Люди-тюлені: ті, хто пірнає на понад 100 метрів без спорядження

Людство має давню історію пірнання заради дарів моря з глибин - і сьогодні елітні фрідайвери досягають більших глибин, ніж будь-коли раніше. Деякі дослідники стверджують, що людям місце саме в морі.

Алесія Цеккіні лежить на поверхні океану, дивиться в небо й не думає ні про що. Її розум відпочиває.

"Якщо в голову приходять якісь думки, - каже вона, - я м'яко їх відсуваю на задній план. Я зосереджуюсь на диханні. Це заспокоює. Останній вдих - найбільший. Я вдихаю стільки повітря, скільки можу, щоб зануритися глибше".

Спершу Цеккіні енергійно працює ластами, щоб піти вниз від поверхні, витягнувши руки над головою.

"Десь на 25 метрах я починаю рухатися повільніше, - розповідає вона. - А приблизно на 60 метрах я взагалі припиняю рухи. Просто вільно падаю. Це неймовірно. Наче летиш під водою".

Цеккіні - фрідайверка і письменниця - встановила 40 світових рекордів і здобула понад 30 міжнародних нагород із фрідайвінгу, серед яких 17 золотих медалей чемпіонатів світу. У 2023 році вона досягла рекордної глибини 123 метри без жодної допоміжної екіпіровки.

Вона входить до невеликого кола людей, яким вдалося зануритися на таку глибину, зробивши лише один ковток повітря. Однак останнім часом зростає кількість доказів того, що людський організм може бути краще пристосованим до фрідайвінгу, ніж вважали раніше, і що це відігравало ключову роль в еволюційній історії людини.

Деякі науковці навіть припускають, що люди - природжені пірнальники, як видра. А рідкісні винятки - як-от Цеккіні - здатні змагатися навіть із тюленями.

Коли Цеккіні занурюється, сонячне світло тане, а її огортає холод. Вона не дивиться на напрямну мотузку, що веде вниз, а спостерігає за яскравою блакиттю океану, яка поступово переходить у темряву. Раніше Цеккіні користувалася ліхтариком, щоб розвіяти морок. Але тепер вона пірнає без нього, насолоджуючись "блакиттю, що стає дедалі темнішою", і орієнтується на глибині за рівнем освітлення.

"Чим глибше занурення, тим сильнішим стає наркоз, - каже вона. - Це як сп'яніння".

Цеккіні описує "ейфорію глибин" - або ж азотний наркоз. Зазвичай його відчувають лише аквалангісти, які вдихають стиснене повітря з балона. Однак на екстремальних глибинах фрідайвери також можуть пережити цей стан, коли азот, збережений у легенях, під тиском стискається і потрапляє в кров.

Азот під тиском діє як наркотик: може викликати тривожність, сонливість, ейфорію, погіршення координації та навіть галюцинації.

"Бути п'яною на глибині понад 100 метрів - не найкращий варіант, - каже Цеккіні. - Головне - зберігати концентрацію: не думай, а відчувай - і живи теперішнім моментом".

На дні напрямної мотузки Цеккіні "дуже обережно" розвертається і готується до повернення на поверхню.

"Ти ще не пройшла й половини шляху, - каже вона, - бо підйом набагато складніший за спуск".

Перші 60 метрів вона енергійно працює ластами. На глибині приблизно 35 метрів Цеккіні з полегшенням зустрічає страхувальників, які на неї чекають. Тепер вона може рухатися повільніше, допоки не досягне поверхні.

"Це прекрасно, - каже вона. - Коли підіймаєшся, блакить стає дедалі світлішою і яскравішою."

А коли вона робить перші вдихи свіжого повітря, то відчуває, як кисень стрімко проходить крізь тіло, наповнюючи "кожну клітину".

Станом на 2024 рік, 7 269 людей відчули, як це - дивитися на Землю з найвищої вершини, а понад 700 - бачили нашу планету з космосу.

Цеккіні ж входить до рідкісного кола людей, які дивилися вгору з океанської глибини понад 100 метрів, маючи в легенях лише один ковток повітря.

