Юрій Андреєв: 26 квітня о 16-00 я мав заступити на зміну

Юрій Андреєв, президент Всеукраїнської організації "Союз Чорнобиль Україна", а 26 років тому - начальник зміни Чорнобильської АЕС, в інтерв’ю ВВС Україна розповів про свій робочий день 26 квітня 1986 року, про будівництво першого саркофагу над зруйнованим реактором та про свій погляд на нове укриття, будівництво якого розпочинається 26 квітня 2012 року.

Юрій Андреєв: У день аварії я працював одним із операторів другого блочного щита, і відключав його через 12 годин після вибуху четвертого реактора. Цей блок вже теж був некерований, бо водою із четвертого блоку були затоплені кабельні галереї, а систему резервного живлення було також знеструмлено. Це означало, що зупиняти реактор після вимкнення генератора із мережі просто нема чим, і інструкція це забороняла, але і тримати його увімкненим теж було неможливо, бо він міг сам відключитися найбільш невдалим чином.

На станції вже працювала урядова комісія, але вони нам нічим допомогти не могли, і доручили нам самостійно розробити програму вимкнення другого блоку. Тобто у нас, так само, як і на Фукусімі, тривало поширення аварії на сусідні блоки, але нам, все ж таки, вдалося це поширення локалізувати, хоч із тяжкими втратами.

"Бери доньку, і йдіть гуляти"

ВВС Україна: Ви кажете, що заступили на свою зміну через 12 годин після аварії на ЧАЕС. Але як інженер-атомник, Ви напевне, розуміли весь масштаб і ризик того, що відбувалося. Що змусило Вас вийти на ту зміну?

Юрій Андреєв: У день аварії я прокинувся аж о 9 ранку, бо напередодні повернувся лише о першій ночі після вечірньої зміни. Тому я одразу заснув і вибуху не чув. А коли прокинувся наступного дня, то якраз дружина повернулася з базару, і сказала, що на станції якась аварія, загинули люди, був вибух, і що на базарі заборонили продавати зелень і капусту. Я сказав, що такого не може бути, і що аварія неможлива. Подивився на вулицю, там вже були поливальні машини, які мили асфальт не водою, а піною.

Але у 1982 році у нас уже була невелика аварія на першому блоці, коли розплавився один канал. Тоді також спочатку вулиці мили піною, потім поміняли асфальт у місті, пісок у дитячих пісочницях, але ні про які евакуації тоді мова не йшла.

Тому я і цього разу не подумав, що це є масштабна катастрофа. Дружина сказала: "Якщо ти так вважаєш, то бери доньку, і йдіть гуляти". Доньці було два з половиною роки, і я і досі вважаю, що це було моєю найбільшою помилкою вийти з нею тоді на вулицю. На вулицях вже були такі бронетранспортери дозиметричної розвідки, але офіцери закривали шкалу приладів, щоб не можна було побачити показники.

Вже ходили посилені міліцейські патрулі, по 5-6 чоловік, з автоматами. Але паніки ніякої не було, місто жило звичайним життям, люди загоряли на пляжі.

Я вирішив дійти до околиці міста - це був лише квартал пішки. Звідти було видно Чорнобильську станцію, четвертий реактор, але над ним я не побачив центрального залу і даху, залишилася лише одна стінка. Над цими руїнами піднімався такий сіруватий димок. Крім того, зі станції їхали автобуси, везли персонал, але персонал був не у цивільному одязі, як зазвичай, а вже у захисному одязі та респіраторах. І от тоді я зрозумів, що відбулося щось страшне.

Я схопив дитину, велосипед, і побіг додому. Вдома я сказав, аби на вулицю не виходили, закрили вікна, мили все розчином марганцівки. Повернулася старша дочка зі школи, я сказав викинути її одяг, сам поклав його у мішок і викинув. О 16-00 я мав заступити на зміну. І у мене не було сумнівів у тому, що я маю це зробити. А хто б тоді локалізував аварію? Я і пізніше ставив собі це питання, і кожного разу відповідав, що не зміг би потім жити із таким соромом.

Реактор у розрізі і "криваві" сліди

ВВС Україна: І отже, Ви вчасно виїхали, щоб заступити на свою зміну…

Юрій Андреєв: Так. Коли ми їхали повз зруйнований реактор, його вигляд був просто жахливим. Я вперше відчув повний жах, коли, фактично, побачив реактор у розрізі, всі конструкції, які зазвичай можна бачити лише під час будівництва. Було зрозуміло, що реактор дихає в атмосферу, викидаючи величезну масу активності. І тут я жахнувся за дітей, за родину.

