Затиснуті: токійське метро у годину пік

Міхаель Вольф протягом кількох років знімав пасажирів у токійському метро в години пік. Оглядачка BBC Culture поспілкувалась з німецьким фотографом про проект, окремі світлини якого вже давно стали вірусними в інтернеті.

Неприродні пози, в яких фотограф закарбував пасажирів токійської підземки, нагадують застиглих у попелі мешканців Помпеїв. Незручно зігнені руки, відкриті роти, від подиху яких запотіло скло.

Однак проект Tokyo Compression ("Тиснява в токійському метро") - це не поставлені фотографії, вони зображують повсякденну реальність метрополітену в японській столиці.

Після того як у 2010 році М отримав нагороду World Press Photo за одну зі своїх світлин, він прийшов з альбомом фотографій до токійського видавництва.

"Головний редактор погортав портфоліо 30 секунд і спитав "то й що?", - розповідає Міхаель Вольф, виставка робіт якого відкривається в лондонській Flowers Gallery.

"Хіба це не жах?" - здивувався я, а він відповів: "Ну який там жах, я так щодня їжджу на роботу вже 40 років".

Ця буденність набуває певної поетичності в зображеннях Вольфа. Притиснуті до вікон потягу або інших пасажирів, люди стоять із заплющеними очима. Вони заглибилися в свій внутрішній світ, ніби поринувши в своєрідний транс.

"Ви не можете змінити ситуацію, тож єдине, що залишається, змиритися з нею, сховати її десь у глибинах свого мозку, поринути в забуття", - пояснює Вольф.

"Ви повинні пройти через це вранці і перетерпіти ввечері на зворотному шляху, і нічого з цим не поробиш, отже, краще - про це взагалі не думати".

Остання редакція фотоальбому Tokyo Compression щойно вийшла друком, поставивши крапку в проекті, який розпочався понад 20 років тому.

"Після терактів 1995 року, коли в токійському метро розпилили отруйний газ зарин, журнал Stern, де я тоді працював, відрядив мене до Японії", - розповідає Вольф.

"Одного разу я прибув на станцію метро, на якій пізніше й були зроблені всі знімки. На цій станції - тільки одна колія, а платформа з протилежного боку прямо прилягає до неї, і таким чином ви можете бачити вікна вагонів зблизька".

"Я був там десь хвилин 10 і зробив п'ять чи шість знімків пасажирів, яких притиснуло до вікон. Вони виглядали досить жалюгідно, хоча це навіть не була година пік".

За кілька тижнів він побачив ці знімки і вирішив зберегти їх на майбутнє. "2010 року я переглядав старі фотографії в себе на комп'ютері і натрапив на ці п'ять світлин. Мені стало цікаво, що тепер відбувається на тій станції і як можна використати ці фотографії?".

Утім, це виявилося не так просто. "Я не пам'ятав, де розташована станція, а на знімках не було її назви", - розповідає фотограф.

Довелося звернутися по допомогу, і фахівці змогли визначити лінію метрополітену за позначками на дверях вагонів.

"Всі лінії в токійському метро належать різним компаніям, і кожна з них ставить свій логотип на двері потягу. Отже, це мала бути лінія залізничного оператора "Одакю".

"Тоді я полетів до Токіо, сів на потяг цієї лінії і виходив на кожній станції, поки врешті-решт не знайшов свою".

З 2010 до 2013 року фотограф щороку навідувався до станції Сімо-Кітацава.

"Я приїжджав на станцію впродовж чотирьох тижнів, і знімки щоразу ставали дедалі напруженішими. Зазвичай я фотографував людей у годину пік з 7.45 до 8.50 ранку, коли потяг прибуває кожні 80 секунд. У мене були лише 30 секунд, щоб зробити знімок".

Незабаром фотограф розробив чітку стратегію зйомки. "Крізь видошукач камери я міг побачити лише одну секцію вагону, я не міг охопити весь потяг за 30 секунд, тому щоразу наводив об'єктив на три вікна кожного вагону. Я одразу бачив, чи було у вікні щось цікаве, а якщо - ні, вирушав далі".

Остання серія світлин називається The Final Cut, тому що цієї станції більше не існує - 25 березня 2013 року всю лінію перебудували і зробили підземною.

Проект Tokyo Compression концептуально зв'язаний з іншою серією фотографій Вольфа - величезними знімками гонконгівських висоток. Фотограф переїхав до Гонконгу в 1994 році. Обидва альбоми викликають відчуття клаустрофобії.

"Мені завжди подобалось створювати такі світлини, які не дозволили би глядачу втекти від зображеного", - заявив фотограф у 2014 році.

Ця емоційна напруженість сюжетів принесла Вольфу низку нагород і зробила його роботи дуже популярними. Серію Tokyo Compression номінували на престижну міжнародну премію Prix Pictet 2017.

Окремі світлини фотоальбому постійно стають вірусними в інтернеті. "Який-небудь блогер вивудить їх, і потім всі починають поширювати зображення "жахів токійського метро", поки інтерес не згасне. А через деякий час фотографії знову спливають в іншому місці", - зазначає Міхаель Вольф.

Така популярність насправді не дивує. "Ці люди викликають співчуття. Коли на них дивишся, дуже добре розумієш, що вони відчувають, адже одразу згадуєш усі недоліки й свого життя в місті".

Саме завдяки цьому портрети Вольфа не здаються знущанням.

"Мене часто запитують: "Як ви вважаєте, що відчувають люди, яких ви фотографуєте? Ви ж не отримали їхнього дозволу?" Звісно, я не міг у них нічого спитати, адже нас розділяло скло. Отже, мені нічого не залишалось - або робити ці знімки, або ні", - каже фотограф.

Це - не експлуатація і не викриття, це - зображення надзвичайно інтимної ситуації. Автор передмови в останній книжці Вольфа розмірковує про цю вимушену близькість з незнайомими людьми.

"У жодному місці ми не буваємо так близько до незнайомих людей, як у метро, - пише Крістіан Шуле. - Тут стиснуті до високої концентрації всі людські почуття: тривога, скорбота, біль, божевілля, лють".

Конденсація на вікнах потягу є наочним свідченням цього міцного стиснення. "Хтось мав би зібрати ці краплі і зробити з них парфуми "Аромат великого міста", - жартує Вольф. - Демієн Герст міг би це зробити і продати їх за шалені гроші. Концентрат поту мільйонів пасажирів в одному маленькому флаконі".

"На деяких фото я схопив момент, коли пасажир протирає долонею скло вікна. У такий момент мені завжди здавалось, ніби людина пише на склі заклик про допомогу - "врятуйте мене, потяг уносить мене, я у пастці, покличте поліцію".

Втім, багато пасажирів виглядають на подив спокійно. Ніби вони зовсім й не страждають, а досягли якогось внутрішнього умиротворення.

"Під час медитації людина часто з'єднує вказівний і великий пальці, так само роблять пасажири на деяких знімках", - відзначає Вольф.

"В них заплющені очі, пальці в положенні "ом". Гадаю, вони просто відключаються від зовнішнього світу. А як інакше пережити цю годину в метро?".

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.