Розширюючи межі людської фізіології, Бранко Петрович у 2014 році протримався без повітря 11 хвилин і 54 секунди. У 2023-му Олексій Молчанов занурився на рекордну глибину 133 метри без використання тягарів або ласт. А у 2021 році Будімір Шобат встановив світовий рекорд з найдовшої затримки дихання під водою після вдихання чистого кисню - вражаючі 24 хвилини і 37 секунд.

Якщо врахувати, що рекомендована глибина олімпійського басейну становить усього 2,5–3 метри, а середньостатистична людина може затримати дихання лише на 30–90 секунд, такі досягнення можуть здаватися неможливими. Та, скоріш за все, фрідайвінгом люди займаються вже десятки тисяч років.

Близько 90 000 років тому неандертальці - які настільки часто бували у воді, що в них нерідко траплялося так зване "вухо плавця" (запалення зовнішнього слухового проходу, яке часто виникає у людей, які багато плавають) — пірнали в океан по мушлі на дні.

Приблизно у 350 році до нашої ери, за словами Арістотеля, пірнальники за губками використовували свинцеві тягарі, щоб досягти морського дна. А японські рибачки-фрідайверки ама збирають молюсків і морські водорості вже понад 2000 років.

Представники кочового народу баджау з Південно-Східної Азії рідко ступають на сушу - вони століттями занурюються під воду, затримуючи дихання.

Протягом дня баджау можуть проводити у воді до п'яти годин, здійснюючи сотні пірнань за здобиччю з морського дна, маючи лише набір тягарів, дерев'яні окуляри - й незвично велику селезінку, яка діє як резервуар кисню, своєрідний "біологічний акваланг".

Корейські жінки-дайверки хеньйо з острова Чеджу в Південній Кореї також мають фізіологічну перевагу - нещодавнє дослідження показало, що ці "морські жінки" мають генетичну варіацію, що відповідає за нижчий за середній артеріальний тиск.

Хеньйо збирають морських їжаків, абалонів та інші морепродукти з морського дна вже тисячі років - часто пірнаючи навіть під час вагітності. Занурення у воду викликає вазоконстрикцію (звуження судин) у більшості людей, що спричиняє підвищення тиску - потенційно небезпечне під час вагітності. Дослідники вважають, що генетична особливість хеньйо могла еволюціонувати як механізм захисту майбутніх дітей.

Хоча здібності цих елітних і традиційних фрідайверів можуть здаватися надлюдськими, деякі експерти вважають, що люди насправді можуть бути природженими нирцями мілководдя - подібно до видр.

"Серед усіх видів ссавців, здатних до занурення, більшість належать до категорії мілководних пірнальників", - каже Еріка Шагатай, професорка фізіології тварин у Середньошведському університеті.

"Мілководні пірнальники - такі як бобри, видри та ондатри - шукають їжу під водою. І люди ідеально вписуються в цю категорію ссавців-пірнальників мілководдя", - додає вона.

Люди, як і інші ссавці, що пірнають, мають так звану "реакцію на занурення", яка активується при вході у воду та затримці дихання. Частота серцевих скорочень знижується для збереження кисню; судини звужуються, особливо в кінцівках, спрямовуючи потік крові до життєво важливих органів - таких як мозок і серце. Селезінка також скорочується, викидаючи запас насичених киснем еритроцитів у кров.

У своєму дослідженні Шагатай порівнює здатність до занурення у різних водних, напівводних і наземних видів - зокрема за глибиною і тривалістю занурення, а також за часткою часу, проведеного під водою під час повторних пірнань.

Вона виділяє три окремі групи ссавців, які занурюються. "Глибоководні нирці", як-от кашалоти та морські слони, регулярно пірнають на глибину 200 м і залишаються під водою понад 20 хвилин за раз.

"Помірні нирці", як-от морські леви, афаліни, гринди, а також більшість інших ластоногих і китоподібних, зазвичай пірнають на 10–20 хвилин і досягають глибини до 100 м.

