Архіви 2010-04

Єдиний щоденник я завела у першому класі, коли уперше отримала товстий зошит, який у часи тотального дефіциту видавався справжнім молескіном. У першому записі з красномовними деталями розповіла як заледве не потрапила під авто. Каюся - історію вигадала. Насправді переді мною просто надто різко загальмувала машина. Коли наступного дня мама натякнула, що дорогу переходити треба обережніше, я дала собі слово, по-перше, ніколи більше не вести щоденника, а, по-друге, ніколи не писати неправди. Нині чесно зізнаюся: хоча в аварію таки не потрапила, але розповідей про те, як воно переходити дорогу у В'єтнамі вистачить на цілу книгу.

Перейти дорогу у Ханої чи Сайгоні (нині Хо Ши Міні) - обов'язкова пригода для кожного подорожуючого. Далі у must-to-do-list - порахувати кількість пасажирів, що помістилися на одному мотоциклі. Трафік у цій південно-азійській країні - один з найхаотичніших і найнебезпечніших і у світі. Загибель у ДТП - основна причина смертності. 12 000 людей на рік. 32 людини щодня.
Ще двадцять років тому у 85-мільйонній країні було лише півмільйона транспортних засобі. Десятиліття тому у невеличких містечках автівок і не побачити. Нині у В'єтнамі 30 мільйонів водіїв мотоциклістів, скутерів, мопедів, моторолерів. Відколи соціалістичний В'єтнам запровадив ринкові реформи, а середній клас почав стрімко зростати, мало не всі мешканці в'єтнамських міст придбали мотоцикли. Хоча Вартість найдешевшого рівна середньому річному прибутку - 500 доларам. Мотоцикл тут називають «сімейним транспортним засобом, розрахованим на подружжя з двома дітьми.»

Обов'язкова наявність водійських прав не означає, що геть усі водії особливо переймаються і, головне, знають правила дорожнього руху. Складається враження, що потік двохколісних регулюється винятково клаксонами чи гудками. Світлофори є хіба у столичному Ханої та південному Хо Ши Міні. Тож коли уперше підходиш до дороги, здається, що шансів безпечно перетнути ці десять метрів немає. Якщо чекати поки хтось з мотоциклістів, таксистів, водіїв автівок-автобусів-тачанок-велорикш пригальмує - краще не виходити з дому. Це особлива наука і починати треба з найпростішого. Затамувавши подих я прилаштовуюся до бабці-торговки. Її пересувна ятка-коромисло - справжнісінький щит, за яким може сховатися ціла делегація. Черговий перехід - і мені знову щастить: поблизу казарма. Чекаю поки звідти вийдуть в'єтнамські вояки і впевнено крокую з ними в ногу. Благо, у соціалістичній республіці людей у формі доста. Удача посміхається і на наступному перехресті: приєднуюся до групи туристів з валізами на коліщатках. Виводжу формулу успіху: йти треба спокійно, щоб у водіїв був шанс тебе побачити і об'їхати.

Виникає бажання перетнути широкий проспект, а там уже й шосе у годину пік. Процес захоплює - це ж безкоштовний адреналін! Щоправда, не завжди. Цими днями дорожньо-транспортна адміністрація В'єтнаму оголосила про збільшення штрафів для пішоходів. Два долари має заплатити той, хто йтиме по дорозі, там де є тротуар, стільки ж - той, хто не реагуватиме на зауваження регулювальників. Три-чотири долари - штраф для тих, хто носить речі, які заважають дорожньому руху. Це кара небесна для тисяч в'єтнамських вуличних торговців. Стільки ж заплатить охочий на ходу застрибнути в автобус чи осідлати мопед. Цілих шість доларів для тих, хто ходить по шосе. Щоправда, на іноземців в'єтнамська дорожня поліція особливо не реагує. Правоохоронці здебільшого не говорять англійською і, як то кажуть, не хочуть зв'язуватися.

Штраф для пішоходів не така вже й велика плата для бажаючих отримати гострі емоції. Після кількох днів вештання вулицями Ханою та Хо Ши Міну час переходити на новий рівень - мототаксі.

