Ерік Робертс: історія страждань шпигуна

Ерік Робертс - один із найкращих британських шпигунів часів війни. Але у роки Холодної війни до нього погано ставилися колеги, і він жив у страху, під тінню підозр у зраді. Та тепер один лист і низка сімейних документів проливає світло на його історію.

У 1930-ті роки Ерік Робертс був звичайним непримітним клерком Вестмінстерського банку. Але насправді - працював спецагентом.

З 1920-х роках, коли його завербував відомий куратор мережі Максвелл Найт, він був оперативним агентом британської служби безпеки Мі5 і проникав спершу до комуністичних, а потім до фашистських угрупувань.

У 1940 році, коли Вінстон Черчилль занепокоївся діяльністю потенційної "п’ятої колони", Еріка Робертса взяли у штат постійних агентів Мі5.

Працюючи під псевдонімом "Джек Кінг", пан Робертс удавав із себе офіцера гестапо, члена лондонської айнзатцгрупи. Протягом п’яти років він працював з прихильниками нацистів у Британії, які вважали себе частиною "п’ятої колони" і були готові підтримати німецьке вторгнення.

Через свої мережі Ерік Робертс виявив приблизно 500 людей, які підтримували Німеччину.

Він регулярно зустрічався з ключовими людьми і занотовував інформацію, яку вони зібрали, запевняючи їх, що вони сприяють воєнним зусиллям нацистів.

Це була складна і небезпечна робота, завдяки якій він заслужив пошану керівників і колег. В одному офіційному документі його називають "генієм" шпигунської справи.

"Без жодних сумнівів, інформація, яку ми отримуємо з організації п’ятої колони, є переважно достовірною. Цим ми завдячуємо, великою мірою, особі головного агента… його високій майстерності, надзвичайній пам’яті, що утримує безліч подробиць, і хисту до самовираження", - йдеться в документі.

Після війни керівництво Мі5 надало Еріку Робертсу місце в "головному офісі", як його називали.

Але лист, який пан Робертс через багато років написав колишньому колезі і який його родичі передали ВВС у відповідь на попередню <link type="page"><caption> статтю,</caption><url href=" http://www.bbc.co.uk/news/uk-29749350" platform="highweb"/></link> свідчить, що повоєнний шпіонаж разюче відрізнявся від воєнного.

Його робота в Лондоні та річне відрядження до Відня затьмарила тривога. У написаному в 1969 році листі він пригадує, як попереджав колег про радянських "кротів", але мав від цього лише негативні наслідки.

На його думку, його поступово відсторонили від справ – перестали довіряти і навіть почали стежити після того, як він спробував підняти тривогу.

У 1956 році, коли йому було лише 49, пан Робертс достроково вийшов на пенсію.

До того він вже відправив двох синів-підлітків до Канади, а тепер вирушив слідом за ними разом з дружиною і найменшою дочкою Крістою. Сім'я проїхала машиною через усю країну на захід – якомога далі від уваги "головного офісу" – і поселилися на Солт-Спрінг, мальовничому острові поблизу Ванкувера.

Їхній скромний родинний будиночок стояв на трьох гектарах землі на найвищому пагорбі острова, звідки відкривалися прекрасні краєвиди.

Восени 1968 року до їхніх воріт під’їхав автомобіль, з якого вийшли двоє чоловіків у костюмах: перший – канадський поліцейський, а другий – Беррі Расселл Джонс, британець з Мі5.

Пан Джонс приїхав, щоб поговорити про секретне минуле Еріка Робертса, зокрема про його роботу в Лондоні у повоєнні роки. Він хотів спитати, чи підозрював пан Робертс когось із колег, теперішніх чи минулих, у шпигунстві на користь СРСР.

Таємні служби були дуже занепокоєні, коли 1951 року до СРСР втекли подвійні агенти Ґай Берджесс і Дональд Маклін, а трохи згодом, у 1963 році, ще й Кім Філбі.

Пошук подвійних агентів ще тривав, хоча Мі5 уже встановила, що до тієї ж розвідувальної групи належали ще Ентоні Блант і Джон Кернкросс.

