Село Грибовичі: життя під сміттєзвалищем

Село Великі Грибовичі розташоване за десять кілометрів від центру Львова та за два кілометри від полігону твердих побутових відходів, по-народному – "сміттєвої гори".

Нещодавня трагедія на звалищі, де загинули четверо людей, стала шоком не лише для Львова.

Вже шістдесят років селяни ходять до школи та на роботу, одружуються та народжують дітей спостерігаючи, як росте ця гора відходів. Позаштатний кореспондент ВВС Україна вирішив з'ясувати у самих селян як це – сусідити зі сміттям.

"Ми за звалище, але у вашому селі"

Грибовичі, як можна було б собі уявити, не виглядають як пост-апокаліптичне місце з потрісканим ґрунтом, обгорілими деревами та смородом.

Тут мешкає понад дві тисячі людей. Чи не у кожному домі є авто, засаджене овочами поле, доглянуте подвір'я та кована брама. Дороги тут у майже відмінному стані, вулиці - освітлені. Якби не "сміттєва гора", це село могло б здаватися зразковим.

Менш, ніж за кілометр від звалища мешкає Ростислав Паславський. Він щойно з роботи. Пан Паславський - доцент кафедри тракторів і автомобілів Львівського національного аграрного університету. Поки ми розмовляємо, він іде годувати хлібом карасів у своєму ставку, який викопав аби відвести воду від городу.

"Пишуть, що вода у нас погана, кадмію забагато. Але бачите: жаба квакає, вужик, зараза, не виздихує, дерева ростуть. Значить, не все так зле", - віджартовується чоловік.

Село живе з городів. Усе засаджено помідорами, картоплею, огірками. Дехто працює у Львові, або ж поруч із містом. Та коли позакривалися заводи, роботи стало менше, тож більшість живе з власного господарства.

"Я завжди плювався, чому вони на ту "свалку" далі зверху сиплять. До траси ще багато місця, чому туди не посунути. А вони наверх і наверх. Тут природній відкіс. Якщо ти вгору насуваєшся, то воно хоч-не-хоч, а зсунеться", - переводить тему Ростислав, коли зі сторони "гори" знову "потягнуло" їдким запахом. Чоловік каже, що ані звалища, ані заводу з переробки тут не буде, бо з селян досить.

Чоловік переконаний, що якби не трагедія, то ніякого шуму не було б. Але проблема існує вже не перший рік - Грибовичі горять постійно. За Радянського Союзу сюди активно звозили промислові відходи, усе довкола було у чорному диму.

Рівень води у гудронових відстійниках піднявся після зсуву сміття. І хоч "надзвичайники" і укріпили дамбу, місцеві переймаються, що це все потече і до них.

"Біля гудронів поставили будиночок. Ніби це очисні. У дійсності, може там є два-три насоси, але нічого вони там не очищують. Там природно щось очищується і стікає", – вважає Ростислав Паславський.

Звалище годує людей - і це не метафора: селяни ходять туди, беруть сміття, сортують, здають та заробляють. Чоловік каже, що давніше одні щасливці виручили на цьому кілька тисяч доларів.

"Вони набирали собі пісок і збоку розкопали ящик з електрообладнанням. Там купа запчастин і плат було. Прийшли здавати, а там одна плата – понад триста доларів", – додає чоловік, кидаючи рибі хліб.

"Зробіть у Львові біля Оперного звалище"

"Мама, баба моя, діти. Усі росли з тим звалищем", - розповідає інший мешканець Грибовичів - пан Олег. Йому за сорок. Він із синами та дружиною на подвір'ї засипає лопатами бите скло у мішки. На всю вулицю по радіо співає Ірина Алєгрова про "Младшего лейтенанта".

- А ви скло на продаж сортуєте? - запитую.

- Ми? Нє... - відказує жінка Олега.

- То ми на цей… на бетон, - додає чоловік.

Подружжя розповідає, що звалище горить уже не вперше. Селяни звикли, кажуть. Тільки от люди загинули через "ваше" сміття. Це особливість Грибовичів – тут усі кажуть "ваше", "львівське", а не спільне. Голова сім'ї жартує, що тепер звалище буде на площі перед Оперним театром у Львові.

