"Українське книговидання за роки війни стало міцніше" - переможець "Дитяча книга року ВВС-2023"

Книга Івана Малковича "Анна Ярославна київська князівна – королева Франції" видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" перемогла у номінації Дитяча книга року BBC - 2023.

Іван Малкович - відомий український поет, перекладач, лауреат Шевченківської премії і засновник дитячого видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".

В інтерв'ю ВВС він розповідав, що спонукало його написати книжку про київську князівну, як війна позначилась на його стосунках з книжками та про розвиток української літератури і книговидання у ці нелегкі часи.

З Іваном Малковичем розмовляла головна редакторка ВВС Україна Марта Шокало.

ВВС: Як довго створювалася ця книжка?

Іван Малкович: П'ять років!

ВВС: А чому так довго?

Іван Малкович: Тут працювали дві великі художниці. Але головна робота була Каті Штанко. А вона малює дуже так повільно і...

ВВС: А де саме її малюнки? Тому що тут два типи малюнків.

Іван Малкович: Тут є літописні малюнки - це Катерина Касьяненко. А Штанко от, наприклад, намалювала оці візерунки, щоб вони були історично достовірні. Окрім того, вона великий книголюб і мистецтвознавець, а ще вона й сама пише.

ВВС: Вона ж ще Книгу року виграла!

Іван Малкович: Так! Своєю першою книжкою "Дракони, вперед!"

ВВС: Але повернемося до Вашої Анни Ярославни. Коли і як зародилася ідея її написати?

Іван Малкович: Я б ніколи її не написав, більшість книжок моїх дитячих, ми з художниками щось задумуємо, і тоді виявляється, що немає кому писати, і вони кажуть: "Ну, вже треба, щоб ви вже писали"

ВВС: Тобто народжується спочатку ілюстрації, малюнки, а потім вже текст?

Іван Малкович: Тут ні, тут було зовсім інакше. Не було б цієї книжки, якби не Владика Борис Гудзяк. Він тоді був у Парижі, в тій метрополії нашій паризькій чи єпархії, я вже не знаю, як правильно називається. І він запросив мене і мою родину разом відсвяткувати Новий рік у 2018 році.

У Санлісі, в колишній резиденції Анни Ярославни, коли ми прийшли в ту церкву, яку його стараннями придбала українська громада, то зрозуміли, що з цього можна розбудувати, але немає книжки для дітей.

"Уявіть, - каже, - ми все обшукали. Є якісь там історії віршовані. Але яскравої, кольорової книжки для дітей немає. Я вас прошу, зробіть її".

ВВС: А скільки в ній справді історичного і скільки вигадки? Вона мені здалася такою, як казка. Тобто ви для неї працювали в архівах, чи це скоріше художній вимисел?

Іван Малкович: Все, що про Анну Ярославну відомо, мабуть, і не треба шукати в архівах, бо зовсім небагато цих відомостей, тільки різні трактування.

Я казав: "Боже, та як це можна зробити, коли історики мало не щомісяця спростують той самий факт". Одні кажуть, що в Софії намальована донька Інгігерди, а інші кажуть, що то Агата. Хоча невідомо за документами, які дійшли: це може бути наймолодша сестра Ярослава, може бути донька, може бути ні сестра, ні донька.

Я всі ці версії знаю, але ти ж дитині не будеш писати: є така версія - це ж не науково. Ти мусиш якось вибрати.

Ця книга - це ніби діалог з дівчинкою. І от тому так, що ніби все є, але думай собі, як хочеш - чи приставай на думку дорослого, чи ні.

Але я радився з багатьма істориками, я спочатку до своєї приятельки Наталки Старченко подзвонив. Вона каже: "Ти поспілкуйся з Вадимом Арестовим, він от в тому часі".

Я людям шістьом-сімом показував, бо я ж не є історик, і треба було так, щоб я подивився, що в них нормальна реакція. І я тільки тоді відпустив їх.

ВВС: Які у Вас емоції викликала перемога на Книзі року, що для Вас це означає?

Іван Малкович: От я вже сьогодні думав, тому що там ще були наші автори. Ви подумаєте, що я лукавлю, але мені було б легше, щоб вони перемогли.

Я радий. Зрозуміло, що я тішуся.

"Коза-Дереза" із "ДахоюБрахою"

ВВС: Ви ще, до речі, з собою взяли дуже гарну книжку "Нова радість стала". Розкажіть про неї.

Іван Малкович: Це колядки, щедрівки, ми їх раніше ще презентували.

Це була презентація в Національній опері, тому що я ще продюсував різдвяні симфонії Мирослава Скорика, його учня Івана Небесного.

За першою освітою я скрипаль, тож я хотів, щоб наші коляди і щедрівки, щоб вони в ці різдвяні дні лунали у великих наших маркетах і супермаркетах. Ocean Plaza і так далі, що є в Києві, щоби впорскувати в душі українців свою музику! А надто Іван Небесний, бо я просив, щоб він зробив такі легкі, популярні версії колядок.

ВВС: Тобто в цій книжці на кожній колядці є QR-код, за яким можна послухати.

Іван Малкович: Можна слухати. Як раз ввійдете - то ви вже слухаєте все.

ВВС: Тобто книжка, яку можна читати, і слухати.

Іван Малкович: Я просив маестро Скорика, щоб він зробив ці версії для широкого, бетховенського оркестру з багатьма інструментами, щоб Бог предвічний звучав, як різдвяний гімн! І він це зробив дивовижно! І це був останній його тріумф на сцені опери, бо він незабаром після того відійшов у світ вічної музики.