"Станом на 1964 рік Мі5 ідентифікувала усю "кембриджську п’ятірку" – Берджесса, Макліна, Філбі, Бланта і Кернкросса, – розповідає Калдер Волтон, автор книжки "Імперія секретів". – Але вони точно не знали, чи це повний склад кембриджської групи і чи вони взагалі не помилились".

"Можна було говорити лише про "відоме невідоме" і "невідоме невідоме". Лише на початку 1980-х років, після втечі до Британії колишнього подвійного агента КДБ Олега Гордієвського, стало зрозуміло, що "п’ятірку" ідентифікували правильно і остаточно", - додав він.

Еріка Робертса попередили, що до нього приїдуть. Він заздалегідь написав на листочку ім’я "Тоні" і вклав до конверта.

Цей конверт Робертс вручив одному з візитерів - Беррі Расселлу Джонсу. Як він згодом написав у листі, він ще в 1941 році усвідомив, що "Тоні" шпигує на іншу країну, і намагався застерегти про це інших, але у відповідь отримав лише ворожість.

Щоправда, на початку Ерік Робертс дещо помилявся – вважав "Тоні" агентом нацистів, адже Британія тоді якраз воювала з Німеччиною.

Пізніше Мі5 визнала, що Робертс був правий щодо "Тоні" – йшлося майже напевно про Ентоні Бланта.

Після тієї зустрічі вдома у Робертса восени 1968 року не лишилося жодних записів, але, вочевидь, вона була тривалою.

Баррі Джонс пізніше писав про її користь, але на колишнього "генія" вона явно справила гнітюче враження.

Через кілька місяців Робертс написав старому другові з Мі5: "Два дні після їхнього від’їзду я почувався нормально. А потім страх повернувся сповна. Так, я боюся. В останні хвилини зустрічі Беррі зачепив мене за живе. Він знав те саме, що і я. Водночас я відчував: він підозрює, що я теж радянський шпигун".

Після візиту Робертс захворів. "Я зробив усе можливе, щоб забути офіс. Але Беррі знову привіз усе це з собою, і це виявилось до біса боляче".

Представники Мі5 попросили Робертса зафіксувати письмово усе, що видається йому важливим. Він написав довжелезний і дещо хаотичний лист – чотирнадцять сторінок щільного друкованого тексту – і надіслав його Гаррі Лі, старому другові ще з воєнних часів.

"Це найдивовижніший шпигунський документ у моїй практиці, – каже професор Крістофер Ендрю, автор "Офіційної історії Мі5", – Його чотирнадцять сторінок дадуть любителям теорій змов достатньо матеріалу на чотирнадцять років обговорень. Факти сплелися там з вигадками. А ще, коли я його читаю, мені стає дуже шкода автора".

Ерік Робертс, випускник безоплатної граматичної школи, який почав працювати в 17 років, ніколи не почувався "своїм" серед інших офіцерів розвідки, більшість із яких вчилися у приватних школах, а потім в Оксфорді чи Кембриджі.

На його думку, Дік Вайт, який очолював Мі5 у 1953-1955 роки, вирішив "вижити мене з цього ексклюзивного клубу".

Втім, у пана Робертса лишалось чимало довірених друзів з воєнних часів, зокрема Ґай Лідделл, заступник директора Мі5.

У 1947 році Еріка Робертса відрядили до Відня працювати у таємній службі розвідки Мі6. Перед від’їздом він переговорив з паном Лідделлом і той, як згодом пригадував сам Робертс, застеріг його, що у Мі6 "є зрадник, що працює на найвищому рівні".

Тодішній Відень добре зобразили у фільмі "Третя людина" – небезпечне місто, що так і кишіло усілякими таємними агентами. Радянські та західні агенти цілком могли перетинатися у спільних колах. Усюди чатували несподіванки і загрози.

Згідно з листом пана Робертса, він знову працював оперативним агентом – удавав із себе незадоволеного британського держслужбовця і передавав неважливу і незагрозливу інформацію комуністу на прізвище Еллінек.

Одного разу керівник резидентури Мі6 Джордж Кеннеді Янг запропонував познайомити Робертса зі своїм "зірковим агентом", який "тісно контактував" з КДБ.

