Покоління, яке пам'ятає бомбу

6 серпня 1945 року американський бомбардувальник Б-29 скинув на місто Хіросіма уранову бомбу на ім'я "Малюк", від вибуху якої того дня і пізніше загинули від 70 до 140 тисяч людей. 9 серпня 1945 року ще одну - вже плутонієву бомбу було скинуто на японське місто Нагасакі, від вибуху якої відразу і згодом загинули та постраждали до 70 тисяч людей.

Приблизно третина сьогоднішніх японських газет "Йоміурі", "Асахі" та "Санкей" присвячена відзначенню роковин Хіросіми.

Церемонія у Хіросімі почалася ще у середу ввечері ходою буддійських монахів та флеш-мобом дітей, які лягли на землю, зображаючи всіх тих, хто загинув у цьому місті.

У четвер у Меморіальному парку миру міста зібралося десятки тисяч людей. Перед ними виступив прем'єр Сіндзо Абе, який сказав, що сьогоднішня Хіросіма повністю відновлена і стала містом культури і процвітання. У церемонії взяли участь посол США Каролайн Кеннеді (донька загиблого Джона Кеннеді) та представники майже сотні країн.

Чи згадують сучасні японці Хіросіму та Нагасакі у повсякденному житті і що вони думають про Другу світову?

Асоціативний ряд, що стоїть за словами "Хіросіма" та "Нагасакі" для іноземців і японців - різний. Якщо іноземці ці два міста асоціюють з ядерним бомбардуванням, то для японців це, перш за все, назви повністю відновлених, розвинутих, сучасних міст, столиці японських префектур, а вже потім – жертви ядерних ударів.

Може скластися враження, що про бомбардування активно згадують лише у ці перші дні серпня, коли в Хіросімі та Нагасакі проводять щорічні заходи з ушанування загиблих. Однак це не так. Люди в той чи інший спосіб пам'ятають про жертв, як і про Другу світову, перш за все, завдяки історіям, які часто випадають з підручників, - історіям своїх родин.

Покоління, які пам'ятають

Пан Тадаміцу родом із Нагасакі, він бачив відблиски вибуху з-за маминого плеча. Тоді йому було чотири роки. Японки носять своїх дітей у чомусь схожому на слінги, але не спереду, а за спиною. Хлопчик запам'ятав лише яскравий спалах і те, як вони падали на землю й затуляли голови руками. Мабуть, їм пощастило, що вони були далеко від епіцентру вибуху.

Пізніше він переїхав до Осаки, отримав посвідчення жертви атомного бомбардування, завдяки якому медичне обслуговування для нього стало безкоштовним. Він успішно закінчив університет, став професором юриспруденції, активно займався спортом. Пан Тадаміцу каже, що колись у японському суспільстві все ж були певні забобони і дехто не хотів створювати родину з жителями цих двох міст. Він ніколи не приховував, звідки походить, але і не наголошував на цьому.

Пан Тадаміцу одружений, у нього троє синів і четверо онуків. Сам він себе ніколи не сприймав як жертву. Навпаки, цей епізод з дитинства довів йому, що він один із тих, хто знайде сили вижити у будь-яких умовах.

Пані Маріко з Кіото народилася 1947 року - через два роки після війни. Її батько воював у Маньчжурії, а помер через десять років після війни від раку. Кажуть, що його смерть могли спричинити не до кінця випробувані ліки від польових хвороб, якими рятували своїх вояків японські лікарі.

Маріко каже, що коли помер її батько, вона була дуже зла на війну за те, що через неї та через ті ліки батько помер. Жінка багато думала про це і згодом дійшла іншого висновку: може, завдяки тим лікам тато якраз і залишився живим, повернувся додому і зміг іще дати життя їй та її брату.

Маріко каже, що не любить дивитися фільми про війну, бо це для неї болісний досвід. Вона думає, що навіть її покоління доволі мало знає про війну, пам'ятає лише уривки з розповідей батьків про важке життя, а покоління її дітей та онуків знає ще менше, бо дізналося про неї з телепрограм і фільмів.

