Київ як сварлива бабця

Рецензія члена журі Книга року ВВС Марти Шокало на книгу "МІСТОрія однієї дружби" Ірини Цілик.

"Ану вибирай мерщій ляльку, бо у мене тиск підвищиться".

Як ви думаєте, кому належать ці слова?

Якби мене про це запитали до того, як я прочитала книгу Ірини Цілик, то я б подумала, що - бабці, яка із внучкою прийшла в магазин.

Але насправді, це діалог Києва із дівчинкою Танею Хорошун – головних героїв нової книжки Ірини Цілик "МІСТРОрія однієї дружби".

Дівчинка Таня провинилася і її не відпускають до дитячого табору. І вона лишається на все літо у місті.

Всі її подружки роз’їхалися по селах, а у Тані села немає. Вся її типово міська родина зайнята і нікому до Тані немає діла.

Дівчинка, здавалося б, приречена на самотність. Але раптом до неї заговорило … Місто.

Так і починаються її пригоди. Місто водить Таню на екскурсії, розповідає історію, скаржиться на життя і пригощає тістечками.

Ця книга писалася для того, щоб інші діти, такі як Таня, теж полюбили своє місто Київ і дізналися про нього більше. Воно прекрасне і заслуговує на любов.

І от я намагаюся уявити себе дитиною, яка це читає. І мені стає нудно. Все занадто солодко і без інтриги.

А ще мені не дуже подобається, що мене повчають – це саме те, що робить Київ з Танею. Дратує також, що він вживає жаргонні словечка – "здрасьте приїхали", "будь спок", "симпатичну висоточку звели". Хіба йому таке личить?

Я ніколи не пробувала порівнювати Київ з людиною. Але після цієї книжки він мені почав нагадувати типову бабусю біля під’їзду, яка зла на увесь світ.

Коли на місто нападає депресія і воно починає усіх заливати дощем, його намагаються якось розвеселити. Йому кажуть: "Сьогодні в тобі народилося 42 хлопчики і 57 дівчаток. Хіба це не причина для радості?"

А Київ відповідає: "Скоро всі вони виростуть і почнуть запльовувати жуйкою та бруднити крейдою мої чисті асфальти". Уявляючи сварливу бабусю, так і хочеться додати: "Гади, сволочі".

У мене виникає питання: чому 10-річній дівчинці Тані, яка втікає зі школи в музей роздивлятися метеликів, раптом стає цікаво з кимось, хто тоном бувалої вчительки закликає її вчити історію або сипле банальностями?

"Любов, Таню, хитра штука, - весело засюрчав дзвінком чийсь велосипед. – Ми ще з тобою поговоримо колись про це".

У книзі є ще зо два десятки способів, якими місто розмовляє із дівчинкою: воркоче голубами, шурхотить оголошеннями, шелестить листям, дзижчить міксером, торохтить краплями дощу, пузириться калюжею, буркоче колесами автобуса, шурхотить спідницями та цокотить підборами.

Усе це вигадливо і красиво, але якось не по-справжньому. Київ інший. І люди тут інші.

Ніхто тут не святкує День Києва із тортом, так ніби це чийсь день народження. І тим більше типова київська родина не співає йому "Многая літа". Зазвичай кияни в цей день втікають з міста.

Історія дружби дівчинки з Києвом – оригінальна і правильна. І загалом, попри бурчання міста, книга вийшла світлою і позитивною.

Але хотілося, щоб у ній було менше пафосу і штампів, як ось цей: Київ – це "Столиця, слово жіночого роду, а тому вимагає вишуканих прикрас".

В "Місторію однієї дружби" хочеться додати гумору і дитячої безпосередності – як у попередній книзі Ірини Цілик "Таке цікаве життя".

То одна з моїх найулюбленіших українських дитячих книжок за останні кілька років.