Анастасія Зануда Бі-Бі-Сі, Київ

“Власть денег” у статті “Курс на справедливість” пише про можливе зміцнення гривні, а також про наслідки такої події, якщо вона, все ж таки, відбудеться: “Офіційний курс американської валюти до гривні залишається незмінним ось вже два з половиною роки – 5 гривень 5 копійок за долар.

Таку політику провадить Національний банк України – саме його рішенням щоденно встановляються офіційний курс гривні до долару. Для того, аби ринковий курс гривня-долар тривалий час був на тому самому рівні, НБУ “гасить” підвищену пропозицію однієї із двох валют інтервенціями іншої. Свого часу така політика подавалася як благо для українців – це був захист від нестабільності, яка добре запам’яталася ще з початку 90-х років. Проте з того часу багато чого змінилося. Ось вже півтора роки відтоді, як на світових ринках долар почав слабшати, а євро зміцнюватися. За цих обставин прив'язка гривні до долара викликає дедалі більше здивування у пересічних українців: низка товарів та послуг для них постійно дорожчають через курсову різницю.

Справедлива ціна гривні, за оцінками економістів, коливається між 3-70 та 4-90. Згідно ж із “індексом БігМаку”, за яким курс вираховується відповідно до ціни гамбургеру, долар має коштувати 2 гривні 70 копійок,” – пише “Власть денег”, і намагається спрогнозувати зиск та втрати від зміцнення гривні. Отже, якщо гривня зміцниться, то втратять працівники, зарплатня яких все ще прив’язана до долара, втратять ті, хто тримає свої заощадження у доларах, зросте ставка іпотечних кредитів, що надаються у доларах. Натомість, якщо офіційний курс гривні до долара і надалі буде незмінним при нинішніх темпах падіння долара та інфляції в Україні, то триватиме зростання цін на автомобілі європейських виробників, побутову техніку та одяг, туристичні поїздки до європейських країн, а також медичні послуги в установах, які послуговуються імпортним обладнанням.

Для себе автори часопису роблять висновок, що переваг від зміцнення гривні для пересічних українців таки більше, ніж можливих втрат.

“Фокус” пише про парадоксальність цінової ситуації на українському ринку, де, на відміну від інших країн, дешеві товари коштують дешевше, а дорогі – дорожче.

Такий стан речей, на погляд авторів часопису, підтримує малозабезпечених, але дискримінує середній клас: “До групи товарів і послуг із завищеними цінами можна віднести проживання у готелях, авіаперевезення, одяг у магазинах, банківські кредити, а також автомобілі. Зате вартість проїзду у муніципальному транспорті в Україні є значно нижчою загальноєвропейського рівня.

Смішними для європейців виглядають і вітчизняні розцінки та алкоголь та тютюн, масові сорти хліба та комунальні послуги. Головна причина дешевизни криється у державній політиці, зокрема, і податковій. Наприклад, українці, які палять та п’ють, на відміну від європейців, платять дуже мало до казни.

Така ж ситуація і з бензином: у Євросоюзі до його вартості входять низка платежів, які поки що не існують в Україні, наприклад, екологічний збір. Тому бензин у Польщі є у півтора рази дорожчим, ніж в Україні. Проте якщо ціни на товари першої необхідності регулює держава, то вартість товарів та послуг для середнього класу – авіаперевезення, ресторани, готелі, нерухомість, оренда житла, автомобілі та техніка – визначається виключно ринком, який у більшості випадків є монополізованим.

Саме цим найчастіше пояснюють непомірну дорожнечу у порівнянні із європейськими країнами. Саме з цієї причини радник президента України Олег Рибачук купує одяг у Європі: там і ціни нижчі, і вибір значно більший,” – пише “Фокус”, і наводить приклади того, що можна купити за 500 тисяч доларів в Україні та країнах ЄС, - в Україні це може бути трикімнатна квартира на київській Оболоні, у Європі стільки ж коштує котедж у Лозанні, Швейцарія, або трикімнатна квартира в історичному центрі Праги, або будинок у Брюсселі на 5 кімнат, апартаменти у центрі Парижа, вілла на Коста-Брава в Іспанії, дизайнерський котедж у Греції, чи чотирикімнатна квартира у Монако із видом на море.

