Архіви 2011-03

Територія тимчасового проживання

Днями Інститут Горшеніна представив у Брюсселі доповідь глави Департаменту медіа-програм, моєї колеги Ксенії Василенко, відомої в широких колах, як журналістка Соня Кошкіна. Доповідь носить характерну назву: "Великий український бізнес та уряд України". Як заявила сама Соня, при підготовці доповіді використовувалася виключно інформація з відкритих джерел - різноманітні оцінки, декларації про прибутки, журналістські розслідування...


Представлені результати вражають масштабністю, хоча й нібито не дають ніякої нової інформації. Отже, статистика: з 16-ти членів українського уряду третина - п'ятеро - офіційні мільйонери, ще як мінімум двоє - мільйонери неофіційні, а загалом, родинним бізнесом в тих чи інших сферах економіки володіють самостійно, або через родичів 12 членів уряду. При цьому, за останній рік статки всіх без винятку урядовців-бізнесменів зросли: так, наприклад, перший віце-прем'єр-міністр Андрій Клюєв став багатшим на півмільярда доларів, а віце-прем'єр Сергій Тігіпко, який нібито вже давно позбувся свого банку та страхової компанії - став заможнішим на 223 мільйони доларів з копійками. І це при тому, що ВВП країни, навіть за офіційними даними, зріс в 2010 році на 4,2% порівняно з 2009 роком.


Тож, відповідь на запитання щодо того, на кого працюють українські міністри: на українців, які, номінально вважаються їх роботодавцями, чи на самих себе - не доводиться шукати занадто довго. При цьому, свої гроші вони тримають за кордоном, дітей навчають за кордоном, навіть на відпочинок їздять за кордон, нехтуючи українським Кримом.


Не так давно мені довелося поспілкуватися з одним достатньо заможнім урядовцем за вечерею. Говорячи про ситуацію в Україні він порівняв її з періодом первинного накопичення капіталу в Штатах. З ним важко не погодиться, але є одне але... В той час, коли відбувався період первинного накопичення капіталу в США чи в Європі, у місцевих "акул бізнесу" не було особливої можливості зберігати гроші десь в більш спокійному місці. Тому, очевидно, рано чи пізно, але вони почали будувати все, що необхідно для життя у себе: і першокласні лікарні, і найкращі університети, і місця відпочинку, і нормальні дороги, на яких "Ламборджині" "не скаче", наче кінь, що кинувся в галоп, і для яких можна виробляти "Роллс-Ройси" та "Майбахи"...


Сучасні українські мільйонери зовсім інші. Та й відверто кажучи, навіщо будувати те, що вже десь збудовано? Навіщо вигадувати велосипед, якщо його можна орендувати? Однак, здається, що такий підхід неминуче приведе до революційної ситуації, коли "верхи" не можуть, а "низи" - не хочуть. Дай Боже, щоб все закінчилося мирно, хоча досвід Єгипту та Тунісу змушує замислитися.

Країна прошаків

Останній візит першого віце-прем'єр-міністра України Андрія Клюєва до Брюсселя запам'ятається не лише його обіцянками завершити переговори про нову угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі вже у першому півріччі цього року. Як на мене, одним з найяскравіших результатів візиту став один жарт, висловлений паном Клюєвим під час спільної заяви з комісаром ЄС з питань розширення та Європейської політики сусідства Стефаном Фюле.

Заяву робили з нагоди підписання меморандуму про взаєморозуміння щодо національної індикативної програми для України на 2011-2013 роки. Цим документом розписано пріоритети, на які витрачатимуться протягом трьох років 470 млн. евро допомоги ЄС. І фактично, саме підписання відкриває шлях до отримання цих грошей Києвом.

Коментуючи сам документ український перший віце-прем'єр, зокрема, сказав: "Я готовий кожного дня їздити до Брюсселю, підписувати подібні документи". І одразу ж додав: "Ну, це, звичайно, ви розумієте, що жарт... В кожному жарті є частка правди".

Можливо, в самому по собі цьому жарті й нема нічого такого страшного. Якщо не зважати на те, що зроблений цей жарт чиновником досить високого рівня з команди, яка обіцяла "покращення життя вже сьогодні", але також і бізнесменом. За оцінками, українського журналу "Фокус", брати Клюєви в березні 2010 року (останній наявний ретинг) посідали 27-ме місце серед найбагатших українців, а за оцінками "Кореспондента" за 2010 рік - 64-те. При цьому їх спільні статки оцінювалися на суму від 100 до 383,8 млн. доларів.
Насправді, Україна вже досить давно справляє дещо дивне враження на європейців. Тому що країна, кількість "Лексусів" в якій на душу населення, мабуть, одна з найвищих в світі, постійно просить грошей. Просить не від того, що не вміє заробити - очевидно ж вміє, бо інакше б звідки ті мільйони та "Лексуси", - а від жадібності олігархів та керівної верхівки, який все видається замало. Один з європейських дипломатів, що давно займається відносинами з Україною, не так давно, напередодні саміту Україна-ЄС в листопаді 2010 року в серцях сказав: "А що Україна? Коли ми запитуємо, що вам потрібно, вони постійно кажуть лише одне: гроші".

Ці слова єврочиновника спочатку року підтвердилися вже тричі: у недолугому жарті першого віце-прем'єра та, трохи раніше, у виступі Посла України при ЄС Костянтина Єлісєєва на конференції «Збираючи широку Європу після Лісабонської угоди» і під час його ж зустрічі з комісаром ЄС з питань бюджету Янушем Левандовські, коли Посол просив збільшити видатки на допомогу східним партнерам ЄС, хоча б з 2014 року. Які емоції може викликати країна, яка лише просить грошей і нічого не пропонує, і навіть не обіцяє у відповідь, здогадатися не складно. Тож і не дивно, що Брюссель вже давно не вірить обіцянкам з Києва, а кожну копійку, яку готовий надати, обставляє чіткими і конкретними умовами.

Пригадався один випадок. Якось в 2002 році судилося мені працювати на місцевому відділенні російської телекомпанії РТР в Карачаєво-Черкесії (КЧР). Тільки-но цією невеличкою гірською республікою пройшла повінь, як до столиці - Черкеська - прилетів міністр з питань надзвичайних ситуацій Росії Сергій Шойгу. Під час засідання за участю Президента Володимира Семенова та членів уряду Шойгу почав запитувати, які є потреби в допомозі: чи потрібні нові опори для ліній електропередач, чи потрібна техніка, кабелі, дроти, понтонні мости... На все це урядовці КЧР, як один відповідали: "Та нібито все є, от нам би грошей". "Ну що ж, я так розумію, що у вас все є, ну а грошей у нас немає", - сказав Шойгу і тут же змушений був відірватися для розмови з тодішнім російським Президентом Путіним. Поки міністр розмовляв в кабінеті, президент Семенов тихо пообіцяв втопити всіх у місцевій річці Кубань за те, що вони просили саме грошей. Тож, не дивно, що коли Шойгу повернувся на засідання, раптом з'ясувалося, що в республіці є далеко не все, що було потрібно для відновлення після повені...

Не знаю, як кому, а мені соромно, коли високопоставлені прошаки приїздять до Брюсселю. Соромно тому, що, переконаний, українці самостійно можуть зробити багато чого, що й доводять по всьому світові. Зрештою, і в самій Україні, бо ж мільйонні статки олігархів зароблені, перед усім, простими українцями. Чи, може, я помиляюсь?

BBC © 2014Бі-Бі-Сі не несе відповідальності за зміст інших сайтів

Цю сторінку краще видно в останній версії браузера з активованою функцією CSS