Водії, що дрімають на узбіччі, за три-чорити долари довезуть на інший кінець міста. Дідусь-мототаксист видає мені величезний шолом. Ось уже три роки вони обов'язкові для всіх водіїв і пасажирів двохколісного транспорту. Відтоді шоломи - це окрема індустрія. У моді з зображенням героїв японських аніме. Для модниць існує широкий вибір масок і довжелезних рукавиць. Наїзниці остерігаються не пилу. У сорокаградусну спеку в'єтнамські жінки вбираються в кофти, довгі штани і шкарпетки, щоб не засмагнути - це ознака бідності. Дідусь мотоцикліст розпитує про Україну, згадує про Лобановського, і водночас виїжджає на зустрічну смугу, прослизнувши між автобусом і поліцейською машиною. Розпитую про швидкість. У місті - 30-40 км/год., за містом - 50-60 км/год.. Кожен сайгонський таксист нарікає на молодь, що ганяє мегаполісами під вісімдесят. Однією рукою тримаю більшого на кілька розмірів шолома, іншою - вчепилася у сидіння, але встигаю подумати, що 30 км/год - таки вигадка. Штрафи за перевищення швидкості не так давно збільшили удвічі. Вартість покарання залежить і від розміру міста. Чим більше поселення, тим вищий штраф. Утім, грошове покарання тут платили не охоче, аж поки поліції не дозволили забирати у спійманих на гарячому посвідчення особи.

Поки мій водій пригадує вартість штрафу за проїзд на червоне, ми благополучно порушуємо і це правило. Нарешті чергова порція адреналіну. Виїжджаємо на шосе. Якийсь турист невпевнено намагається перейти дорогу. Хочеться посміятися над його невпевненими кроками. Кілька сантиметрів упритул - ми об'їжджаємо чергового пішохода. Година пік і корок. Стає моторошно, коли уявляєш, щоб тут було, якби ці мільйони мотоциклістів пересіли на автомобілі. Розглядаю супутників - праворуч подружжя з трьома дітьми. Ліворуч - ще одне мототаксі. У пасажира свіжі плями крові на сорочці і перемотана голова. Може вистачить адреналіну? Може й так, але зупинитися важко. Мені залишилося ще одне випробування (для в'єтнамців геть звичайне) - доїхати на мототаксі до вокзалу з 20-ти кілограмовим наплічником на спині.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

Якось до знайомого з Нью-Йорка в гості навідалася родичка з американської глибинки. То був її перший візит до мегаполісу. На одному з мангетенських перехресть дівчина уперше в житті побачила бездомного, вона зупинилася і почала розпитувати чоловіка, чи все у нього гаразд і чому він спить просто неба. Ньюйоркський товариш зізнався, що спершу посміявся - вона ненормальна. Утім, згодом замислився - а може нормальною є саме така реакція?

У столиці Камбоджі Пномпені подібний тест «на нормальність» доводиться проходити кожні десять хвилин або кожні десять метрів. Головна набережна - пересувний магазин «все за долар», от тільки продавцям п'ять, сім, десять, дванадцять років... Довкола вештаються сотні дітлахів: хтось жебракує, решта - із відрами, кошиками, коробками більшими за них самих - намагаються продати туристам воду, фрукти, листівки, браслети, книжки. За даними міжнародних організацій, на вулицях двохмільйонного Пномпеня мешкає півтори тисячі безпритульників. Двадцять тисяч, хоча живуть із батьками родинами, - працюють на вулиці. Ще дві тисячі живуть просто неба з родинами.