Коли ми під’їхали до станції, там вже стояли металеві піддони для того, аби мити взуття. Вони були заповнені марганцівкою. Тобто на станції вперше змінився режим радіаційної безпеки – замість того, аби не виносити радіоактивний бруд зі станції, ми мали не заносити бруд з вулиці всередину блоків, бо на вулиці було гірше, ніж усередині. І ці "криваві" сліди у коридорах якось дуже дратували, бо тут і так у постійній напрузі перебуваєш…

ВВС Україна: Тобто, це сліди від марганцівки такий колір давали?

Юрій Андреєв: Так, марганцівка вона ж червона. І дивитися на ці "криваві" сліди було важко, тим більше, що вже знали що загинули люди. А коли у санпропускнику я перевдягнувся, дозиметристи замість того, аби видати нам дозиметри, навпаки їх забрали, і скинули в один пластиковий таз. Сказали, що вони всі "засвічені", і від них жодної користі не буде. На виході із санпропускників лежала купа одягу пожежників – каски, сокири, куртки, штани, чоботи. І переступити через цю купу одягу було важко, бо якесь таке відчуття, що через людей переступаєш.

Чи була пожежа?

Юрій Андреєв: На всій станції зберігався світловий сигнал радіаційної небезпеки, а звуковий вимкнули, бо цей звук є таким досить неприємним, і довго його витримати неможливо. Я увійшов до машинної зали, подивився на дах четвертого блоку. Там були величезні розломи, діри, із яких звисали металеві, бетонні конструкції, а також довжелезні смуги бітуму, який засох, і вони коливалися. А от жодних слідів пожежі видно не було. Тому я не вірю в оці всі легенди про те, як пожежники загасили пожежу і врятували станцію. Пожежі не було, бо пожежники їй запобігли. І у доповіді Леоніда Телятникова, який керував пожежниками, вказувалося, що на даху були розплавлені уламки, які вони загасили, і у такий спосіб запобігли можливому загорянню.

ВВС Україна: Тобто, Ви вважаєте, що був вибух, але пожежі не було?

Юрій Андреєв: Про те, що горіла центральна зала – це вигадки. Центральна зала – це бетон. Але за тих температур, що виникли при розплавленні ядерного палива, - 2-3 тисячі градусів – у такій температурі горітиме і метал, і бетон, і що завгодно. І брандспойтами із водою це не загасити.

Так намагалися зробити на Фукусімі – подали воду на розплавлене паливо. В результаті вода розділилася на кисень і водень, а це запальна суміш, звідси і вибухи, і руйнування приміщень, і викиди активності у вигляді палива. Щоправда, у нас вибух стався всередині реактора, і тому було викинуто близько 20 тон ядерного палива у повітря. А на Фукусімі, не зважаючи на те, що там було зруйновано чотири реактори, а також сховище для відпрацьованого палива, викиди були у тисячу разів меншими, тобто, це є зовсім іншою аварією, ніж у нас.

Але ще раз повторюю: пожежі не було, бо ніде не було навіть слідів кіптяви. А тут не було жодних слідів, зокрема, і на одязі пожежників. Навіть і фарба на даху, як була біла, так і залишилася. Я вважаю, що пожежу вигадали спеціально, аби розділити: ось рятівники, а ось – винуватці, які там якісь експерименти проводили.

ВВС Україна: Але експеримент якийсь перед аварією проводили?

Юрій Андреєв: Це був не експеримент, а планові випробування захисту від максимальної проектної аварії. За проектом, її треба було здійснити від початку монтажу, але обладнання у повному обсязі не надійшло, і цей захист треба було вводити в дію вже під час експлуатації. А перед цим треба було випробувати захисну систему.

Чорнобиль і Фукусіма

Юрій Андреєв: Суть випробовувань полягає у тому, аби електроенергію, хоч її там і небагато, від того, коли ротор турбіни на вибігу, використати для роботи головних циркуляційних насосів, і у такий спосіб охолодити реактор, аби не відбулося розплавлення активної зони реактора, як це сталося, наприклад, на Фукусімі. У них же там все порозплавлялося, такої жахливої аварії і уявити собі важко!

ВВС Україна: Навіть після того, що Ви бачили у Чорнобилі?