"Люди жили з тої "свалки". Якби вони не збирали, то сміттєва гора була б іще вища. Там усе тверде беруть: пляшки, скло, метал. Якби не збирали, то давно Чорнобиль би був", – розмірковує дружина Олега.

У селі центральне водопостачання. Вода у них така ж, як і у Львові. Криниці в людей є, але воду з них для приготування їжі не використовують. Хіба для городу чи худоби. А за свою розсаду не переймаються: кажуть, що вона здоровіша, ніж будь-де.

"Та ми скільки років їмо і нічого. Я тобі дам свою клубніку попробувати і привозну із Шувару (ринок у Львові. - Ред.), скажеш чия ліпша. У мене чиста, без хімії, а там хтозна-що", – відклавши лопату, додає чоловік.

Родина не сумнівається, що нещодавня трагедія на сміттєзвалищі була підпалом - бо, мовляв, стільки років нічого не горіло, а тут зайнялось. "От серед білого дня люди бачили, як туди горящий скат кинули", – додає Олег і знову береться за лопату.

"Ніхто не думав, що воно так довго буде"

Перед тим як стати горою, сміттєзвалище розташовувалось у яру між двома горбами – один зі сторони Львова, інший – з боку Грибовичів. З 1956 року туди кожного дня звозили тонни сміття. Тільки зараз це, здебільшого, побутове. А тоді були і промислові відходи.

"Там був яр і просто звалювали все. Ніхто більше нічого не робив. Звозили-звозили, зсипали і все", - розповідає грибовицький сільський голова Ігор Питель.

Кожен мер Львова уже за часів Незалежності обіцяв тут щось зробити і не дотримувався слова. Ця ситуація вкотре довела людей до відчаю. Сільський голова розповідає хроніку останніх трагічних подій.

За його словами, у суботу, 29 червня, коли на звалищі спалахнула пожежа, дорогу блокувала громада села Малехів. Грибовичів там не було. Люди вибігли вже у неділю зранку, коли все горіло.

"Ціле село прибігло дивитись, що сталося, бо за останні роки такої пожежі ми не пам'ятаємо. Десь так горіло, дрібно. Приїхали, загасили, загорнули землею бульдозером. А тут таке почалося..." - додає сільський голова.

Звалища тут уже не буде. Тільки рекультивація і закриття - така позиція громади, каже сільський голова. І додає: громада одностайна у своєму рішенні, бо "натерпілися і хватить". Ігор Питель зараз постійно у роз'їздах, бо Жовківський район шукає місце, куди відвозити своє сміття. Поки рішення немає, громади окремих сіл можуть створити власні звалища, - побоюється пан Питель.

"Але тоді це будуть стихійні сміттєзвалища. За селом знайдуть якусь яму і будуть в неї сипати. То не вихід. Просто такі "грибовичі" порозкорінюються у менших масштабах", - розчаровано розповідає чоловік.

Поки чиновники думають, куди подіти сміття, лікарі перевіряють здоров'я селян. Вісімдесятирічна Анна Безпалько працює фельдшером у Великих Грибовичах з 1958 року. Вона як ніхто знає, як вплинуло звалище на людей.

"Ми ходили по хатах. Нічого особливого не знайшли. Погіршення стану у людей нема. Але то короткий період пройшов, дай Бог, щоб і потім не було", - розповідає жінка.

Найчастіше люди скаржаться на головний біль та кашель, проте ще ніхто не потребував ушпиталення чи серйозного лікування.

"Даруйте, але звалище тут вже 60 років. Не раз болить голова. П'єш таблетку від тиску, а він-то нормальний…" - підсумовує жінка.

Громада налаштована рішуче - селянки кажуть, що такого вони більше не терпітимуть. Максимум – рекультивація полігону, але жодних заводів. Грибовичі хочуть жити як і всі – без сміття, але наслідки як політикам, так і мешканцям "розгрібати" тут ще дуже довго.