Безпритульне обличчя Ангкору. Розмови з маленькими кхмерами
|2010-04-15, 8:31
Якось до знайомого з Нью-Йорка в гості навідалася родичка з американської глибинки. То був її перший візит до мегаполісу. На одному з мангетенських перехресть дівчина уперше в житті побачила бездомного, вона зупинилася і почала розпитувати чоловіка, чи все у нього гаразд і чому він спить просто неба. Ньюйоркський товариш зізнався, що спершу посміявся - вона ненормальна. Утім, згодом замислився - а може нормальною є саме така реакція?
У столиці Камбоджі Пномпені подібний тест «на нормальність» доводиться проходити кожні десять хвилин або кожні десять метрів. Головна набережна - пересувний магазин «все за долар», от тільки продавцям п'ять, сім, десять, дванадцять років... Довкола вештаються сотні дітлахів: хтось жебракує, решта - із відрами, кошиками, коробками більшими за них самих - намагаються продати туристам воду, фрукти, листівки, браслети, книжки. За даними міжнародних організацій, на вулицях двохмільйонного Пномпеня мешкає півтори тисячі безпритульників. Двадцять тисяч, хоча живуть із батьками родинами, - працюють на вулиці. Ще дві тисячі живуть просто неба з родинами.
Половині населення цієї південно-азійської не виповнився 21 рік. Геноцид Червоних кхмерів у сімдесяті, тридцятилітня громадянська війна, що закінчилася лише 1998, епідемія СНІДу, в результаті бідність - пояснень доста.
Я пам'ятаю про одне: дітям у жодному разі не можна давати милостиню. Так само не можна використовувати і заохочувати роботу неповнолітніх. Міжнародні організації застерігають туристів: в жодному разі не давати гроші. Як і всюди у світі тут доста вуличних банд, котрі використовують безпритульників. Статистика лякає: 70% дітей наркозалежні і на зароблені кошти купують токсичний клей. Розповідають шокуючи історію: придбати пачку клею за півтора долари може не кожен малий, тож одна камбоджійська пані почала продавати клей, розфасовуючи його на десять 50-центових доз.
Утім, у Камбоджі однаково багато небайдужих: міжнародні організації, NGO з усього світу. Лише у столиці є з десяток ресторанів, що віддають частину прибутків сиротам та безпритульним. Власних одного з таких закладів, котрий сам виріс на вулиці, каже, що його ресторан 50% зарорблених грошей витрачає на підручники і ліки. У скрутні часи, коли туристів небагато, тут заохочують іноземців викладати англійську. Протягом години до мене підійшло восьмеро дітей. 11-річний Бен Тре з молодшим братом виявилися найнаполегливішими. Обидва - викапані персонажі «Мільйонера з нетрів» і ще десятки фільмів UNICEF про поневіряння безпритульників. У моєму блокноті Бен Тре пише «My name is Ben Tre. One book - 5$». Так він демонструє, що вміє писати. У нього чудова англійська, він розпитує про Україну, про книжку, яку я читаю і пропонує купити іншу. «ОК! Не хочеш книжку, купи нам їжі ». Я здаюся. Хлопці вибирають страву за п'ять доларів, яка поза межами мого бюджету. «ОК!Тоді пішли на ринок, купиш нам фруктів. Там дуже дешево». Звісно, до малих долучається чотирирічна сестра. Вони наполягають, що ходять до школи, живуть з батьками, але вимушені працювати. На ринку обирають найдорожчий з фруктів - дуріан, самі його зважують: «кожному по одному - 4 кіло!» Ви що знущаєтеся? Сходимося на двох кілограмах. Власник ятки розрізає фрукт, вони сміються, їдять, дякують і тікають далі. Я отримую величезну знижку від продавця.
Туристична Мекка Камбоджі, звісно, Сієм Ріп, де розташована одна з найвеличніших пам'яток людства - храми Ангкора. Це основне місце працевлаштування жителів міста і їхніх численних дітлахів. З 20-ти доларів за денний вхідний квиток до комплексу платить жителі Сієм Ріпу не отримують геть нічого. Квитки продає одна з найбільших в Камбоджі компаній автозаправок, решта грошей ідуть у міністерство фінансів. Заробляють тут на продажу сувенірів і напоїв. Відвідувачі мають бути почути готовими до «one dollar sir, one dollar lady, just one dollar» десять разів на годину.
