Дві сторони блакитної каски

Наявність миротворців ще не гарантує остаточного вилікування від конфлікту. Чому сили ООН можуть бути неефективними?

Вперше військовий контингент під символікою ООН з’явився на Близькому Сході у 1948 році. Головне завдання – нагляд за дотриманням перемир’я в регіоні, де триває арабсько-ізраїльський конфлікт. Відтоді і до сьогодні миротворчі сили, які усі впізнавали по блакитних касках, провели майже 70 операцій.

"Блакитні каски" працювали скрізь: в Європі, в Азії, в Америці і в Африці, де кількість миротворчих місій була найбільшою.

Миротворчі операції рідко проходили швидко, лише кілька разів все тривало рік-два, а частіше - затягувалося на 5, 10 і більше років.

"Такі операції лише частково успішні: там вже немає військового конфлікту, але миру як такого теж немає" – пояснює директор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій Мельник.

Наприклад, місія в Індії та Пакистані триває ще з 1949 року, на Кіпрі – з 1964 року, у Лівані – з 1978 року.

Як оцінити миротворців?

Кожна місія керується мандатом, який затверджують в ООН. Це список із завдань, які формування повинні виконати на вказаній території. Зазвичай, це контроль над процесом відводу озброєння, демілітаризації суспільства, протидії гуманітарному лиху. "Блакитні каски" повинні слідкувати за тим, аби обидві сторони виконували мирні домовленості та не повторювали акти агресії. Також в ООН стараються не допустити розширення конфлікту на сусідні території.

Тож найважливішим критерієм оцінки успіху миротворців є виконання мандатних завдань і зміст самого ж мандату. Коли йдеться про війни всередині країни, а причини сягають давнини, то вдалий контроль над припиненням вогню – вже успіх.

"Кожен випадок має свої конкретні особливості. Але миротворці – це спосіб запобігти масштабній війні", - пояснює президент Атлантичної Ради України генерал-лейтенант Вадим Гречанінов. Втім, історія знає приклади провалів, коли "блакитні каски" виявились безсилими.

Одне джерело – різні наслідки

Громадянська війна в Бурунді розпочалась у 1993 році, однак коріння конфлікту сягало ще середини ХХ століття. Йдеться про міжетнічне протистояння двох африканських народів, що проживали у Бурунді, – тутсі і хуту. Історично склалось, що після здобуття незалежності Бурунді політична і матеріальна перевага була у тутсі.

"Блакитні каски" з'явилися в Бурунді аж у 2004 році, коли сторони домовилися про перемир’я. За мандатом ООН миротворці мали контролювати роззброєння та припинення вогню. Представники ООН перешкоджали незаконним поставкам зброї, слідкували за демілітаризацією армії Бурунді і рятували від гуманітарної катастрофи. Місія, яка за даними ООН налічувала 5650 військових з понад 30 країн світу, завершилася у 2006 році. За цей час миротворці виконали майже усі завдання із мандату, про що й відзвітували згодом в ООН.

У сусідній Руанді тутсі і хуту теж не жили мирно. Громадянська війна в країні розпочалася у 1990 році. Через три роки в країну ввели перших миротворців: сторонам вдалось підписати мирні домовленості, і контингент слідкував за їхньою реалізацією. Однак у 1994 році у країні розпочався геноцид, який забрав життя, за різними оцінками, від 500 до 800 тисяч тутсі.

Інформація про те, що в країні готуються масові вбивства тутсі, дійшла до миротворців ще перед трагедією. Але належної реакції не було, зокрема і через страх, що будь-які активні кроки спричинять напади і на сам контингент. Такі втрати могли би поставити під сумнів подальше існування усіх операцій ООН. Якраз тоді проходила операція у Сомалі, де великі втрати миротворців зчинили гучний резонанс та тиск на Раду Безпеки.

Мандат операції передбачав використання зброї лише для самооборони, але такі повноваження не давали результату. Перші втрати серед миротворців спонукали Радбез ООН скоротити штат місії лише до 270 людей, хоч спершу чисельність сягала 5,5 тисяч. За два місяці ООН відновила чисельність місії, однак мандат і далі не передбачав активних дій. Миротворці перетворилися на спостерігачів геноциду, і у 1996 році мандат місії безрезультатно завершився.