Юрій Андреєв: Навіть після Чорнобиля. І, крім того, на Фукусімі персонал залишив станцію, хоча ситуація там була більш керованою, і багато чому можна було б запобігти. Японські офіцери-вертольотники також відмовилися вилетіти на станцію, хоча там фонові показники були…Наші ж літали при десятках сотень чи навіть тисяч рентгенів на годину, а японці відмовилися вилетіти, коли дізналися, що над станцією лише 2 рентгени на годину. Японські офіцери-пожежники також відмовилися виїхати, щоб подати воду у реактори, коли дізналися, що на території станції піврентгена на годину. А ми при такому випромінюванні працювали цілодобово, а річну дозу опромінення ми отримували за кілька годин.

Персонал відповідає за все

Практично всі, хто тоді працював на промисловому майданчику станції, перенесли променеву хворобу, але без оформлення документів, бо вже із 15 травня цей діагноз не фіксувався, це було заборонено. А називалося все це "Програма порятунку персоналу", аби його потім можна було використовувати і для ліквідації аварії, і для нового запуску блоків, і для підготовки нового персоналу. Тобто, фактично, це була програма знищення персоналу. От у таких умовах ми відключили другий блок, порушуючи всі інструкції. Але якби ми цього не зробили, то, як я вже казав, він би сам відключився із більш тяжкими наслідками.

Більшість із тих кнопок, що були переді мною на щиті управління, вже не діяли, і треба було вручну крутити потрібні механізми, а для цього треба були сотні працівників. Тому ми вирішили зупиняти блок методом природної циркуляції. Урядова комісія, яка тоді працювала на станції, це наше рішення схвалила, але без підписів. Вони подзвонили на міський телефон, який єдиний серед телефонів на блочному щиті не йшов на магнітофонний запис. І нам стало зрозуміло: нас чотири інженери на блочному щиті, і ми відповідатимемо за все. Якщо невдало – нас посадять, так, як потім це зробили із керівництвом станції. Тому ми свідомо пішли на порушення інструкцій, тоді як на четвертому блоці жодні інструкції не були порушені.

ВВС Україна: Так що, все ж таки, відбулося на четвертому блоці?

Юрій Андреєв: Причина всієї аварії – у програмі випробувань. Вже через багато років після аварії, десь у 2000 році, я наклав програму випробувань на очевидну версію причин аварії, і побачив, що якщо виконувати програму випробувань буквально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо – реактор закипає, циркуляція води по технологічних каналах припиняється, і реактор розплавляється, пара виходить у міжреакторний простір, і від тиску пари, як із каструлі, дах реактора викидається у повітря разом із паливом.

Звичайно, розуміння того, що вибух планувався, мене просто приголомшив. І з часом враження того, що аварія була невипадковою, що її певною мірою готували, лише міцнішало. В Україні підготувати таку аварію було неможливо – не було фахівців такого рівня, аби продумати всі ці режими роботи. Тим більше, що, як з’ясувалося після аварії, розробники реактора знали про небезпечні режими роботи реактора, а у випробування були закладені саме ці небезпечні режими. Я вважаю, що комусь було вигідно отак підірвати не тільки станцію, але й Радянський Союз.

Більшість наказів були помилковими

Юрій Андреєв: Для чого з усього Радянського Союзу привезли 840 тисяч людей на ліквідацію аварії? Я вважаю - щоб оця злість на некомпетентність влади поширилася всією країною. І тут японці хоча б із цього якісь урок винесли. У них лише тисяча працівників впродовж всього року брала участь у якихось роботах на станції. Утім, на Фукусімі відбувається злочин масштабніший, ніж у Чорнобилі. Десятки тисяч тонн рідких високоактивних відходів скидаються в океан. І ніхто не протестує, бо реактори і паливо – американські.

ВВС Україна: Ви вважаєте, що кількість ліквідаторів аварії на ЧАЕС була надмірною?

Юрій Андреєв: Так, і мене дивує, що не тільки причини самої аварії досі не були піддані повному аналізу, але й заходи з ліквідації її наслідків також. Бо більшість із тих наказів і порад, що надходили від урядової комісії на академіків, були помилковими, і призводили або до збільшення масштабів катастрофи, або до безглуздого надлишкового опромінення людей.

Наприклад, оці вертольотні атаки зі скиданням піску та свинцю. У реактор вони не потрапили, зате коли їх скидали, піднімалися величезні хмари із ядерного пилу, і розносилися скрізь. Вони ж навіть розбомбили і третій блок, проте у сам реактор не попали, а то б був би ще один вибух, руйнування і розплавлення.

Або підкоп шахтарів під реактор, коли вже на той час було відомо, що паливо почало охолоджуватися, і тому ті всі розрахунки, що розплавлена магма піде у ґрунтові води, не знаю, у якій психіатричній палаті робилися. Були зігнані тисячі шахтарів, київських метробудівельників – і всі вони укріплювали фундаментну плиту четвертого блоку, опромінювалися і копали, хоча сенсу у цьому жодного не було.