Половині населення цієї південно-азійської не виповнився 21 рік. Геноцид Червоних кхмерів у сімдесяті, тридцятилітня громадянська війна, що закінчилася лише 1998, епідемія СНІДу, в результаті бідність - пояснень доста.
Я пам'ятаю про одне: дітям у жодному разі не можна давати милостиню. Так само не можна використовувати і заохочувати роботу неповнолітніх. Міжнародні організації застерігають туристів: в жодному разі не давати гроші. Як і всюди у світі тут доста вуличних банд, котрі використовують безпритульників. Статистика лякає: 70% дітей наркозалежні і на зароблені кошти купують токсичний клей. Розповідають шокуючи історію: придбати пачку клею за півтора долари може не кожен малий, тож одна камбоджійська пані почала продавати клей, розфасовуючи його на десять 50-центових доз.
Утім, у Камбоджі однаково багато небайдужих: міжнародні організації, NGO з усього світу. Лише у столиці є з десяток ресторанів, що віддають частину прибутків сиротам та безпритульним. Власних одного з таких закладів, котрий сам виріс на вулиці, каже, що його ресторан 50% зарорблених грошей витрачає на підручники і ліки. У скрутні часи, коли туристів небагато, тут заохочують іноземців викладати англійську. Протягом години до мене підійшло восьмеро дітей. 11-річний Бен Тре з молодшим братом виявилися найнаполегливішими. Обидва - викапані персонажі «Мільйонера з нетрів» і ще десятки фільмів UNICEF про поневіряння безпритульників. У моєму блокноті Бен Тре пише «My name is Ben Tre. One book - 5$». Так він демонструє, що вміє писати. У нього чудова англійська, він розпитує про Україну, про книжку, яку я читаю і пропонує купити іншу. «ОК! Не хочеш книжку, купи нам їжі ». Я здаюся. Хлопці вибирають страву за п'ять доларів, яка поза межами мого бюджету. «ОК!Тоді пішли на ринок, купиш нам фруктів. Там дуже дешево». Звісно, до малих долучається чотирирічна сестра. Вони наполягають, що ходять до школи, живуть з батьками, але вимушені працювати. На ринку обирають найдорожчий з фруктів - дуріан, самі його зважують: «кожному по одному - 4 кіло!» Ви що знущаєтеся? Сходимося на двох кілограмах. Власник ятки розрізає фрукт, вони сміються, їдять, дякують і тікають далі. Я отримую величезну знижку від продавця.

Туристична Мекка Камбоджі, звісно, Сієм Ріп, де розташована одна з найвеличніших пам'яток людства - храми Ангкора. Це основне місце працевлаштування жителів міста і їхніх численних дітлахів. З 20-ти доларів за денний вхідний квиток до комплексу платить жителі Сієм Ріпу не отримують геть нічого. Квитки продає одна з найбільших в Камбоджі компаній автозаправок, решта грошей ідуть у міністерство фінансів. Заробляють тут на продажу сувенірів і напоїв. Відвідувачі мають бути почути готовими до «one dollar sir, one dollar lady, just one dollar» десять разів на годину.
Я досі переконана: заохочувати малих дітей працювати так само неправильно, які і привчати їх до жебрацтва. Утім, приймаю рішення: два-три сувеніри. Все ж у цих місцях живуть нащадки тих, хто створив Ангкор, вони мають більше права на прибуток, ніж власники крамниць у місті.
«Вгадаєш скільки мені років?». Кеа не вища 135 см. Дівчинка пояснює: усі камбоджійці дуже маленькі. Сьогодні їй виповнилося 15. Сьогодні, бо тут зустрічають Кхмерський Новий Рік. За традицією саме у ці дні кожен камбоджієць стає на рік старшим. Таке собі день народження у цілої країни. Кеа пояснює, що вона не у школі через свято, на честь якого дарує браслет. Її англійська чудова. Кеа таки продає мені за три долари магніт, хоча я розумію, що ціна йому не більше одного. . На честь свята! Інші дівчата обурені: тепер я маю придбати щось у них. Немає грошей? А як же кредитна картка.

