Уроки Ялти для України. Як Москва дипломатично переграла Лондон і Вашингтон

"Я повернувся з Криму із твердим переконанням, що це є початком шляху до мирного світу", - заявив президента США Франклін Делано Рузвельт у виступі в Конгресі 1 березня 1945 року.

Конференції в Ялті у лютому 1945 року передувала зустріч "великої трійки" - Рузвельта, Черчилля та Сталіна - у Тегерані. Там наприкінці 1943 США, Британія та СРСР лише починали говорити як союзники про другий фронт проти нацистської Німеччини, висадка в Нормандії була далеким проєктом, а результат війни ще був невідомий. Після Ялти, коли переможці і переможені вже були відомі, був лише Потсдам, де союзники вирішували, що робити з тими, хто програв, насамперед, Німеччиною.

На початку 1945 британці та американці швидко рухалися на схід, звільнивши Бельгію і Францію, а Червона армія – на захід, через Польщу до Німеччини. І союзникам треба було визначати долю звільненої Європи та принципи колективної безпеки на майбутнє.

Те, як це робили і чим керувалася кожна сторона, багато у чому визначили напрямок розвитку і долю західної та східної Європи, трансатлантичної співпраці та міжнародних організацій на кшталт ООН на десятиліття вперед – аж до нашого часу.

Дуже багато нюансів тих перемовин: підступність росіян, слабкість лідерства і лідера США, розкол у розумінні ситуації між Америкою та Європою - до болю нагадують сучасні перипетії із мирним врегулюванням війни Росії проти України. Тоді СРСР вдалось переграти союзників.

Які завдання ставили перед собою три делегації на переговорах, чим керувалися політичні лідери і чи вдалося їм досягти своїх цілей у Ялті? Як геополітичні візії та особисті проблеми вплинули на результат доленосних мирних переговорів?

Політична географія

Вибір місця конференції - Лівадійський палац поблизу Ялти – сам по собі свідчив про те, як підходять до переговорів СРСР та західні союзники.

Сталін відмовився розглядати будь-яке місце за межами своєї країни, посилаючись на поради лікарів далеко не подорожувати.

Черчилль і Рузвельт погодилися. Вони мали прибути морем до Мальти, а звідти летіти до Криму.

Паралізованого Рузвельта розташували у Лівадійському палаці, де й проходили засідання конференції. Американський письменник Марк Твен, який відвідав Лівадію у 1867, розповідав у листі про дружелюбність і простоту російської царської родини, які прийняли американський туристів, а про палац – попередник того, в якому згодом проходила Ялтинська конференція – писав, що він є багатим і елегантним, але "аж ніяк не яскравим", як і одяг самого царя та його родини.

Британська делегація розташувалася в Алупці, у Воронцовському палаці, збудованому графом Михайлом Воронцовим – Новоросійським генерал-губернатором і сином російського посла у Британії, Семена Воронцова. Завдяки міцним зв'язкам Воронцових у вищих британських колах проєкт палацу розробив королівський архітектор Едвард Блор.

В обох делегаціях – і серед американців, і британців – незручність і роздратування викликав той факт, що в обох палацах було замало туалетів і забагато вошей.

"Якби ти могла зазирнути до житлових коридорів о 7:30, то побачила б трьох фельдмаршалів у черзі на відро! Хоча насправді деякі фельдмаршали відмовляються користуватися відром", - писала матері донька Черчилля, Сара, яка супроводжувала батька в Криму.

У Лівадійському палаці було так само мало туалетів, як і у Воронцовському. Щоб уникнути хаосу, американці спробували приписати певні кімнати до певних туалетів, а також зробили тимчасові вбиральні надворі. Але це не допомогло уникнути кількох конфузів.

Сам Сталін жив на дачі у Кореїзі, яка до революції належала родині Юсупових, яких називали "убивцями Распутіна", скандального фаворита дружини останнього російського царя Миколи ІІ.

Підготовкою конференції з боку господарів керував Лаврентій Берія – керівник НКВС, відомого своїми жорстокими репресіями.

Питання звільненої Європи

Головним завданням британського прем'єра Вінстона Черчилля було домогтися демократичного майбутнього для Польщі, через гарантії безпеки для якої у 1939 Британія вступила у війну. Це завдання ускладнювалося тим, що на початок 1945 практично всю територію Польщі вже "визволила" Радянська армія.

Від 1940 польський уряд, який визнавали Британія та США, працював у Лондоні. Але у Любліні, на звільненій Радянською армією території Польщі вже з'явився новий польський уряд.