Я досі переконана: заохочувати малих дітей працювати так само неправильно, які і привчати їх до жебрацтва. Утім, приймаю рішення: два-три сувеніри. Все ж у цих місцях живуть нащадки тих, хто створив Ангкор, вони мають більше права на прибуток, ніж власники крамниць у місті.
«Вгадаєш скільки мені років?». Кеа не вища 135 см. Дівчинка пояснює: усі камбоджійці дуже маленькі. Сьогодні їй виповнилося 15. Сьогодні, бо тут зустрічають Кхмерський Новий Рік. За традицією саме у ці дні кожен камбоджієць стає на рік старшим. Таке собі день народження у цілої країни. Кеа пояснює, що вона не у школі через свято, на честь якого дарує браслет. Її англійська чудова. Кеа таки продає мені за три долари магніт, хоча я розумію, що ціна йому не більше одного. . На честь свята! Інші дівчата обурені: тепер я маю придбати щось у них. Немає грошей? А як же кредитна картка.
На руїнах чергового храму зустрічаю 12-річну Баррамай, котра пояснює, що я у 10 разів переплатила за магніт, Кеа - хороша. Вона дістає спільне фото з Кеа і продовжує: "Кеа єдина, хто зі мною спілкується, і вона насправді ходить до школи. Решта дівчат брешуть, вони нехороші. Вони не розмовляють зі мною, бо я бідна". Тато Баррамай позичив 5000 доларів, щоб придбати будинок і має ще 3450 доларів боргу. Баррамай говорить англійською, може спілкуватися французькою і іспанською. Мови вона вчить від туристів. Баррамай дарує мені паперову пташку, підписує листівку і віддає на згадку своє фото. Вона щодня прокидається о четвертій, щоб о 5-тій бути у храмі - тоді туристи приїздять побачити схід сонця над Ангкор Ватом. О сьомій вона їде до школи, повертається удень і працює поки не стемніє - тоді туристи приїздять сфотографувати захід сонця над Ангкор Ватом. За день вона повинна заробити щонайменше 3 долари. Два - заплатити за школу. "Я продаю сувеніри, щоб вчитися!" У неї десятеро братів і сестер, у батьків немає грошей, щоб віддати нас усіх до школи. Баррамай хоче стати лікарем, збудувати шпиталь, і стати багатшою, ніж ті дівчата. Ще долар - поліцейському. За дозвіл продавати сувеніри на території храму. У мене вже є листівки, магніт, паперові пташки і рибки. Баррамай сумує, їй треба три долари - це ціна її щастя. Так вона і каже. Я досі переконана: давати гроші дітям не можна, так само як заохочувати їх працювати. Це ж порочне коло. Ми сходимося на доларі за чергову порцію паперових рибок. Вона ретельно вибирає найкращі, щоб були різного кольору. Це вже потім я дізнаюся, що освіта у Камбоджі безкоштовна, та й UNICEF набудував чимало освітніх закладів по всій країні. На безкоштовних вечірніх курсах англійську можуть вивчати і дорослі. "Це правда, що деякі з малих торговців заробляють більше за місцевих водіїв. Навіщо школа? Я боявся ходити в школу, бо камбоджійські вчителі б'ють поганих учнів", - розказує мені водій, який свого часу теж продавав сувеніри.
На височенних руїнах восьмилітній Сем продає воду. Огрядній пані він іспанською пояснює, що зручніше спускатися іншими сходами. Ні, він не хоче продати мені воду. Тепер уже мені він англійською вказує на легший шлях.
Я не можу зрозуміти, що вважати «нормальною реакцією», коли цілісінький день довкола мене юрмляться десятки дітлахів з більшими за них відрами, коробками, кошиками і благають щось купити, розпитуючи, розказуючи, цікавлячись, вигадуючи чи не зовсім. Я переконана, що двати дітям гроші - неправильно, так само як і заохочувати малюків працювати. Заспокоюю совість: сьогодні це був подарунок! Кхмерський новий рік! У них же у всіх день народження, в тому числі і в поліцейського, котрому Баррамай віддасть зароблений долар.
