Людина, яка змогла зупинити час

Час не тече для всіх з однаковою швидкістю. А декому доводиться побачити, як він взагалі зупиняється. Оглядач BBC Future досліджує дивний феномен сприйняття часу.

Все почалося з головного болю, але потім відбулося дещо дуже дивне. Саймон Бейкер вирішив прийняти душ, сподіваючись, що тепла вода принесе полегшення. "Я подивився на ручку душу і побачив, як краплі води ніби завмерли в повітрі, – згадує він. – Протягом кількох секунд мій погляд був чітко сфокусованим на них".

Якщо звичайно ми бачимо, як струмені води зливаються в єдиний потік, Саймон міг розрізніти кожну окрему краплю. Ефект нагадав йому, як летіли кулі в фільмі "Матриця": "Це виглядало як в уповільненій зйомці".

Наступного дня Бейкер пішов до лікарні, де в нього виявили аневризму (ушкодження судинної стінки. – Ред.). Серйозна загроза для здоров'я затьмарила пережитий напередодні досвід, однак пізніше на прийомі у невролога він згадав побачене.

Доктора Фреда Овсью, який працював у Північно-Західному університеті Чикаго, вразила розповідь пацієнта.

"Він дуже кмітливий хлопець і гарний оповідач", – каже доктор Овсью, який нещодавно опублікував про Бейкера статтю в журналі NeuroCase. Саймон Бейкер – це не справжнє ім'я пацієнта, оскільки в подібних дослідженнях зазвичай зберігається анонімність.

Ми впевнені, що час тече для всіх з однаковою швидкістю, проте досвід Бейкера та інші подібні випадки демонструють, що безперервний потік свідомості – це лише крихка ілюзія, створена нашим майстерним мозком.

Вивчаючи, що відбувається в такі екстремальні моменти, дослідники дізнаються, як і чому мозок може грати з нами такі жарти. На думку вчених, кожен з нас у певних обставинах може відчути зміни масштабу часу.

Хоча випадок Бейкера, мабуть, вражає найбільше, в медичній літературі можна знайти низку дивно схожих свідчень пацієнтів. Дехто розповідає, що бачить, як час прискорюється (це явище називають "цейтрафер"), інші відчувають фрагментарність часу – так звану акінетопсію, коли рух об'єктів сприймається як послідовність статичних кадрів.

Наприклад, одна 61-річна жінка розповідає, як одного разу поверталася додому і побачила, що двері потягу та пасажири рухаються так, ніби їй показували "окремі стоп-кадри".

58-річний японець, за його власними словами, сприймає життя як погано дубльоване кіно. Голоси інших людей під час розмови чути нормально, але при цьому слова не збігаються з мімікою обличчя.

Доктор Овсью вважає, що подібні випадки трапляються набагато частіше, але оскільки "це явище – минуще, на нього не звертають уваги".

Подібний досвід нерідко супроводжує такі захворювання, як епілепсія або апоплексичний удар. Бейкеру на той момент було лише 39 років. Судячи з усього, його стан спричинила ослаблена кровоносна судина, яка лопнула під час перенесення важких коробок.

В результаті в правій півкулі головного мозку з'явилася досить велика ділянка нейронального ушкодження. "На знімках це виглядає так, ніби в моїй голові застрягла сигара", – жартує він зараз.

Але чому цей стан вплинув на сприйняття часу? Ключ до розгадки ховається в дослідженнях, автори яких спробували виявити ділянки мозку, що відповідають за цю функцію.

Особливо цікава в цьому відношенні зона зорової кори – V5. Давно відомо, що ця ділянка в задній частині черепа відстежує рух об'єктів, однак, можливо, вона грає і більш загальну роль в хронометражі часу.

Коли Доменіка Буеті і її колеги з Університетської клініки Лозанни (Швейцарія) за допомогою магнітного поля відключили активність цієї зони, учасникам експерименту було складно виконати дві операції. Як і очікувалося, їм було важко відстежити рух точок на екрані, але вони також не могли визначити, скільки часу на моніторі залишались деякі сині точки.

Одне з пояснень цього ефекту свідчить, що наша система сприйняття руху має свій хронометр, який фіксує швидкість пересування предметів в поле зору. Коли його робота порушується через пошкодження мозку, світ зупиняється.