На руїнах чергового храму зустрічаю 12-річну Баррамай, котра пояснює, що я у 10 разів переплатила за магніт, Кеа - хороша. Вона дістає спільне фото з Кеа і продовжує: "Кеа єдина, хто зі мною спілкується, і вона насправді ходить до школи. Решта дівчат брешуть, вони нехороші. Вони не розмовляють зі мною, бо я бідна". Тато Баррамай позичив 5000 доларів, щоб придбати будинок і має ще 3450 доларів боргу. Баррамай говорить англійською, може спілкуватися французькою і іспанською. Мови вона вчить від туристів. Баррамай дарує мені паперову пташку, підписує листівку і віддає на згадку своє фото. Вона щодня прокидається о четвертій, щоб о 5-тій бути у храмі - тоді туристи приїздять побачити схід сонця над Ангкор Ватом. О сьомій вона їде до школи, повертається удень і працює поки не стемніє - тоді туристи приїздять сфотографувати захід сонця над Ангкор Ватом. За день вона повинна заробити щонайменше 3 долари. Два - заплатити за школу. "Я продаю сувеніри, щоб вчитися!" У неї десятеро братів і сестер, у батьків немає грошей, щоб віддати нас усіх до школи. Баррамай хоче стати лікарем, збудувати шпиталь, і стати багатшою, ніж ті дівчата. Ще долар - поліцейському. За дозвіл продавати сувеніри на території храму. У мене вже є листівки, магніт, паперові пташки і рибки. Баррамай сумує, їй треба три долари - це ціна її щастя. Так вона і каже. Я досі переконана: давати гроші дітям не можна, так само як заохочувати їх працювати. Це ж порочне коло. Ми сходимося на доларі за чергову порцію паперових рибок. Вона ретельно вибирає найкращі, щоб були різного кольору. Це вже потім я дізнаюся, що освіта у Камбоджі безкоштовна, та й UNICEF набудував чимало освітніх закладів по всій країні. На безкоштовних вечірніх курсах англійську можуть вивчати і дорослі. "Це правда, що деякі з малих торговців заробляють більше за місцевих водіїв. Навіщо школа? Я боявся ходити в школу, бо камбоджійські вчителі б'ють поганих учнів", - розказує мені водій, який свого часу теж продавав сувеніри.

На височенних руїнах восьмилітній Сем продає воду. Огрядній пані він іспанською пояснює, що зручніше спускатися іншими сходами. Ні, він не хоче продати мені воду. Тепер уже мені він англійською вказує на легший шлях.

Я не можу зрозуміти, що вважати «нормальною реакцією», коли цілісінький день довкола мене юрмляться десятки дітлахів з більшими за них відрами, коробками, кошиками і благають щось купити, розпитуючи, розказуючи, цікавлячись, вигадуючи чи не зовсім. Я переконана, що двати дітям гроші - неправильно, так само як і заохочувати малюків працювати. Заспокоюю совість: сьогодні це був подарунок! Кхмерський новий рік! У них же у всіх день народження, в тому числі і в поліцейського, котрому Баррамай віддасть зароблений долар.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?

У вітряний день в очі сиплеться попіл. Меконг пересохлий. Гори задимлені і задумані. На території уславленого на весь світ торгівлею опіуму Золотого трикутника - на стику Бірми-Таїланду-Лаосу - традиційно спалюють усе: сміття, поля, дерева. Гори горять, бо селяни розчищають місце для вирощування рису. Тут це мало не єдиний спосіб прогодуватися, звісно, якщо не займатися наркотрафіком. Військова диктатура Бірми, конституційна монархія Таїланду, компартія Лаосу - усі у різний спосіб намагаються заборонити селянам палити ліси, але однаково безуспішно.

Переходжу кордон Лаоської Народно-Демократичної республіки. Окрім сажі перед очима червоні стяги з серпом і молотом. Малесенький як для Азії шестимільйонний Лаос - одна з чотирьох світових держав, де комунізм залишається офіційною ідеологією. Військові і поліція? Підозріле ставлення до іноземців? Атеїзм? Заблокований інтернет? Обмеження торгівлі? Відсутність приватної власності у селі? У місті? Безкоштовна освіта? Безкоштовна медицина? Культ особистості? Соцреалізм? Усі Лаосці знають хто такий Ленін? Маркс? Мао? Закриті кордони? Ну, може хоч обмеження на алкоголь? Чорт забирай - нічого з цього, окрім, сірості і бідності.