Попри те, що питання Польщі мало стати одним із головних на Ялтинській конференції, туди не запросили жодного поляка – ані з Лондона, ані з Любліна.

Крім того, Черчилль прагнув домогтися участі Франції у контролі за Німеччиною після капітуляції. Хоча усі троє союзників ставилися до Франції дещо зневажливо через те, наскільки швидко вона капітулювала перед нацистами у 1940, це мало допомогти Британії посилити голос Європи у повоєнному розподілі сил, щоб збалансувати вплив США та СРСР.

І саме у цьому – балансуванні між США та СРСР – Черчилль вправлявся у Криму, де багато чого нагадувало британському прем'єру про участь його країни у ще одній війні – Кримській, у якій Британія так само опинилася через гарантії безпеки для третьої країни.

Переговорний процес для британців ускладнила катастрофа літака, яким на Мальту летіли члени британської делегації – працівники міністерства закордонних справ, експерти, які до деталей знали і готували матеріали конференції.

Черчилль очікував, що зможе обговорити з Рузвельтом ключові питання і напрацювати спільну позицію перед тим, як вони зустрінуться зі Сталіним.

Передусім, це стосувалося польського питання. Британського прем'єра непокоїла байдужість американців до того, що Польща стане маріонетковою державою під контролем СРСР. Крім того, вже тоді було зрозуміло, що справа Польщі буде лакмусовим папірцем для решти Східної Європи, "визволеної" Червоною армією.

Проте узгодити позиції з Рузвельтом до початку конференції Черчиллю так і не вдалося. Сама конференція почалася з розгляду інших питань, а до теми Польщі підійшли тоді, коли часу і сил вже бракувало.

До того ж обговорення польського питання розпочали з кордонів, а оскільки східний кордон Польщі пропонувалося встановити за так званою лінією Керзона, накресленою британським міністром закордонних справ ще у 1919 році, британцям, здавалося б, не личило не погоджуватися.

Незабаром стало зрозуміло, що у справді вирішальному питанні – забезпеченні вільних демократичних виборів, на яких самі поляки могли б вирішувати долю своєї країни, західні союзники програють. Сталін та міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов уперто противилися навіть допуску незалежних спостерігачів на вибори.

Як занотував у щоденнику британський міністр закордонних справ Ентоні Іден, "росіяни не готові навіть розглядати наш проєкт, тому я чесно виклав їм британську позицію і сказав, що я ліпше повернуся додому без угоди, ніж братиму участь у тому, що вони хочуть".

Черчилль наполягав, що не можна поспіхом вирішувати долю 25 мільйонів людей. Проте Рузвельт вже збирався від'їздити і не хотів псувати стосунки з СРСР, потрібного йому для вирішення питань його порядку денного. Він вважав, що тепер справою дипломатів є підшукати правильні слова для документів за підсумками конференції, зокрема, і що стосується польського питання.

Чим керувалися американці

Хоча на початок 1945 року Рузвельт був дуже хворим (він помре через два місяці після завершення Ялтинської конференції), президент США погодився на довгу і небезпечну подорож до Криму, бо хотів просунути на конференції два питання, які були надзвичайно важливі для нього та, як він вважав, для Америки.

Йшлося про створення міжнародної організації співпраці (майбутня ООН, до засадничого засідання якої Рузвельт не дожив два тижні), та швидке завершення війни з Японією.

Рузвельт був сповнений рішучості захистити американські життя та інтереси у Тихому океані. Його генерали казали, що війна з Японією може перетворитися у війну на виснаження, якщо не втрутиться якась диво-зброя. І до того ж забере сотні тисяч життів американців, якщо Рузвельту не вдасться умовити СРСР також вступити у цю війну.

Рузвельт намагався наслідувати свого кумира - президента Вудро Вільсона, і створити організацію на кшталт Ліги Націй. Проте на відміну від Ліги Націй нова міжнародна організація мала б гарантувати мир хоча б на наступні пів століття. А для цього, вважав Рузвельт, у новій організації має взяти участь СРСР.

Міцна міжнародна організація, віддана справі миру у всьому світі стала би вінцем політичної кар'єри, і, фактично, життя Рузвельта. Тому її створення для нього переважало інші повоєнні виклики і дискусії.

Саме тому в Ялті багато часу пішло на обговорення розподілу голосів та Раду безпеки у майбутній ООН, - лише після обміну компромісами щодо цього питання сторони підійшли до питання Польщі.

