорі.

Також на цю тему