Як найдавніша мова Європи опинилася на деревах у США

У XIX і XX століттях багато басків емігрували до США, не маючи чітких планів на майбутнє. Опинившись у чужій країні без знання англійської, грошей і підтримки, вони змушені були шукати будь-який спосіб вижити. Вівчарство стало для них одним з небагатьох варіантів — важка і самотня робота в горах, де не треба багато говорити.

Саме так виникла особлива сторінка в історії американського Заходу — історія, написана не чорнилом, а ножами на корі осик.

Баскські пастухи-іммігранти залишали свої послання, вирізаючи їх на деревах по всій цій широкій території.

Ці сліди стали своєрідним культурним надбанням, що зберігає пам'ять про їхнє життя і працю серед дикої природи.

Слідами предків

Іньякі Аррієта Баро, який очолює бібліотеку баскської культури Джона Більбао в університеті Невади, досі пам'ятає одну з найзворушливіших мандрівок.

Він супроводжував родину баско-американців далекими стежками Північної Невади.

З GPS у руках вони йшли слідами свого діда, щоб знайти його послання — викарбоване на дереві ім'я, залишене багато десятиліть тому.

"Ми стояли на тому ж місці, де стояв їхній дідусь. Це було дуже емоційно", — згадує Аррієта Баро.

Між Тихоокеанським узбережжям США і Вайомінгом осикові гаї зберігають унікальні історії баскських пастухів.

На корі дерев — арборгліфи: імена, дати, малюнки, вірші, любовні послання та політичні гасла стародавньою мовою еускара. Вони стали мовчазними свідками забутих доль.

"Ці знаки допомагають зрозуміти, ким були ці люди", — пояснює Іньякі Аррієта Баро.

Він обережно показує шматок дерева з написом: "Jesús María El Cano, 26-7". Це лише одне з тисяч імен, залишених басками серед гір.

Після Золотої лихоманки баски приїжджали до Каліфорнії, Невади та Айдахо в пошуках кращого життя.

Амая Еррера, кураторка музею баскської культури в Бойсі, розповідає: "Моя прабабуся з прадідом приїхали сюди в 1890-х. Спочатку працювали на ранчо, а потім відкрили пансіон у Неваді".

Такі пансіони були не просто житлом. Вони ставали центрами нового баскського життя на Заході — тут можна було знайти роботу, говорити рідною мовою, спілкуватися та відчувати тепло рідної культури в чужій країні.

Та в горах, серед своїх стад, баски залишалися наодинці з природою і своїми думками.

Дерева як щоденники

Пастухи місяцями жили на самоті, переганяючи свої стада навесні й влітку по диких гірських стежках, а взимку поверталися у теплі долини.

Далеко від рідної землі вони брали в руки ніж і "писали" на деревах — розповідали про себе, свою тугу за gure ama — "нашою мамою" баскською мовою, ділилися думками про політику і кохання.

Еускара — найдавніша мова Європи, унікальна тим, що не має спорідненості з жодною іншою.

Тому дивно бачити гасла на кшталт Gora Euskadi — "Хай живе Країна Басків" — викарбувані на деревах за тисячі кілометрів від Піренеїв.

Ці послання стали цінними реліквіями — мовчазними голосами з минулого, що досі говорять про життя й душу баскських пастухів.

25 000 голосів у лісі

З 1960-х років дослідники, серед яких був баско-американець Хосе Маллеа Олаече, почали збирати і документувати ці арборгліфи — різьблені написи на деревах.

Сьогодні існує понад 25 000 таких зображень: від звичайних фотографій до сучасних 3D-сканів.

Особливу увагу вони приділяли осикам — деревам з м'якою корою, які ростуть там, де є вода та пасовища, і на яких найкраще збереглися різьблені написи.

Серед малюнків можна побачити будинки, портрети, еротичні сцени та вірші. Овець немає, але добре помітна туга за батьківщиною. Найчастіше це — імена і дати.

Деякі дерева нагадували календарі — пастухи щороку вирізьблювали на них дати, повертаючись до тих самих місць.

"Баски традиційно були усною нацією і майже не залишали письмових свідчень, — писав Олаече у книзі "Мова крізь осики" (Speaking Through the Aspens). — Але тут, в Америці, вони почали "писати" — не ручкою, а ножем по дереву".

Як допомогти зберегти пам'ять

Осика живе не більше 100 років, а посухи, пожежі та хвороби пришвидшують її загибель. За словами дослідниці Джин Ерл, до 2021 року вже зникло близько 80% дерев, які вона колись задокументувала.

Нині в Неваді палає масштабна пожежа Jakes Fire. Вчені побоюються, що разом із вогнем назавжди можуть зникнути й безцінні арборгліфи — унікальні свідчення життя баскських пастухів.

Більшість арборгліфів розташовані на державних землях. У червні 2025 року в Конгресі розглядали законопроєкт під назвою "Один Великий і Прекрасний Закон" (One Big Beautiful Bill), який міг дозволити передачу таких земель під вирубку і забудову. Після громадського тиску цю частину прибрали, але загроза знищення залишилась.

"Ми намагаємося врятувати ці сліди до того, як вони зникнуть", — каже Аррієта Баро. Але вчені не можуть упоратися самі — потрібна допомога всіх небайдужих.

Він сподівається, що місцеві мешканці й туристи будуть ділитися знахідками, адже в цих лісах досі приховані тисячі забутих історій.

Осикові гаї — це не просто дерева. Вони пов'язані під землею спільною кореневою системою, утворюючи один живий організм — свого роду "ліс-одинак", що складається з понад 40 000 дерев.

Це влучна метафора для баскських пастухів: самотні в горах, але глибоко пов'язані між собою невидимими нитками спільної культури та пам'яті.

"Ці написи створювали не для краси, — пояснює Баро. — Це спосіб залишити слід, сказати: я тут був. У цьому — природне людське бажання пов'язати себе з місцем, яке стало новим домом".