І саме через це до початку конференції Рузвельт ухилявся від зустрічі з Черчиллем, особистісні стосунки з яким витримали найгірші часи цієї війни, - президенту США не хотілося, аби Сталін думав, що за його спиною ідуть якісь переговори.

Між Вашингтоном та Москвою не було дипломатичних відносин з часів більшовицької революції 1917 року. Саме Франклін Рузвельт після свого першого обрання на посаду президента відновив – якщо вважати СРСР продовженням Російської імперії – дипломатичні відносини, офіційно визнавши Радянський Союз у 1933 році.

До кінця 1944 здоров'я Рузвельта стало стрімко погіршуватися, і він розраховував, що лютнева конференція в Ялті має тривати не довше 5-6 днів. В оточенні, яке президент США взяв у подорож, фактично не було тих, хто створював би дискомфорт, порушуючи болючі питання, які не входили у пріоритети самого Рузвельта, - таких, як Джон Вайнант, американський посол в Лондоні, якого показово не запросили на конференцію в Ялті.

Попри це Вайнант, який підтримував польський уряд у лондонському екзилі, відправив на конференцію телеграму від Томаша Арцишевського, польського прем'єра у вигнанні.

"Пане президенте, у ваших руках і в руках прем'єр-міністра Черчилля зараз опинилася доля багатьох народів. Увесь світ сподівається, що ці важливі дискусії закладуть підвалини майбутнього миру – миру, який принесе народам свободу совісті та гарантуватиме їм свободу від страху та злиднів", - йшлося у телеграмі.

Арцишевський на той час вже мав інформацію, як радянські "визволителі" арештовують і депортують членів польського підпілля, які чинили опір спробам СРСР підкорити Польщу.

Змінити підхід Рузвельта намагався і посол в Москві, колишній куратор програми лендлізу Аверелл Гарріман. Маючи потужний бекграунд в бізнесі, Гарріман часто повторював: "Торгуючи з росіянами, доводиться двічі платити за того самого коня". Але після трагічного завершення Варшавського повстання, бізнесмен і дипломат зрозумів, що справа не лише у грошах.

Коли у серпні 1944 розпочалося повстання у Варшаві, було зрозуміло, поляки не зможуть звільнити усю Польщу без допомоги союзників. Проте американці та британці були захоплені іншими битвами у Західній Європі та на Середземному морі. Тим часом Червона армія підійшла впритул до Варшави на правому березі Вісли, але не втручалася, поки нацисти не перетворили повстання на різанину, в якій загинули 200 тисяч поляків, переважно цивільних, а місто практично зрівняли із землею. При цьому Сталін навіть відмовив військам союзників приземляти на радянські аеродроми літаки з допомогою.

Гарріман намагався донести до Рузвельта інформацію про ці події, але тоді, у жовтні-листопаді 1944 президент США перебував на фініші своєї четвертої виборчої кампанії, яку виграв, як і всі попередні від 1933 року.

"Президент послідовно виявляє обмаль зацікавленості східноєвропейськими справами, окрім тих, що впливають на настрої в Америці", - записав Гарріман у службовому звіті після поїздки до Вашингтону.

До того ж, привертати увагу до подій в Польщі і, зокрема, ролі США, Рузвельту було невигідно - йому були потрібні кілька мільйонів голосів американців польського походження на виборах у листопаді 1944.

Таким чином момент було втрачено - американці не кинули виклик СРСР у другій половині 1944, коли радянське військо тільки увійшло до Польщі, і тепер Червона армія контролювала її територію аж до Одеру.

Гарріман також намагався вплинути на президента через його багаторічного радника і соратника Гаррі Гопкінса, і писав йому:

"Здається, викристалізовується політика, покликана примусити нас і британців погодитися із радянською політикою, що ґрунтується на силі та престижі Червоної армії… Вони хибно витлумачили нашу поблажливість як ознаку слабкості… Якщо ми не візьмемо під сумнів нинішню політику, є всі підстави вважати, що Радянський Союз стане світовим деспотом".

Але Гаррі Гопкінс вже теж був не при справах – важко хворий, він таки увійшов до складу американської делегації в Ялті, але вже не мав колишнього впливу на президента, до якого колись мав необмежений доступ.

Дослідники також відзначають і ще одну обставину: Рузвельт був впевнений у силі особистих стосунків зі Сталіним і зізнався Черчиллю: "Якщо відверто, думаю, що сам впораюся зі Сталіним краще, ніж ваше міністерство закордонних справ або мій Державний департамент".

