Серпастий-молоткастий Лаос
|2010-04-07, 10:08
У вітряний день в очі сиплеться попіл. Меконг пересохлий. Гори задимлені і задумані. На території уславленого на весь світ торгівлею опіуму Золотого трикутника - на стику Бірми-Таїланду-Лаосу - традиційно спалюють усе: сміття, поля, дерева. Гори горять, бо селяни розчищають місце для вирощування рису. Тут це мало не єдиний спосіб прогодуватися, звісно, якщо не займатися наркотрафіком. Військова диктатура Бірми, конституційна монархія Таїланду, компартія Лаосу - усі у різний спосіб намагаються заборонити селянам палити ліси, але однаково безуспішно.
Переходжу кордон Лаоської Народно-Демократичної республіки. Окрім сажі перед очима червоні стяги з серпом і молотом. Малесенький як для Азії шестимільйонний Лаос - одна з чотирьох світових держав, де комунізм залишається офіційною ідеологією. Військові і поліція? Підозріле ставлення до іноземців? Атеїзм? Заблокований інтернет? Обмеження торгівлі? Відсутність приватної власності у селі? У місті? Безкоштовна освіта? Безкоштовна медицина? Культ особистості? Соцреалізм? Усі Лаосці знають хто такий Ленін? Маркс? Мао? Закриті кордони? Ну, може хоч обмеження на алкоголь? Чорт забирай - нічого з цього, окрім, сірості і бідності.
Національна асамблея, тобто парламент розташований поряд з головною святинею Лаосу Великою ступою Прасат Луанг, зображення якої двадцять років тому змінило на офіційному гербі республіки серп і молот. Щоправда, гідроелектрична дамба і поля клейкого рису лишилися. Монахи доглядають могили. Запитую: чиї? Партійних босів. Вишукую обличчя суворих охоронців довкола Президентського палацу - дарма. Знову одні монахи. Резиденція генсека частина храмового комплексу. Намагаюся пригадати його ім'я. Місцевий журналіст мене заспокоює: не переймайся, це неважливо, геть не всі лаосці пам'ятають як його звати, та й яка різниця хто там у складі Політбюро. Вшановують хіба одного - першого комуністичного лідера Лаосу -Червоного Принца Суфанувонга.
Монархічний і релігійний комунізм? Не зовсім. Протягом перших років партія намагалася змусити монахів працювати у полі, та це було так само безуспішно, як і спроби створити колгоспи. Партія обмежилася тим, що змусила монахів вчити основи марксизму-ленінізму. Без церкви комуністичний уряд просто не міг прогодувати своїх громадян. І нині під час сезону дощів лаоські селяни відправляють дітей до монастирів, щоб ті отримали безкоштовну їжу, дах над головою, а ще навчилися писати і читати. Храми отримують гроші з пожертв. У державних школах за підручники і обладнання мають платити батьки, а звідки кошти, коли середня зарплатня 20-40 доларів, а у віддалених селах - натуральне виробництво. Платити треба і за візит до лікаря. Численні міжнародні організації завозять у села аптечки, але ліки все однор продають, щоправда недорого. Так місцеві уряди збирають кошти на поповнення аптечок. Хто знає коли припиниться іноземна благочинність. Без нафти, газу, природних ресурсів і виходу до моря Лаос до початку 21-століття лишався однією з найбідніших держав Азії, аж поки не вирішив піти шляхом сусідніх Китаю і В'єтнаму і відкритися для інвесторів. Довгострокова оренда землі іноземцям основний прибуток для середнього класу. Жити на одну зарплатню тут точно одне з найгірших побажань. Стюардеси, журналісти державних видань, податкові інспектори, успішні викладачі, - фактично всі, з ким мені довелося поспілкуватися, живуть зі своїх кількох гектарів. Головний платник податків «Лаоське пиво» - наполовину державна броварня, 50% якої утримують таїландці та данський Carlsberg. У країні, де всі ресторани мають бути зачинені в 11 вечора вуличні посиденьки з пивом головний відпочинок. Інша популярна розвага серед міської молоді - перегляд DVD. У столиці В'єнтьяні усього один кінотеатр. Не тому що дорого - фільми показують на місяць пізніше, ніж у сусідньому Таїланді, що знаходиться за кілька десятків метрів - на іншому березі. Кордон між країнами був відкритим завжди.
Про комунізм нагадують хіба що червоні прапори, але з'ясувалося, що за кільках тижнів їх знімуть. Партійні знамена можуть вивішувати лише члени партії, а вступити до неї непросто. Більшо того - лише у свята. Цієї весни Лаос відзначає 35-річчя революції.
Французькі колонізатори казали про Індокитай: «в'єтнамці вирощують рис, камбоджійці дивляться, як він росте, лаосці - слухають.» Про колонізаторів тут краще не згадували - вони свою справу зробили, однак розмовляючи з французом, котрий уже кількадесят років мешкає Південно-Східній Азії, як не взяти до уваги його спостереження про те, що загадка Лаосу у симбіозі комунізму й буддизму. Жодної ініціатив, ніякої індивідуальності, різких рухів і геть неважливо, як воно усе виглядає, головне, що всередині. "У нас не дозволені мітинги і демонстрації, як у сусідньому Таїланді. Нам це не треба, ми мирні, толеранті", - продовжують лаосці. Та щось мені підказує, що справа все ж не в буддизмі.
