Як позбуватися ілюзій

Олександр Михед. Астра. – Львів: Видавництво Аннети Антоненко, 2015.

"Астра" Олександра Михеда має авторський жанровий підзаголовок "психотрилер".

Що ж, таке визначення розширює можливості сюжетних ігор – чого тут, справді, не трапляється.

Не надто успішного й пристосованого у боротьбі за існування молодого філолога-славіста раптом ні з того ні з сього запрошують до участі у таємничому Семінарі.

В Україні діє законспірована, але потужна організація "Астра" - такий собі всемогутній фонд, що займається промиванням мізків задля нібито благородних демократичних цілей.

Після містерій із постановкою Софоклової "Антигони", після дебатів з приводу текстів Аристотеля, Руссо (ну і, для національної специфіки, Самійла Величка та Пилипа Орлика) учасники програми, за задумом, зовсім змінюються й переймаються новими цінностями.

Але жанр трилеру, зрозуміло, вимагає вміння налякати чи хоча б напружити читача.

Що ж, і цього не бракує: виявляється, у підвалах будинку, де проводиться семінар, - цілий мавзолей із трунами "великих мертвих", які чи то наснажуються енергією живих, чи то, може, надихають їх на щось добре.

Метафорика таких словосполучень, як "вплив канону", "тяглість традиції" et cetera, тут буквалізується. Аж так страшно в мавзолеї, чесно кажучи, не стає.

Антуражу малувато чи що… Ну, кістки, ну, скляні труни, але про такі речі ще в підлітковому віці говорено-переговорено.

Урешті оповідач Віктор Варецький переконується, що, як і будь-яка тоталітарна секта, ця його "Астра" також поневолює й гнітить.

Він сам – один готовий її знищити – і тим розширити простір свободи. Що ж, іще одна правильна історія про шкоду тоталітаризму.

Але правильна ідея ще не робить роман читабельним, тим більш захопливим. І сюжет надто вже передбачуваний, і претекстів для інтелектуальних ігр тут замало.

Мене, щоправда, заінтригувало прізвище головного героя: чи Віктор Варецький якось пов’язаний з Іполитом Варецьким, головним героєм "Дівчини з ведмедиком" Домонтовича?

Бо той таки дуже виграє поруч зі своїм літературним "внуком" здатністю до саморефлексії та вмінням несерйозно ставитися до серйозних речей.

Утім, світ вкотре врятовано від чергової загрози. І все занадто серйозно… Фінал легко було передбачити уже з перших сторінок.