Національна асамблея, тобто парламент розташований поряд з головною святинею Лаосу Великою ступою Прасат Луанг, зображення якої двадцять років тому змінило на офіційному гербі республіки серп і молот. Щоправда, гідроелектрична дамба і поля клейкого рису лишилися. Монахи доглядають могили. Запитую: чиї? Партійних босів. Вишукую обличчя суворих охоронців довкола Президентського палацу - дарма. Знову одні монахи. Резиденція генсека частина храмового комплексу. Намагаюся пригадати його ім'я. Місцевий журналіст мене заспокоює: не переймайся, це неважливо, геть не всі лаосці пам'ятають як його звати, та й яка різниця хто там у складі Політбюро. Вшановують хіба одного - першого комуністичного лідера Лаосу -Червоного Принца Суфанувонга.

Монархічний і релігійний комунізм? Не зовсім. Протягом перших років партія намагалася змусити монахів працювати у полі, та це було так само безуспішно, як і спроби створити колгоспи. Партія обмежилася тим, що змусила монахів вчити основи марксизму-ленінізму. Без церкви комуністичний уряд просто не міг прогодувати своїх громадян. І нині під час сезону дощів лаоські селяни відправляють дітей до монастирів, щоб ті отримали безкоштовну їжу, дах над головою, а ще навчилися писати і читати. Храми отримують гроші з пожертв. У державних школах за підручники і обладнання мають платити батьки, а звідки кошти, коли середня зарплатня 20-40 доларів, а у віддалених селах - натуральне виробництво. Платити треба і за візит до лікаря. Численні міжнародні організації завозять у села аптечки, але ліки все однор продають, щоправда недорого. Так місцеві уряди збирають кошти на поповнення аптечок. Хто знає коли припиниться іноземна благочинність. Без нафти, газу, природних ресурсів і виходу до моря Лаос до початку 21-століття лишався однією з найбідніших держав Азії, аж поки не вирішив піти шляхом сусідніх Китаю і В'єтнаму і відкритися для інвесторів. Довгострокова оренда землі іноземцям основний прибуток для середнього класу. Жити на одну зарплатню тут точно одне з найгірших побажань. Стюардеси, журналісти державних видань, податкові інспектори, успішні викладачі, - фактично всі, з ким мені довелося поспілкуватися, живуть зі своїх кількох гектарів. Головний платник податків «Лаоське пиво» - наполовину державна броварня, 50% якої утримують таїландці та данський Carlsberg. У країні, де всі ресторани мають бути зачинені в 11 вечора вуличні посиденьки з пивом головний відпочинок. Інша популярна розвага серед міської молоді - перегляд DVD. У столиці В'єнтьяні усього один кінотеатр. Не тому що дорого - фільми показують на місяць пізніше, ніж у сусідньому Таїланді, що знаходиться за кілька десятків метрів - на іншому березі. Кордон між країнами був відкритим завжди.

Про комунізм нагадують хіба що червоні прапори, але з'ясувалося, що за кільках тижнів їх знімуть. Партійні знамена можуть вивішувати лише члени партії, а вступити до неї непросто. Більшо того - лише у свята. Цієї весни Лаос відзначає 35-річчя революції.

Французькі колонізатори казали про Індокитай: «в'єтнамці вирощують рис, камбоджійці дивляться, як він росте, лаосці - слухають.» Про колонізаторів тут краще не згадували - вони свою справу зробили, однак розмовляючи з французом, котрий уже кількадесят років мешкає Південно-Східній Азії, як не взяти до уваги його спостереження про те, що загадка Лаосу у симбіозі комунізму й буддизму. Жодної ініціатив, ніякої індивідуальності, різких рухів і геть неважливо, як воно усе виглядає, головне, що всередині. "У нас не дозволені мітинги і демонстрації, як у сусідньому Таїланді. Нам це не треба, ми мирні, толеранті", - продовжують лаосці. Та щось мені підказує, що справа все ж не в буддизмі.

• Закладка
• links.i.ua |
• Facebook |
• Livejournal |
• Twitter
• - Що це таке?