Рузвельт вважав, що Сталіну "подобається вести з ним справи".

Як вели переговори росіяни

Коли літаки союзників прибули на аеродром у Саках, радянський міністр закордонних справ Молотов сказав Рузвельту і Черчиллю, що Сталіна ще немає. Насправді Сталін вже прибув до Криму бронепоїздом з Москви і розташувався на віллі в Кореїзі, відрядивши на аеродром у Саках кількох лікарів, які уважно спостерігали за станом здоров'я Рузвельта.

З перших хвилин перебування в Криму гості були вражені контрастом руйнувань і бідності довкола із шикарними застіллями, які господарі зустрічі почали влаштовувати ще навіть до прибуття делегацій в їхні палаци – у Саках та на станціях відпочинку багатогодинного шляху від аеродрому до місця проведення конференції.

Нічні бенкети із величезною кількістю алкоголю, ікрою та жирними наїдками стали окремим випробуванням для делегацій союзників. За спогадами учасників конференції, випросити просте яйце, тост і каву на сніданок було майже неможливо.

Американці та британці припускали, що їх прослуховують як в палацах, так і в саду.

Демонстрація сили була скрізь – від оточеного озброєною охороною периметру Лівадійського палацу, до постійних нагадувань про просування Червоної армії через Польщу на захід до Німеччини.

Показово, що про перемоги на фронті під час відкриття конференції звітували радянський генерал Олексій Антонов та американський генерал Джордж Маршалл – британцям не дали слова.

На першу зустріч із Рузвельтом Сталін прибув із міністром закордонних справ Молотовим та своїм перекладачем-радником. А от Рузвельт, який покладався на "особисті" стосунки зі Сталіним, мав лише перекладача.

Саме цією першою окремою зустріччю зі Сталіним в Лівадії Рузвельт показав , що США та Британія вже не працюють як тандем, і що Вашингтон і Москва можуть домовлятися і без британців.

До ялтинської конференції американці та британці діяли синхронно, а от з перших хвилин в Криму проявився розкол, і радянські лідери одразу цим скористалися.

І учасники переговорів, і оглядачі згодом багато говорили про стратегію "росіян": спочатку бути привітними і йти на поступки у питаннях, які для них не були пріоритетними, але починати грубий тиск, коли йшлося про важливі для них речі. При цьому вимоги завжди висувалися по максимуму. Після різких відмов від компромісів вони знову ставали люб'язними і влаштовували бенкет із проголошенням тостів за міцну співпрацю.

На початковій стадії переговорів про засади функціонування ООН Сталін і Молотов спочатку наполягали, щоб представництво у міжнародній організації мала кожна республіка СРСР, а згоду на представництво "лише" двох або трьох подали як величезну поступки і з посиланням на те, що Україна і Білорусь зазнали великих втрат у війні.

Загалом під час Ялтинської конференції Сталін говорив мало – переважно або ставив короткі запитання, або розповідав про радянську воєнну міць.

Але під час розгляду польського питання виголосив цілу промову, заявивши, що якщо для британців питання Польщі є питанням честі, то для СРСР – це питання безпеки, "питання життя і смерті".

"Усю історію Польща була коридором для нападу на Росію", - заявив Сталін, нагадавши, що за останні 30 років німці - спільний ворог – вже двічі пройшли цим коридором.

Свою промову Сталін завершив запевненням, що СРСР "зацікавлений у створенні сильної, вільної та незалежної Польщі".

Коли ж Рузвельт все ж запропонував терміново запросити поляків-представників люблінського та лондонського уряду, Сталін став тягти час, посилаючись на те, що не знає, як знайти польських урядовців у Любліні. А Молотов швидко змінив тему, повернувшись до важливого для Рузвельта питання розподілу голосів в ООН, начебто погоджуючись на поступки.

Крім того, по тому, як конференція стала пробуксовувати з польського питання, важливого для британців, Сталін погодився на участь французів у розподілі зон окупації Німеччини, іншого питання, важливого для Черчилля.

Все це було цеглинками у одній з найбільших дипломатичних перемог "росіян", як назвали Ялтинську конференцію не лише радянські історики.

Або, як сформулював один із членів американської делегації і майбутній Держсекретар Джеймс Бірнс, "це не було питанням того, що ми дозволимо росіянам зробити, це було питанням, чого ми можемо добитися, щоб зробили росіяни".

Ялтинські плоди

Після Ялти Рузвельт вирушив до Єгипту, де провів переговори із саудівським принцом, – величезні нещодавно відкриті запаси в його країні могли б стати дуже важливими у повоєнному світі.