Пані Акіко 42 роки і вона працює масажисткою в Осаці. У неї двоє синів–студентів і чоловік, що працює у великій компанії. Вона - одна з тих, хто знає про війну тільки завдяки книжкам та кіно. Цього року вона купила квитки до Хіросіми для всієї родини, аби взяти участь у церемонії і згадати усіх загиблих там людей.

Каже, що хоче показати своїм хлопцям місце, де загинули люди, і разом з ними подумати, чим була для японців ця війна. Після того, як вони відвідають Парк миру, вся родина піде на бейсбольний матч місцевої команди, аби в такий спосіб радіти життю, розповідає жінка.

Війна і поп-культура

Останні півтора року японські медіа приділяли багато уваги темі війни. Це не тільки аналітичні статті у газетах та програми на телебаченні, які намагаються, наприклад, реконструювати трагедію біля атолу Мідвей у червні 1942 року, після якої японці почали програвати і втрачати стратегічну ініціативу у війні. Тема війни широко згадується і в поп-культурі.

Про Другу світову опосередковано йдеться у повнометражному мультфільмі Хаяо Міядзакі "Вітер дужчає", випущеному 2013 року. Головний герой Дзіро йде за своєю мрією і стає інженером, бо не зміг стати пілотом через стан здоров'я. Він розробляє військові літаки Mitsubishi A6M Zero.

Ці літаки під час Другої світової використовували пілоти-камікадзе.

Минулого року широкий резонанс в Японії мав художній фільм під назвою "Вічний "Зеро". Його герой - сучасний 20-річний японський студент - намагається зрозуміти, що сталося з його дідом, який під час війни був пілотом. І доходить висновку, що дід опинився у ситуації, коли особистого вибору в нього не було.

Також тему війни широко використовують телевізійні драми. Наприклад, на 16 серпня цього року запланований ефір нового серіалу "Камікадзе, що полетів разом з дружиною".

Герой стрічки лейтенант Ямаучі 1944 року вступає до лав льотчиків-добровольців, одружується і забирає дружину до Маньчжурії, де воює з супротивником і в останній свій бій летить разом з дружиною. У рекламі написано, що серіал розповідає про подружню любов та обов'язок перед країною.

Коли закінчилася війна?

Цього року минає 70 років з часів завершення Другої світової. На Заході кінцем війни для Японії вважають 2 вересня, коли на американському лінкорі "Міссурі", пришвартованому в Токійській затоці, Японія підписала акт про капітуляцію. З боку Радянського Союзу свій підпис поставив генерал-лейтенант, українець Кузьма Дерев'янко, який підірвав собі здоров'я, відвідавши Хіросіму і Нагасакі за кілька днів після бомбардування.

Однак у самій Японії датою кінця війни (чи "сюсен" японською мовою) вважають 15 серпня 1945 року, коли Японія прийняла умови Потсдамської конференції. У цей день японський імператор зробив радіозвернення до нації з проханням "готуватися пережити те, що пережити неможливо".

Напередодні промову записали на платівку, і цього дня японці вперше почули голос свого імператора. Нещодавно цю платівку вперше показали широкому загалу.

Письменник Ое Кендзабуро в романі "Особистий досвід" згадує, що тоді для нього, десятилітнього хлопчика, як і для багатьох дорослих японців, виявилося шоком, що "сонце" може говорити звичайним людським голосом.

"Дорослі сиділи навколо радіо і плакали. Діти зібралися край дороги і перешіптувалися. Ми були здивовані і спантеличені тим фактом, що імператор розмовляв людським голосом, який ніяк не відрізнявся від голосу будь-кого з дорослих. Ніхто з нас не розумів, про що імператор говорив, але всі чули його голос", - пише Ое Кендзабуро в своєму романі.

Нині, зважаючи на міжнародну обстановку - суперечки за острови з Китаєм і Кореєю, анексію Криму, <link type="page"><caption> ухвалені конституційні поправки</caption><url href="http://www.bbc.com/ukrainian/news_in_brief/2015/07/150716_she_japan_self_defence_law" platform="highweb"/></link> про можливість брати участь у воєнних діях за кордоном - у Японії з цікавістю чекають, про що саме говоритиме прем'єр Сіндзо Абе у своїй промові 15 серпня, у річницю завершення війни.