У випадку Бейкера проблему міг погіршити душ, оскільки тепла вода відвела кровообіг від мозку до кінцівок, перешкоджаючи мозку обробляти зовнішні сигнали.

Втім, це лише одна з гіпотез: не у всіх пацієнтів, які відчули спотворення часу, є пошкодження зони V5.

Інше пояснення пов'язано з відкриттям, що наш мозок зберігає враження у вигляді окремих "знімків", як кадри на кіноплівці.

"Здоровий мозок реконструює події і склеює знімки один з одним, – пояснює Руфін ван Руллен з Французького центру досліджень мозку і когнітивної діяльності в Тулузі. – Але якщо порушення в мозку знищують функцію склеювання, людина починає бачити лише окремі знімки".

Всім нам знайоме відчуття, ніби звичайно безперервна картинка дійсності розбивається на кадри. Найкращий приклад, це коли колеса автомобілю на трасі виглядають нерухомими.

Це відбувається тому, що розрізнені "знімки", за допомогою яких мозок запам'ятовує рух колеса, не можуть повністю охопити цей рух. Якщо, наприклад, колесо встигло зробити повний оберт між "кадрами", то на кожному з них воно буде відображатися в тому самому положенні, ніби воно залишалося нерухомим.

Люди, які вживали ЛСД, часто розповідають про розмиті сліди, які залишаються за рухомими об'єктами, на зразок слідів від куль у фільмі "Матриця". На думку Ван Руллена, причина в тому, що мозок якимось чином накладає ці сенсорні "знімки" один на інший, а не оновлює картинку повністю.

Часто ми відчуваємо зупинку часу під час подій на межі життя і смерті. Згідно з одним дослідженням, 70% людей, які ледве не загинули, переживали відчуття, ніби все відбувалося як в уповільненій зйомці.

Деякі дослідники вважають, що подібний ефект пов'язаний виключно з особливостями нашої пам'яті. В стані афекту ми запам'ятовуємо події в найдрібніших деталях і нам здається, що вони тривали набагато довше, ніж насправді.

Втім, розповіді цих людей дуже нагадують випадки пацієнтів з неврологічними порушеннями, тому цілком можливо, що мова йде про схожий механізм.

Валтері Арстіла з Університету Турку в Фінляндії зазначає, що багато людей, які опинилися в небезпечній ситуації, починають думати в прискореному темпі. Ось що розповідає пілот, який пережив авіакатастрофу під час війни у В'єтнамі.

"Коли зламалося шасі носового колеса, я чітко пригадав – впродовж приблизно трьох секунд – більше десятка способів знову набрати необхідну висоту".

Науковець припускає, що гормони стресу можуть прискорювати обробку мозком зовнішніх сигналів, щоби допомогти йому впоратися з екстремальною ситуацією.

Цілком можливо, що деякі спортсмени спеціально тренуються свідомо сповільнювати час. Серфінгісти, приміром, вміють за частки секунди змінювати кут своєї дошки, щоб утриматися на хвилі, яка стрімко зростає.

Історія з душем більше для Саймона Бейкера не повторювалась. Після видалення пошкоджених кровоносних судин він повністю одужав. Він оптимістично дивиться на наслідки перенесеного захворювання, вважаючи, що воно навіть пішло йому на користь.

Раніше він був мовчазним, особливо в присутності незнайомих людей (в школі навіть вважали це психічним порушенням), але тепер його сором'язливість зникла. Це помітно навіть під час нашої телефонної розмови.

Дружину Бейкера також підтвердила це. "Її чоловік став спокійнішим, більш балакучим і відвертішим в присутності інших людей", – зазначає доктор Овсью.

Досвід зупинки часу дав Саймону Бейкеру можливість усвідомити крихкість нашої свідомості.

"Це був приклад того, як те, що відбувається в окремій ділянці мозку, може повністю змінити наше сприйняття світу, – розповідає він. – Ти відчуваєш, що з тобою усе гаразд, аж раптом наступної миті потрапляєш у змінену реальність".

<italic>Прочитати <bold><link type="page"><caption> оригінал</caption><url href="http://www.bbc.com/future/story/20140624-the-man-who-saw-time-freeze" platform="highweb"/></link></bold> цієї статті англійською мовою ви можете на сайті <bold><link type="page"><caption> BBC Future</caption><url href="http://www.bbc.com/future" platform="highweb"/></link></bold></italic>.