Архіви 2010-05

- Треба ж такому бути! Стільки спільного! - Моя колега з Улан-Батора світилася від щастя.

Було далеко за північ, але бар готелю, де відбувалася конференція міжнародної правозахисної мережі IFEX, вирував пристрастями. Народ ділився журналістським горем. Змішуючи докупи всі можливі мови, колеги розповідали про політичні звільнення, мафіозні переслідування, фінансову вразливість мас-медіа...

- Ми зорганізували навчання з самооборони, у співпраці з армією, - розповідав молодий хлопчина - правник з далеких Філіппін.

У цій острівній країні, згідно зі статистикою світової мережі, найчастіше викрадають журналістів. Інколи - тільки щоб повозити вночі за містом, полякати та відпустити. Інколи - щоб відбити печінки та інші життєво важливі органи.

Врешті, з-поміж 193 країн світу лише елітарна меншість має розкіш читати відносно незалежні та якісні газети. Понад півтори сотні держав мають гострі проблеми зі збором та оприлюдненням об'єктивної інформації. Журналістам більшості країн Африки, Азії, Південної Америки, Океанії, навіть якщо би вони й здійснили незалежне розслідування корупційного скандалу або політичного вбивства, на рідній землі його нема де розмістити. Місцеві мас-медіа намагаються не псувати відносин із владою. А та влада часом не змінюється десятиліттями.

Тоді, три роки тому, коли в Уругваї відбувалася міжнародна конференція мережі IFEX за участю журналістських структур з восьми десятків країн світу, Україна - на фоні інших - видавалася таким собі комфортним острівцем, де журналістів більше не вбивають та не надто примушують поширювати відверту брехню. Тоді колеги з Афганістану, Шрі Ланки, Нігерії відверто заздрили українцям, яким, нарешті, припинили підпалювати редакційні офіси та конфісковувати цілі газетні наклади.

- Ми також довго не могли порозумітися з телевізійним топ-менеджментом - розповідала тоді, за четвертою чи п'ятою нічною кавою Нара Хашу, голова монгольської організації "Globe International". - Все те саме: замовні сюжети, узгоджені з керівництвом, відмова висвітлювати ті чи інші теми на вимогу політиків... Але ми домоглися двох принципових змін: створення справжнього громадського телебачення замість державного, а також - акцій громадського протесту на захист журналістів.

Нара захоплено розповідала про те, як в її малозаселеній країні, де понад 80 відсотків мешканців живе у столиці, звичайні робітники, вчителі, лікарі, наполегливо пікетували державні інституції, домагаючись здійснення свого права на інформацію.

- Все майже як у вас! - зазначила.
Але у нас не зовсім так. Захистом журналістів займаються не читачі та глядачі, а окремі журналісти. З тридцяти тисяч - кілька сотень. Суспільство до того протистояння не втручається. Вчителі, робітники та лікарі мовчки перемикають канали з не цікавих новин на мильні опери - і по всьому. Втомилися від мітингів? Або не хочуть знати, що "за так", без боротьби жоден народ світу не здобув собі право на неупереджену інформацію?

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Єгипетська дипломатія розпочала новий мегапроект. Йдеться про вивезені колись з території держави культурні цінності. На всіх можливих рівнях речники країни звертаються до урядів та музеїв Франції, Великої Британії, Німеччини, Італії, США та інших країн, вимагаючи повернути "елементи єгипетської спадщини".

Очевидно, єгипетських чиновників надихнула перемога у судовій справі проти паризького "Лувру". У грудні 2009 року суд примусив музей повернути єгиптянам п'ять фрагментів надгробку з могили фараона Вісімнадцятої династії фараонів (півтори тисячі років до народження Христа). Нині вдалий прецедент намагаються поставити на конвеєр.

"А чому б і ні? - каже мій французький колега, журналіст-телевізійник. - Кожен бореться за свій інтерес, скільки стає сили. Колись їх перемагали, тепер вони прагнуть відігратися". Геополітика, спрощена до теорії маятника? Хто знає, може й так...

Єгиптяни не лише самі позиваються до колишніх колонізаторів, але й заохочують до подібних вчинків інші країни. Каїр скликає на своїй землі міжнародні конференції за участю Греції, Нігерії, Туреччини, Конго та інших спустошених колекціонерами та власними контрабандистами держав та сподівається згодом, спільними зусиллями, домогтися перегляду Конвенції ЮНЕСКО від 1970 року щодо повернення культурних цінностей. Цей міжнародний документ не регулює майнові конфлікти та переміщення предметів мистецтва, що сталися до його ухвалення. Наприклад, у ХІХ столітті, коли старовинні статуї, посуд, прикраси найактивніше вивозилися на Захід.

"Все, що вкрали, віддавайте!" - з такими плакатами час від часу виходять на демонстрації активісти історично-культурницького руху в Нігерії та Малі. Їх не завжди чують, але ж кажуть люди: вода камінь точить. Нещодавно женевський музей "Барбьє" повернув старовинну маску Танзанії, Венеція надіслала на історичну батьківщину, до Лівії, русалку з білого мармуру, виточену в ІІ столітті по народженні Христа ...

Заборонена колись тема помалу знаходить не лише аудиторію, але й прихильників з-поміж західних мистецтвознавців. З тих, хто має почуття історичної справедливості. Сама ідея знакових мистецьких творів та документів, необхідних кожному народу для розуміння власної історії та ідентичності, помалу торує собі шлях і у світовій дипломатії.

Мимоволі виникають асоціації з Україною. Точніше - асоціації навпаки. Про відсутність аналогічної політики. Скільки українських культурних цінностей було вивезено за царату та СРСР до пітерського "Ермітажу", "Збройної палати" Кремля, "Третяковської галереї", інших закордонних музеїв? За даними Інституту археології Академії Наук України, перелік вивезених лише до Росії колекцій сягає 750 назв. У різні історичні періоди українські скарби поповнювали також, інколи й не без порушень, експозиції німецьких, польських, інших музеїв. Позбавлені свого природного контексту та адекватних пояснень такі експонати нерідко втрачають свою цивілізаційну цінність.

І що? Хтось у Києві займався цим системно на державному рівні? Або збирається займатися? Бодай - на рівні переговорів, у пошуках компромісів, заради встановлення історичної справедливості? Якщо колись щось і відбувалося, то, мабуть, під багатотонним грифом секретності. Та без жодного публічного результату.

Проте, світ помалу приходить до усвідомлення: найкращі витвори мистецтва належать тому народові, який їх створив. І знаходять дипломатичні рішення проблем: спочатку через обмін виставками, через тимчасові експозиції... Судан, наприклад, запропонував паризькому Лувру "спільно володіти античною колекцією". Все ж краще, ніж ніколи її не бачити. Та й захист від нечесної приватизації на історичній батьківщині, мабуть, справа не марна.

Африканські країни об'єднують зусилля в боротьбі за власні цінності. А Україна мовчить. Так, ніби давно вже повернулися на рідну землю і особиста бібліотека Миколи Гоголя, і Чудотворна ікона Богородиці Іллінської церкви Чернігова, і гетьманські клейноди, і оригінал угоди з Переяславської Ради.. Мовчить Україна, ніби забула, - або й не знала, - що у держав без минулого немає майбутнього.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?