Лише після цього Рузвельт повернувся додому. Американська преса спочатку подавала ялтинську конференцію як величезне досягнення президента. Але вже за тиждень - після виступу президента в Конгресі - настрої почали змінюватися.

Журнал Times опублікував фейлетон, в якому привид царя Миколи ІІ захоплюється радянським лідером: "Сталін знову зробив Росію великою!"

Навіть адмірал Вільям Легі, радник Рузвельта, який не був знавцем у східноєвропейських справах, прямо заявив президенту про ялтинські домовленості, що "це настільки еластична нитка, що росіяни зможуть розтягти її від Ялти до Вашингтона, технічно не порвавши".

"Ми були не в змозі отримати те рішення, якого б нам хотілося, - довелося визнати Черчиллю під звіту про поїздку в парламенті. - Велика Британія і Британська Співдружність мають набагато слабший військовий потенціал, ніж Радянська Росія, і не мають жодних засобів, окрім ще однієї війни, щоб нав'язати наш погляд. Ми також не можемо ігнорувати позицію Сполучених Штатів. Не переконавши їх, ми не здатні допомогти Польщі більше, ніж того бажає Америка".

Підписана трьома лідерами "Декларація про звільнену Європу" гарантувала право європейських народів "створювати демократичні інституції за власним вибором", а також обіцяла якнайшвидше проведення вільних виборів, які відбивали б волю людей.

Остаточне погодження позицій трьох лідерів щодо Польщі завуальовано віддавало перевагу Люблінському уряду під контролем СРСР, і лунало так: "Тимчасовий уряд, який зараз функціонує в Польщі, повинен бути реорганізований на ширшій демократичній основі з уведенням демократичних лідерів із самої Польщі та поляків з-за кордону".

У підсумку, вільні вибори в Польщі так і не відбулися, радянська влада сформувала чорний список із учасників руху опору та уряду в екзилі для чергових висилок та репресій, а Польща на кілька десятиріч опинилася під контролем СРСР. Так само, як і вся східна та центральна Європа - за винятком Австрії.

Черчилль знову зробив спробу долучити до справи американців.

“У той момент, коли Молотов побачить, що повністю відсторонив нас від процесу консультацій поміж поляками щодо формування нового уряду, він зрозуміє, що ми змиримося із будь-чим", - писав він Рузвельту за місяць після конференції.

"Ми маємо чітко розуміти, що радянська програма дій є встановленням тоталітаризму, завершенням особистих свобод та демократії, як ми її знаємо", - робив ще одну відчайдушну спробу переконати Вашингтон посол у Москві Гарріман.

Рузвельт визнав, союзники мають наполягати на "коректних інтерпретаціях" рішень кримської конференції, і звернувся до Сталіна, але щоб не нашкодити іншим домовленостям, пом'якшив формулювання у листі до радянського лідера.

Конференція мала у свої секретні протоколи, зокрема, і угоду про репатріацію військовополонених. Тоді як для британців та американців головним було повернення своїх військових, звільнених на територіях, які визволила Червона армія, дехто зі звільнених союзниками "росіян" волів краще вкоротити собі віку, аби лише не повертатися до СРСР.

Після конференції перед дверима американського посольства в Москві стали з'являтися американці – звільнені Червоною армією військовополонені, які просили відправити їх додому. Вони тікали не лише від нацистів, але й від визволителів. Вони розповідали, як радянські військові їх примусово звозили до центрів репатріації та грабували під дулами рушниць.

Не оприлюднювалися також і домовленості між США та СРСР про оголошення війни Японії.

6 серпня - вже за президента Гаррі Трумена - американці скинули атомну бомбу на Хіросіму. Лише після цього СРСР оголосив війну Японії. Потім була ще одна американська атомна бомба, скинула на Нагасакі. 15 серпня японці капітулювали.

Ані ухвалена в Лівадійському палаці "Декларації про звільнену Європу" (про яку Сталін казав Молотову "пізніше ми зробимо все по-нашому"), ані західні союзники самотужки, ані ООН, створення якої так домагався Рузвельт, не змогли забезпечити право на самовизначення для східно і центральноєвропейських країн.

Вже за рік після ялтинської конференції, виступаючи як приватна особа перед студентами у Фултоні у березні 1946 Черчилль заявив, що "Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса опустилася на весь континент".

А у 2014 з Криму, анексованого Росією, почалася ще одна війна, яка розділила європейський континент та поставила під питання єдність Заходу.