З іншого боку, “Фокус” наводить і інші дані: якщо у київському трамваї за одну поїздку треба сплатити 50 копійок, то у Мінську вартість квитка дорівнюватиме 1.5 гривні, у Празі – 3.20, у Москві – 3.50, Варшаві – 4 гривні, Берліні – 9 гривень, Осло – 28 гривень.

“Фокус” також пише про останні тенденції у інвестиціях українських олігархів, які, заробивши свої статки та металі, тепер прагнуть збільшити їх на роздрібній торгівлі. Автори часопису вважають, що олігархів приваблює висока рентабельність цієї галузі:

“Українські олігархи завойовують нові галузі економіки. Тепер без їхньої участі навіть не сходиш за хлібом: акули металургійного бізнесу Ринат Ахметов та Едуард Шифрин вирішили розвивати свої власні мережі “крамничок біля дому,” на що у найближчі 5 років Ахметов збирається витратити 200 мільйонів доларів, а Шифрин – майже 1 мільярд доларів. Незалежні експерти вважають, що олігархи непогано зароблять на роздробі. Рентабельність формату “крамничка біля дому” оцінюється у 30-40%, термін окупності – 2.5-4 роки, наповненість ринку – всього 25%,” – пише “Фокус.”

“Корреспондент” пише про останні тенденції на українському ринку праці, де влада, на думку авторів часопису, переходить від працедавців до працівників. При цьому, хоча заробітна платня залишається вирішальним фактором при виборі роботи, все більша кількість кандидатів на вакантні посади звертають увагу на програми соціального страхування, які пропонують працедавці. Якщо у 2006 році цим питанням цікавилися 35% респондентів, опитаних Gfk Ukraine, то у поточному році таких вже 41%.

Крім того, у порівнянні із минулим роком більшу важливість для найманих працівників мають і програми підвищення кваліфікації, стабільність та надійність компанії, умови роботи, а також не грошові засоби заохочення. “Корреспондент” також подає власний рейтинг кращих працедавців України.

	Попит породжує пропозицію

“Контракти” у статті “Хрестовий похід” пишуть про те, що попит на українські вишиванки породжує пропозицію – на масове виробництво сорочок, прикрашених вишивкою хрестиком вже налаштовують себе виробники із Туреччини та Китаю:

“Зараз роздріб щороку продає вишиванок на 3-5 мільйонів гривень. Уже через рік-два ця цифра щонайменше подвоїться, переконані власники фабрик. Причому основним їхнім покупцем є не іноземні туристи чи діаспора, а українці. Вишиванки як товар не потрібно рекламувати. На відміну від поляків чи росіян щирі українці носять «гуцулки» та «чумачки» у повсякденному житті. Безплатний промоушн вишиванкам забезпечують перші особи країни — їх носять Віктор Ющенко з дружиною, Юлія Тимошенко, Іван Плющ, Юрій Луценко. В сусідніх державах національний одяг не має таких переваг: Кваснєвський і Качинський, приміром, жодного разу не вдягали на офіційні прийоми жилетку-мазурку, Путін — косоворотку, а перша леді Росії — сарафан.

Діапазон ціни на вишиванку залежить від трудомісткості роботи — на вишивання однієї сорочки майстриня витрачає від двох-трьох тижнів до півроку. Утім, власники фабрик зізнаються, що з огляду на масового покупця перспективною є саме машинна вишивка. Вона майже вдвічі дешевша від ручної і по кишені покупцю з невеликим достатком. На масового покупця вже працюють всюдисущі китайські та турецькі підприємці — на українських прилавках з’явилися вишиванки машинного виробництва... з Китаю та Туреччини.”