Непублікований Шевчук: мандри, печаль і пам’ять

Валерій Шевчук. Порослий кульбабами дворик (2 томи). – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2015.

Здається, найбільше впродовж останніх десятиліть Валерій Шевчук захоплював читачів своїми химерно-фантазійними романами, тим дивовижно орнаментованим алюзійним світом, у який він (таки ж один із небагатьох з-поміж літературних ровесників) зумів утекти від злоби соцреалістичного повсякдення.

Серед його персонажів завжди вирізняються мандрівники, самітники, книжники, колекціонери вражень і настроїв. "Порослий кульбабами дворик" несподівано відкриває трохи іншого, незвичного (принаймні для фанатів Шевчукової прози, а таких немало) прозаїка.

До книжки увійшли непубліковані оповідання й новели (як зізнався автор, не велося йому з оприлюдненням, тим більш книжковим, малих жанрів). Є тут кілька блискучих романізованих біографій (чи, швидше, біографічних етюдів), як-от "Ганнина пустинь", "Плаче пастушок у довгій негоді", "Пілігрим із порожньою тайстрою".

Перша – про Пантелеймона Куліша, того страшного дня, коли він зрозпачено дивиться на пожежу Мотронівки, на вогонь, що пожирає плоди його невтомної праці, зоставлені на столі книжки й рукописи, - "залишав за собою пустелю, на якій тільки і є, що ця палка, червона матерія".

Біографічна ситуація може сприйматися і як метафора існування української культури в часи, коли було ґвалтовно обірвано нитку її зв’язку з традицією, з тривким і живлющим підґрунтям… І відрухова Кулішева певність: "ніхто й ніколи нас звідси не виживе", і (вже не за Валерієм Шевчуком, бо йдеться про час, що зостався за межами його сюжету, а за Миколою Зеровим) "феніксом із пожару /Мотронівка відроджується знов", та з новим завзяттям береться до праці її господар.

В оповіданнях і новелах письменник незрівнянний у передачі того, що можна б високим стилем назвати поезією щодення, змістом, якого несподівано набувають у нашому сприйманні найпростіші речі, предмети, деталі, надовго потому зостаючись безцінними, іноді просто-таки рятівними спогадами.

Скажімо, сюжет оповідання "Стіни" зовсім ніби невигадливий: молодята, борючись із тяжкою перевтомою, уриваючи години сну, власноруч мурують стіни своєї майбутньої хати. І навіть ще без даху, без дверей, коли зорі зазирають всередину, вона вже стає для них Домом, захистом і затишком, власним простором, без якого людині ніяк прожити. І горе тому, хто опиниться назавжди поза простором Дому: про це якраз оповідання з вишукано алітерованою назвою "Раз на рік раннім рано", сюжет, що вражає несподіваним фіналом.

Оповідачеві щоосені, в листопаді, раптом здається, що його струшує "стороння, груба і безжалісна рука". Сомнамбулічно виходить удосвіта з хати, відбуває якусь напівпримарну мандрівку (тролейбус, незалюднене метро, автобус, розмови з дивними перехожими й пасажирами…), що не має, здається, жодного сенсу й цілі. Врешті добувається, ніби ведений непідконтрольною йому силою, до знайомої околиці, довго дивиться на хату, на стовп диму з комина.

Що ж, мандри ці мали цілком певну мету: в хатині живе чоловікова родина, діти, але далі по провулку він уже не годен ступити, бо щось розділило колись рідних людей глухим муром. Герой останнього з уміщених у двотомнику оповідань захопився збиранням сімейних спогадів і витворенням родоводу. Його мучить одна загублена деталь. Йдеться про чоловіка, якого часто згадують у розповідях, але ніхто не може назвати навіть імені, не те що вимовних прикмет.

Його немає на жодній із групових фотографій, так що виходить – людина прожила без найменшого сліду. І коли оповідач раптом згадує свою власну зустріч із цим родичем, то відчуває чомусь неймовірне полегшення. Згадка, письмо – ниточка, яка в’яже вчора, сьогодні й завтра, обдаровує пам’яттю. І дар той таки неоціненний.