"Я відмовився, – пише пан Робертс у тому самому листі 1969 року – За кілька тижнів Джордж присоромлено повідомив, що той зірковий агент виявився радянським інформатором. Його викрили чисто випадково. Я приватно подякував Ґаю Л. Якби не його попередня порада, мене б спіткало лихо".

Повернувшись до Лондона, Ерік Робертс спитав про того зрадника у розмові з паном Лідделлом, попросивши назвати його ім’я.

Ґай Лідделл уникнув відповіді та спитав пана Робертса, чи не замислювався він про те, що в Мі5 теж можуть бути зрадники. Робертс відповів "так" – і на прохання пана Лідделла дав "загальний опис" потенційного радянського шпигуна.

Він сказав, що це мусить бути "людина, яка за своїми здібностями і соціальним статусом могла б досягти командної посади. Він, напевно, був би випускником тих самих шкіл і університетів, що і більшість інших членів "офісу".

На його думку, такий шпигун керувався б ідеологією, а не матеріальною вигодою. Також, пригадує Робертс у листі, він сказав, що для такої людини, як він, "немає сенсу" братися за подвійне шпигунство, оскільки він зовсім не підходить під цей опис.

"Саме тут я припустився найбільшої помилки за свою кар’єру. Я сказав, що якщо вже радянському шпигуну вдалось увійти до одного-двох ексклюзивних клубів, то навряд чи хтось сумніватиметься у його відданості", - згадує Ерік Робертс.

У щоденнику пана Лідделла немає жодних поміток про цю розмову.

Згідно з листом Еріка Робертса, він відчув, що втратив довіру пана Лідделла, та й інших агентів також. Він навіть вважав, що відтоді у Лондоні за ним почали стежити четверо агентів-початківців.

У 1956 році Робертсу повідомили, що "генеральний директор вирішив відмовитись від моїх послуг". Як йому сказали, його визнали "непридатним до розвідувальної діяльності".

Він виїхав до Канади і постарався про все забути.

Відповідаючи на довгий лист Робертса, написаний у 1969 році, працівник Мі5 Гаррі Лі висловив співчуття з приводу того, що візит Джонса так сильно вибив його з колії, і сказав, що не має потреби докучати йому додатковими питаннями. Він також запевнив, що до пана Робертса ніколи не приставляли шпигунів і ні в чому його не підозрювали.

Як пригадують діти Еріка Робертса, після відповіді пана Лі батько відчув полегшення.

Втім, лише знайшовши той лист уже після батькової смерті, вони усвідомили, як сильно він мучився. Його син Макс, якому зараз 79 років, каже, що з батьком обійшлися несправедливо.

"Він був простим хлопцем з Корнуолу, зі звичайної школи, і те, що він говорив такі речі про вельми поважних панів, – а понад усе той факт, що йому ніхто не повірив, – стало для нього причиною величезного стресу", - каже його син.

Аналізуючи лист Робертса, дослідник історії служби Мі5 Калдер Волтон говорить, що у ньому відображено загальну атмосферу недовіри, яка панувала у 1950-60 роках та її вплив на простого агента.

"Лист свідчить про звичайну людську трагедію – недовіру з боку найближчих друзів, працівників тієї ж служби", - каже дослідник.

Утім, пан Ендрю має простіше пояснення – Ерік Робертс і справді погано працював "в офісних умовах" і не міг відпустити привидів своєї слави воєнних часів.

"Після Другої світової війни його скерували на кабінетну роботу, яка не прийшлася йому до душі. Очевидно, у нього розвинулась сильна депресія. І коли почалися розслідування по лінії співпраці з СРСР, він безпідставно вирішив, що його теж підозрюють", - каже Крістофер Ендрю.

Дочка Робертса Кріста, якій нині 73 роки, вважає, що просте визнання батькових заслуг з боку колег уберегло б його від довгих років нещастя.

"Думаю, визнання товаришів багато б для нього значило. І мова не про Орден Британської Імперії, а лише про те, щоб керівництво похвалило його за вірну службу. Він був людиною скромною і непримітною, але справжнім майстром своєї справи", - каже донька.

Кім Філбі та "кембриджські шпигуни"