Андрій Бачинський: я написав книжку за два тижні

Львівський письменник Андрій Бачинський не шукав легкої теми для своєї книжки "140 децибелів тиші". Головні герої історії – глухонімі діти-сироти, у яких, окрім виживання, є і важливіші справи, такі як пошук любові і довіри.

ВВС Україна: Події у вашій книжці стиснуті до максимуму, все відбувається дуже швидко. У 125 сторінок ви втиснули таку кількість подій, якої вистачить на великий роман Достоєвського.

Андрій Бачинський: Напевно (сміється).

ВВС Україна: Ви кудись спішили, коли писали?

А.Б.: Ідея написання цієї книжки носилася в повітрі дуже довго. Я сам родом з Калуша, де два таких інтернати (для дітей з вадами слуху. – Ред.). З такими дітьми я стикався з дитинства. І ця тема муляла мене, аж поки два роки тому я побував в інтернаті, який є прототипом інтернату з книжки. І серед тих цікавих, класних і веселих дітей я побачив дуже сумну дівчинку. Було видно що над нею наче хмара висить. Вона глухоніма від народження. Мені розповіли, що в дитинстві на її очах батько у п’яному угарі зарубав маму, і після того вона попала в той інтернат.

Ця вся історія є в книжці, і вона правдива. Вона настільки мене зловила, що мене наче "розчесало". Воно мені так "чухалось", що я мусив цю історію написати буквально за два тижні. Вона з мене вихлюпнулась. Можливо, вона дійсно вийшла надто динамічною і швидкою, але так вона в мене просилася.

ВВС Україна: Виходить, що це було якоюсь мірою писання як терапія, заспокоєння себе…

А.Б.: Десь так. Я сів писати її 1 січня, бо було багато вихідних днів, і до 14 січня, за два тижні, написав усю книжку.

ВВС Україна: Книжка загалом читається легко, мова ллється гладко. Але мене як читача зачепило те, що більшість героїв говорять доволі правильною мовою, незалежно від того, чи це вихователь в інтернаті, чи хлопчик, який випрошує гроші в поїздах. Наприклад, десятирічний безрукий жебрак Ромчик описує одну жінку такими словами: "Криклива розтелепа з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку". Ви можете уявити, щоб бездомна дитина-жебрак говорила такою вишуканою мовою?

Щодо цієї цитати, погоджуюсь. Можливо, тут переборщив. Хоча намагався трохи спускатися на рівень вуличної мови, але, можливо, боявся переборщити, бо часом діти-читачі сприймають мову книжки як канон, яким нормально говорити. І хочеться прививати дітям кращу мову. Якщо дитина читає в книжці таку мову, то вона вважає, що це нормально, що це літературна мова і її можна вживати всюди. Можливо, тут був виховний момент: говорити трошечки кращою мовою, ніж насправді. Ну не буду ж матюки писати.

Хоча конкретно з цією цитатою – погоджуюся з вами.

ВВС Україна: Кого ви вважаєте читачем своєї книжки? Ви розраховуєте більше на підлітка чи на дорослого читача?

А.Б.: У першу чергу, хотілося писати для дорослих – мого, середнього покоління, яке вийшло ще з радянських часів і, може, прослизнуло повз такі теми.

Але судячи з презентацій і зустрічей, я бачу, що є сильний відгук від підлітків – 8-9 класи. Це мене втішило, бо я не знав, чи вони це сприймуть, чи будуть ставитися до цього з таким смішком. Насправді сприймають добре. Можливо, якраз через динамічність і короткість сюжету. Сучасні підлітки, які виростають на "есемесках", важко сприймають великі обсяги інформації. І, можливо, така швидка динаміка тексту їм імпонує.

ВВС Україна: Ви сказали, що раніше мали справу з глухонімими дітьми. Ви знаєте мову жестів?

А.Б.: У дитинстві кілька разів я їздив у табори, де були групи глухонімих дітей, з якими ми спілкувалися: часом конфліктували, але й дружили, грали у футбол. У мене була така дитяча цікавість, і від них я вивчив дактиль – абетку глухонімих. А жестової мови я не знаю. Вона дуже складна і навіть відрізняється в регіонах, не кажучи вже про країни. В різних країнах буває по декілька жестових мов.

ВВС Україна: Чи були відгуки про книжку від глухонімих дітей або їхніх вихователів?

А.Б.: Ми з "Видавництвом Старого Лева" їздили в калуський інтернат, про який я згадував, і ми страшенно переживали, як діти там сприймуть цю книжку. Чесно кажучи, в нас була просто паніка. Я дуже переживав, якою буде реакція тієї дівчинки, котра є прототипом головної героїні.

Її на зустрічі не було, але потім вона підійшла до мене і я подарував їй книжку. Пізніше я зрозумів, що в неї немає ніяких образ і що вона сприйняла мою історію.

Інші глухонімі діти теж читають добре. Їх тішить, що на них звертають увагу, що їх вважають такими самими, як усіх решта. Зрештою, вони і є такі самі, а в чомусь навіть кращі: щиріші й добріші.