Ще однією гучною невдачею в історії місій ООН є діяльність миротворців у боснійській Сребрениці. У липні 1995 року сербські війська під командуванням Радка Младича увійшли у містечко, яке перебувало у зоні безпеки ООН. Там перебував голландський миротворчий контингент, який слідкував за демілітаризацію регіону, який ще у 1993 визнали вільним від будь-яких військових дій.

Увійшовши на територію безпеки ООН, серби розпочали масові етнічні чистки, які американський письменник Девід Роде назвав найстрашнішою бійнею з часів Другої Світової. За даними ООН, серби розстріляли близько 8000 боснійських мусульман чоловічої статі, у віці від 12 до 77 років.

Вимушені переселенці втекли на бази ООН, але нідерландські миротворці видали їх сербським командирам. У 2014 році суд Нідерландів постановив, що уряд країни винен у загибелі понад трьох сотень боснійців-біженців, які стали жертвами різанини в Сребрениці в 1995 році.

Дискусії щодо миротворців

Дискусії щодо ефективності "блакитних касок" тривають вже не перший рік. Вільям Зартман, професор американського університету Джона Хопкінса у публікації "Хронометраж мирних ініціатив: болючі тупики та дозрілі моменти" наголошує, що втручання третьої сторони може стати ефективним, лише якщо сторони конфлікту вже досягли фази вирішення, як-от в Бурунді. Таку позицію підтримує і Олексій Мельник. Відправою точкою для розгортання місії є політичні домовленості.

"Місія не може здобути успіху, якщо одна зі сторін – проти. На першому етапі головне завдання миротворців – це заповнення вакууму довіри, який є між сторонами", – наголошує колишній військовий.

Приклад Бурунді та Руанди, де одне і те ж джерело сепаратизму мало різні наслідки, теж підтверджує цю тезу. У Бурунді діяла мирна угода, яку виконували обидві сторони, натомість у Руанді бунтарі не мали єдиного центру, відповідно домовлятись було ні з ким. Важливий момент - коли саме відбувається втручання. У Бурунді миротворці з’явилися, коли сторони захотіли миру, у Руанді – коли суміш все ще кипіла.

"Втрутитися зарано – означає поставити під загрозу миротворців. Якщо запізно – може бути багато жертв", – пояснює дилему ООН пан Мельник.

Натомість американський політичний аналітик Девід Ріф взагалі не вірить у миротворців. У своїй книзі "Постіль на ніч. Криза гуманітаризму" він наголошує, що свідомо чи ні, але миротворці завжди займають одну зі сторін, або стають інструментом в руках зацікавлених урядів.

Інший американський дослідник Едвард Люттвак взагалі вважає, що війна повинна завершитись або поразкою однієї із сторін, або виснаженням обох. У свої книзі "Дайте шанс війні" він пише, що якби у громадянську війну у США втрутились миротворці, то США і досі були би територією постконфлікту, а американці працювали би водіями і секретарями у цій місії.

Донбас: чи є імпульси у сторін?

Миротворці – це лише патрульні, які можуть бути ефективними, коли внутрішні імпульси обох сторін прямують до врегулювання. Це ж необхідно і для можливої миротворчої місії на Донбасі.

"Ми маємо справу зі стороною конфлікту, яка не визнає себе стороною. Сепаратисти не є самостійними, з ними не можна домовлятися. Вони будуть діяти по вказівці Кремля, при тому Москва не братиме відповідальності", - констатує Олексій Мельник.

Росія, яку Україна та Захід звинувачують у підтримці озброєних прихильників самопроголошених республік на сході, постійно заперечує свою причетність.

До всіх обговорень про миротворців на Сході експерт ставиться скептично та наголошує: допоки Росія не захоче бачити там "блакитних касок" (неросійських) усі дискусії позбавлені сенсу.

"Якби виконувались усі мінські домовленості, відведення іноземних військ, роззброєння незаконних формувань – тоді можна заводити миротворців і відновлювати цивільну адміністрацію. Без таких кроків усе позбавлене сенсу", - каже експерт.

Миротворці без чітких домовленостей можуть стати проблемою і для ООН: ризик провокацій загрожує жертвами серед контингенту і ще одним пунктом у списку провальних операцій ООН.