Третя група, за словами Шагатай, складається з видів, що "спеціалізуються на мілководному пірнанні". Саме до неї належать і люди - поряд із видрами, бобрами та бегемотами. Занурення для "мілководного нирця" триває до двох хвилин і, як правило, відбувається у верхніх 50 м води.

"Максимальна здатність людини до занурення цілком вписується в типові можливості мілководних нирців поблизу узбережжя", - пише Шагатай у своїй науковій статті.

Люди здатні багаторазово занурюватися на глибину до 20 м і проводити під водою до 60% часу - так само як і інші представники цієї групи.

Баджау прагнуть якомога довше залишатися на дні моря протягом дня, щоб зібрати якомога більше, каже Шагатай, яка вивчає цю етнічну групу майже 40 років.

"Так вони заробляють на життя", - пояснює вона.

Для цього вони здійснюють багато мілких занурень замість одного глибокого.

"Головне - якнайменше часу відпочивати на поверхні перед наступним зануренням", - додає дослідниця.

Протягом однієї години пірнання, каже Шагатай, "найкращі дайвери з-поміж Баджау" проводять під водою 50–60% часу.

"Якщо подивитися на морську видру, її шаблон занурень майже ідентичний: половина часу під водою, половина - на поверхні. Вони не пірнають глибше 20 м, тримаються мілководдя", - каже вона.

"Більшість людей вважає 20 м великою глибиною, але як інструкторка з дайвінгу я знаю, що з певною підготовкою більшість людей можуть навчитися пірнати на таку глибину”, - додає Шагатай.

"І занурення не мусить бути тривалим - менш ніж хвилини цілком достатньо. Тож ми, люди, доволі добре пристосовані до багаторазового мілководного пірнання в пошуках їжі", - вважає дослідниця.

Шагатай також зараховує до групи мілководних нирців разом із людьми деякі види тюленів. Проте, за словами Кріса Макнайта, наукового співробітника Центру дослідження морських ссавців Університету Сент-Ендрюса в Шотландії, тюлені мають низку фізіологічних особливостей, які відрізняють їх від людей.

У людей потреба дихати виникає, коли мозок виявляє незначні зміни рівня pH крові, спричинені зростанням концентрації вуглекислого газу (CO₂). Це викликає відчуття паніки, що сигналізує нирцеві про необхідність негайно піднятися на поверхню - інакше він ризикує знепритомніти і потонути.

Однак тюлені не такі чутливі до змін рівня CO₂, як ми, пояснює Макнайт. Його дослідження показують, що крім ефективного зберігання кисню, тюлені мають унікальну здатність свідомо сприймати рівень кисню в крові. Тобто вони можуть відчувати, коли їхні запаси кисню вичерпуються, і вчасно повертатися на поверхню, щоб зробити вдих.

Крім того, тюлені мають "неймовірні" здібності до регуляції частоти серцевих скорочень.

"Їхній пульс різко падає, щойно вони починають пірнати. Сірий тюлень може знизити частоту серцебиття зі 120 до чотирьох ударів на хвилину всього за кілька секунд. І цей ритм зберігається протягом усього занурення - аж до повернення на поверхню", - каже він.

Тюлені також можуть підлаштовувати свою серцево-судинну реакцію залежно від того, як довго вони планують залишатися під водою.

"Серцебиття може впасти зі 120 до 60 чи 40 ударів на хвилину. І це дуже точно відповідає тривалості занурення", - додає Макнайт.

Що саме керує цим процесом, наразі залишається загадкою. І це щось значно складніше, ніж те, на що здатна людина.

"Морські ссавці насправді не з нашого світу, - вважає Макнайт. - Вони проводять більшість свого життя під водою. Тобто це істоти з підводного світу, які лише зрідка з'являються у нашому, щоб подихати. Це наче зворотна версія дайвінгу".

Отже, чи справді ми приречені на той еволюційний стан, у якому перебуваємо? Чи здатна людина натренувати себе, щоби пірнати, як тюлень? Сьогодні дедалі більше людей займаються фрідайвінгом як хобі - можливо, й завдяки популярності документальних хітів Netflix, як-от "Найглибше занурення" та "Мій вчитель – восьминіг".

