Режисер "Гнізда горлиці": на заробітки їдуть від почуття непотрібності

"Я готовий кожен український фільм дивитися стоячи, якщо його так сприйматиме аудиторія", - розповідає монтажер фільму "Гніздо горлиці", прем'єра якого відбулась на Одеському кінофестивалі. Йому не вистачило місця в залі - був аншлаг.

Після показу глядачі довго аплодували стоячи і не відпускали зі сцени знімальну групу.

Драматична історія про заробітчанку Дарину, яка поїхала працювати в Італію, поставивши під загрозу цілісність своєї родини, виходить у прокат у листопаді. Хоча ще минулого року кінематографісти переживали, що глядачі взагалі можуть не побачити картину через проблеми з фінансуванням. А ще в розпал зйомок не стало головного актора Віталія Лінецького.

На Одеському кінофестивалі фільм бере участь у національній і міжнародній конкурсній програмах.

Знімали "Гніздо горлиці" у мальовничій італійській Генуї і не менш мальовничій Вижниці на Івано-Франківщині. У цьому селі, за словами режисера, майже в кожній хаті хтось виїхав на заробітки.

Після прем'єри в Одесі Тарас Ткаченко розповів ВВС Україна, чим його зачепила тема заробітчан, як долали фінансові труднощі під час зйомок і чому картина не поїде на кінофестиваль до Москви.

ВВС Україна: Розкажіть, чому саме тема заробітчанства?

Тарас Ткаченко: Якось я в Неаполі знімав документалку про заробітчан. Я їхав туди з заготовкою, що ось зроблю фільм про те, як їм там тяжко живеться. В результаті привезли фільм не про це, а про те, що їм немає куди вертатися. Це мене тоді дуже вразило.

Історію, за якою зняли цей фільм, знайшов продюсер Володимир Філіппов. До нього на знімальний майданчик у Чернівцях прийшов Василь Гаврилович Мельник, такий собі дідусь, і приніс текст, надрукований на машинці по старинці. Я прочитав і за хвилину сказав, що візьмусь.

Дійсно, 5 мільйонів українців працюють за кордоном. Це кожен 10-й українець, або кожен третій працездатного віку. Можливо, це наймасштабніше соціальне явище в Україні. Можливо, навіть масштабніше за війну через таку кількість втягнутих у це людей. Україні дуже потрібне й досі не вистачає актуального соціального кіно. Про те, що відбувається з нами саме зараз.

ВВС Україна: Про вашу картину кажуть, що це історія про сильних жінок і слабких чоловіків, про знущання над заробітчанами там і осуд їх тут, в Україні. Що хотіли вкласти у неї ви?

Тарас Ткаченко: Для мене одним з завдань було уникнути однозначності. Я зараз ходжу і запитую у всіх: "Як вам фінал?" Тому що там немає жодної відповіді, і це добре. Кіно не повинно давати відповіді, кіно має ставити питання і змушувати людей думати. І тут є над чим думати.

Так, є тема, що жінки мусять бути сильними. Так складається ситуація. Чоловіки дуже залежні від якихось соціальних схем. І коли ці схеми ламаються, вони швидко почуваються безсилими й непотрібними. Тоді жінки беруть на себе це завдання - виживати.

Я б не звинувачував українських чоловіків у безсиллі й слабкодухості. Фронт зараз тримають чоловіки.

Я весь час розпитував, чому жінки виїжджають. Намагався для себе розібратися і вивів таку формулу, не знаю, правдиву чи ні: вони їдуть і тікають від почуття непотрібності. Якби жінка, навіть без роботи, відчувала, що вона тут потрібна, то вона залишилася б. Або якби вона почувалася потрібною на роботі, що її там цінують, хоча й мало платять, вона теж залишилась би. Правда?

ВВС Україна: Не можу з вами погодитись.

Тарас Ткаченко: Ні, я не узагальнюю. Багатьох жінок погнала туди відчайдушна ситуація. Одна жінка розповіла, що поїхала, бо треба було зробити чоловікові дуже дорогу операцію на серці. Поки вона заробляла ці гроші, чоловік помер, і їй же не було до кого вертатися.

Це почуття непотрібності вдома, від якого тікають за кордон. А за кордоном почуваються ще більш непотрібними. Думають: "Добре, я буду тут мучитись і гроші відкладати". Потім приїжджають додому, а виявляється, що тут від них уже відвикли. І це коло непотрібності замикається. І так не лише з жінками, а й з чоловіками. Для мене було б добре, якби люди відчули цю тему у фільмі.

ВВС Україна: У мені цей фільм знайшов відгук. Мій тато дуже довго працював за кордоном, як і в багатьох друзів. Вам не здається, що ця історія про українців внутрішня? Хоча трудова міграція поширена в усьому світі, звісно.

Тарас Ткаченко: Так, ця історія дуже ментальна. Навіть у мові. Я розумію, чому зал так прекрасно реагував на монолог про болгарку і на фразу "завели моду в хаті срать". Такі речі не перекладеш для європейців. Але я ж робив кіно для нас, а не для того, щоб повезти на фестивалі.

Хоча, мені здається, європейцям цей фільм може бути цікавий саме тим, що він не схожий на їхнє кіно. Ми маємо свою унікальну кіномову, яка пробивалася весь цей час. І зараз українське кіно почало трішечки ставати індустрією.

ВВС Україна: Розкажіть про фінансування фільму, чому весь процес зйомок зайняв чотири роки?

Тарас Ткаченко: 50% було державне фінансування, а інші 50% - інвесторські гроші. Перший транш ми отримали в грудні 2013 року. Тоді у Києві все палало, і я не знаю, як Катерина Копилова (керівниця Держкіно в 2010-2014 рр. - Ред.) ці гроші вибила.

А далі війна.

Держава не відмовлялась від своїх зобов'язань, просто вони відклалися і зйомки припинилися.

Частину ми відзняли навесні 2014 року. А в липні помер Віталій Лінецький, який виконував одну з головних ролей. Ми переписали сценарій. Потім знову були затримки з фінансуванням. Але врешті довели справу до кінця.

ВВС Україна: Ви відмовилися від запрошення поїхати з фільмом на Московський кінофестиваль. Здається, ця історія зробила стрічці добру рекламу...

Тарас Ткаченко: Я не пишу собі до честі цю історію. Люди, які нас запрошували, робили це дуже щиро. І це не було пов'язано з війною. Навпаки, думаю, вони явно хотіли цим довести, що вони відкриті для України. І для них це був ризикований крок. Але ми відмовились. Дуже складно було б пояснити людям в Україні цю механіку. І в результаті звучало б, що ось тут, коли йде війна, український фільм поїхав до Москви. Я не сказав би, що це з мого боку красивий вчинок.

ВВС Україна: Дуже хвалять гру акторів - і головних і другорядних. Розкажіть, як ви з ними працювали?

Тарас Ткаченко: Тут відбулась якась хімія, сім'я. Може завдяки тому, що ми поїхали у відрядження в цю неймовірну Вижницю. Там за ранковим чаєм ти говориш про кіно, на майданчику знімаєш, ввечері випиваєш чарку горілки і знову говориш про кіно, далі репетиція.

Я до своїх здобутків це не записував би, бо самі актори були неймовірні. Так склалося, що в нас не було виконавців, це була родина.

ВВС Україна: Над чим ви зараз працюєте?

Знімаємо документалку про герб, гімн і прапор України. Це буде три документальні фільми-дослідження на основі архівних кадрів. Зараз триває монтаж, а прем'єру плануємо зробити до Дня Незалежності.