І тут є не тільки симфовиконання, тут є хорове виконання, тут є і сучасне виконання. З "ДахоюБрахою" я записав "Козу-Дерезу". До мене вже приходять діти і гурти і оцю "Го-го-го, коза!" виконують з цієї книжки.

Тектонічні зміни нелюдською ціною

ВВС: Де ви берете сили на це все?

Іван Малкович: А воно одне від одного заводиться. І якщо це гарна книжка - вона дає тобі натхнення на другу.

З іншими людьми спілкування, як редактора, дуже непросте з авторами. Автори самі по собі - це складні люди, з різними характерами.

Сильні его, переконати, що ти хочеш так, а не так, то ви можете посваритися і не розмовляти місяць. Але потім повертаються, і виходить книжка! І ви щасливі. От найважливіше, коли на виході книжки. До речі, оцей перший наклад "Анни Ярославни" мені не дуже сподобався, як він був надрукований. Ну, але це тільки мені, всі казали, що все добре.

Тоді я не міг бути на друці, але на другий друк я їздив вже в Харків на фабрику, сидів там дві доби і друкував. Харків! Знаєте, я в цих людей закохався.

У Франкфурті виставка була, і я там виступав і розповідав, що видаються мільйони книжок. Але книжка, яка видана тепер в Україні - більше, ніж книжка.

ВВС: Це така, я б сказала, книжкова столиця України, тому що, дивлячись навіть на наш конкурс, стільки нам книжок саме Харківські видавництва подають.

Іван Малкович: Так, там видавнича база. Але там умовне поняття "тривога", тому що там прилітає за 15-20 секунд. Але люди до мене підходять там на фабриці: "Ви знаєте, моя дружина повертається з дітьми! А там моя невістка". Я кілька мав таких розмов, люди хвалилися, що повертаються.

Вони повертаються, бо хочуть, щоб Харків жив. Звертаєшся українською - вони українською. Я вже виїжджав на Київ і дивлюся, десь 30 дітей там коло якогось пишного будинку, аніматор якийсь, дракон великий, і щось відбувається. Він щось говорить в мікрофон, і я чую - українською мовою, і діти українською відповідають.

Це якісь абсолютно тектонічні зміни. Вони такою нелюдською ціною жахливою даються, але зміни є.

А ви б бачили тих дівчаток на фабриці! Вони бліді такі, синьо-зелені іноді, тому що вони цей жах війни тоді вже десь місяців 16 відчували, і вони виїжджали хіба що під Полтаву до родичів, ще кудись недалечко. Вони в тому жаху живуть. І я, коли роблю книжки, я пам'ятаю тих дівчат, тих молодих жінок. І вони ходять на роботу, і вони тішаться, що вони мають роботу!

ВВС: На багатьох людях позначилась війна і на їхніх стосунках з книжками. Я пам'ятаю на початку війни дуже багато людей казали, що не могли читати. Я так само довго не могла фізично взяти в руки книжку, мені не читалося. Як війна на вас вплинула, як на людину і як на видавця?

Іван Малкович: Видавець - це бідна людина, це заручник, він не може читати - якщо такий видавець, як я, бо я все й редагую, і з художниками, і правки вношу. Тобто я не так багато видаю книжок, але я стараюсь.

Я б хотів щось інше читати, але я не встигаю. Я не маю часу. Я поезію більше читаю.

Але я вам скажу, що українське книговидання за роки війни стало на міцніші економічні ноги. Воно не впало. Здавалося б, люди виїхали, мільйони людей, і мала би впасти економіка, а ні - сталося все навпаки.

Вперше за 30 з чимось років незалежності не завозиться російська книжка сюди!

ВВС: І саме це дало поштовх...

Іван Малкович: А ті люди, які читали російську, вони хочуть щось надолужити, у них була звичка. І вони почали відкривати для себе українську книжку, українську літературу, українські переклади. Видавництва стали більше пропонувати, у нас розмаїття книжок величезне, воно вже багато лакун заповнило.

У нас вже не тільки дитяча, історична, художня, у нас вже є і нон-фікшн, інженерія, економіка. Можливо, медицини трохи менше, але все одно потрошечку все заповнюється.

А "Короткий курс історії України" Олександра Палія. Та це просто за цей рік щось 30 з чимось тисяч. За рік! Бо в нас є і українська, і англійська версії. І люди купують. Вона коротка, з малюнками. Там сторінок 400, але половину малюнків, і людина може швидко прогортати. От такі трапляються парадокси.

ВВС: Ви сам взагалі ж то поет. І помітно, що за час війни поезія в Україні вибухнула. Напевно, стан душі до цього спонукає, так? Як Вам з поезією ведеться? Чи Ви за цей час написали якісь нові вірші?

Іван Малкович: Я пишу якісь уривки. Але отак, щоб я міг вже оприлюднювати - ні! Якийсь такий період навіжений, спочатку пів року взагалі не думалося про писання чи більше навіть.

Мене через це все, як і всіх, накриває, ти по різному реагуєш. Але я пішов у працю редакторську, упорядкування тих же поетичних збірок.

Я зараз закінчую одну. Це поезія буде від Шевченка для наймолодших. І там будуть і воєнні вірші, і такі пронизливі вірші просто. Є якісь твори, які на мене найбільше враження справили. Ця книжка, якщо буде все добре, то в лютому вийде.