Цеккіні, яка зʼявилася у згаданому фільмі 2023 року, каже, що плавання було найкращим тренуванням ще в дитинстві. У 13 років вона почала збільшувати обʼєм своїх легень.

"Я почала робити глибокі вдихи й поступово розтягувала [легені]. Тепер мій обʼєм більший на два літри", - каже спортсменка.

У дорослому віці вона щодня проводить години у басейні й спортзалі.

"Ми можемо ставати кращими", - додає вона.

Втім, Цеккіні добре знає, наскільки небезпечним може бути фрідайвінг. У 2017 році вона стала свідком загибелі свого давнього друга й страхувальника, Стівена Кінана. Це сталося, коли вона намагалася проплисти під тунелем довжиною 25 метрів на глибині 55 метрів у сумнозвісній Блакитній дірі в Дахабі (Єгипет) - карстовій вирві, відомій під назвою "цвинтар дайверів".

Коли Цеккіні втратила орієнтацію, Кінан негайно рушив їй на допомогу. Поблизу поверхні обидва знепритомніли. Кінан не вижив.

За даними мережі Divers Alert Network (DAN), у 2019 році - найновіші доступні дані - зафіксували 19 смертей, повʼязаних із фрідайвінгом. Ще 31 людина загинула під час затримки дихання під час снорклінгу.

Від самого початку змагань з фрідайвінгу тривають суперечки щодо меж людських можливостей. Але, як написала Шагатай у 2009 році, "нині дайвери перевершили всі попередні прогнози фізіологів - і за глибиною, і за тривалістю занурення".

У 2021 році Шагатай і Макнайт спостерігали за п'ятьма елітними фрідайверами. Коли ті досягали глибин до 107 метрів, рівень кисню в їхньому мозку був навіть нижчим, ніж у тюленів під час найглибших занурень - настільки низьким, що в пересічної людини він спричинив би непритомність.

Частота серцевих скорочень у них також знижувалася до рівня, типового для тюленів, китів і дельфінів.

"Наші дослідження показали, що це, принаймні частково, є результатом тренувань", - каже Шагатай.

Дослідження справді свідчать, що деякі з рис, які ми спостерігаємо в традиційних спільнотах фрідайверів, можуть формуватися як реакція на довкілля - а не бути виключно результатом еволюції.

Візьмімо, приміром, "морських кочівників" - дітей з Таїланду, які розвинули своєрідні "вбудовані окуляри": зір, який дозволяє бачити під водою так чітко, як дельфіни. Дослідники виявили, що ця надзвичайна здатність сформувалася внаслідок тренування й була "відтворена в європейській когорті".

"А в Баджау справді велика селезінка, як і в народів, що живуть у горах, наприклад, у шерпів", - каже Шагатай.

Але вона зауважує, що коли шерпи переселяються на нижчі висоти, обʼєм їхньої селезінки зменшується. Це свідчить про те, що здатність мати більшу селезінку для виживання у високогірʼї також залежить від умов життя, а не лише від генетики.

Фізіологічна реакція людини на пірнання - також "дуже варіативна", кажуть експерти, і її можна змінити. Це видно на прикладі елітних фрідайверів, які внаслідок багаторазових тренувань розвинули адаптації - зокрема, підвищену стійкість до низького рівня кисню та високого рівня CO₂.

Багато людей відчувають глибокий звʼязок із океаном, і дослідження показують: перебування біля води робить нас щасливішими. То чи справді ми просто наземні істоти - чи, можливо, частина кожного з нас належить морю?

"Моє перше занурення було, коли мені було сім або вісім років. Я пірнула поруч із черепахою в Середземному морі", - згадує Цеккіні.

Саме тоді вона зрозуміла, що проведе значну частину свого життя під водою. У своїй книжці вона пише: "Я вирішила, що морські глибини незрівнянно цікавіші, ніж поверхня Землі. Я залишила безпечну поверхню, щоб зануритися глибше й дослідити світ, що був так близько - і водночас разюче відмінний".