Те, що академік Легасов, який приїздив на станцію, а потім написав книгу про ліквідацію, повісився, мене не дивує, бо його тодішня команда була – продовжувати подавати воду на реактор. Якби ми це змогли зробити, то було б те саме, що і на Фукусімі – серія вибухів.

І я питаю: кому було потрібно пере опромінювати сотні тисяч людей? Навіть ті солдати, які були привезені, але не брали участь у ліквідації, лише перебували у режимі очікування, вони теж тупо, без усякого сенсу отримували свою дозу опромінення. Із 840 тисяч у кращому разі тисяч 25 дійсно працювали із якоюсь користю – це ті, хто будував саркофаг, локалізували аварію, дезактивували, і то, у нас не було б чого дезактивувати, якби не оці накази Легасова, Веліхова та інших із їхніми вертольотами, які лише на картинці виглядали добре.

Радянські лопати і японські роботи

ВВС Україна: А як щодо використання спеціальної техніки? Тоді у Києві багато говорили про те, що от, мовляв, привезуть японського робота, і він все зробить?

Юрій Андреєв: Подивіться уважно чорнобильську хроніку – ви дуже рідко побачите використання високих технологій. Тільки солдати із лопатами, вертольоти у повітрі, пожежники із брандспойтами.

А я вам скажу, що там, де працювали інженери, там біороботів не було, а там, де з’являлися герої і ризикували чужими життями, от там перетворювали солдатів на "біороботів", які лопатами скидають графіт із даху машинного залу. Хоча цей дах можна було взагалі без людей очистити, і такий проект у нас був. Але із Кремля дали команду поспішати, прискорити пуск першого і другого блоків. Але блоки були у жахливому стані, і взагалі, таких пусків я ніколи у житті не забуду, коли автоматика не працює, засоби контролю вийшли з ладу, електродвигуни згоріли, постійні короткі замикання. А нам кажуть: пускайте, хоч вручну, але пускайте. І пригнали роту солдатів, які вручну нам вентилі та задвижки рухають.

Тому я і кажу, що я цього геройства із лопатами на даху досі не сприймаю. Все ж таки, це було 20 сторіччя. І методи, які застосовувалися для ліквідації наслідків аварії, мали бути із самої гори і науки, і техніки. І роботи, до речі, теж використовувалися, такі, які використовувалися і у космосі. А радянські роботи за своїми характеристиками були кращими за японські та американські, бо наші роботи керувалися не електричними сигналами, а пневматичними. Якщо електричні сигнали за умов високої радіоактивності викривлялися, і ці роботи ставали некерованими, то наші працювали.

Ви ж пам’ятаєте цей інцидент, як японський робот "Камацу" ледве не втопився у напорному басейні. Коли він вже поліз на дамбу, за ним побіг "робот" Ваня, і вручну цей бульдозер вивів у безпечне місце. Через те я і дивуюся, як мало вивчають чорнобильський досвід. Наприклад, у нас всі системи безпеки та живлення були у підвалах, бо ми готувалися до війни. Але підвали у першу чергу затоплюються водою у разі якогось інциденту. Японські реактори були побудовані так само – вся система живлення у підвалах, хоча вони ж знали, що буває цунамі. Невже так важко було продублювати ці системи нагорі, знаючи, як все відбувалося у Чорнобилі, навіть у незруйнованих першому та другому блоках, які були просто некерованими?

Новий конфайнмент для старого саркофагу

ВВС Україна: Що Ви думаєте про спорудження нового саркофагу, арки, яка має накрити старе укриття?

Юрій Андреєв: До 10-кілометрової зони довкола станції треба ставитися дуже обережно. Зараз, коли почали будувати арку, бульдозерами та екскаваторами почали готувати фундамент, і дійшли до горизонтів, де залишилося паливо, графіт. Зараз там активність повітря у тисячу разів вища за санітарні норми. Такого рівня не було з 1 січня 1987 року, коли повітря лише у кількох небезпечних приміщеннях було бруднішим за київське. А тепер воно є небезпечним, і без серйозних респіраторів там працювати не варто.

Те, що зараз там робиться – це помилка. Об’єкт "Арка" не робить саркофаг безпечним. Є дві головні небезпеки саркофагу. По-перше - це ядерне паливо, яке раніше знаходилося всередині у вигляді таких базальтових порід, де сплавилися метали, бетон, графіт, а також там, до речі, є дуже цікаві вкраплення, схожі на сапфіри та рубіни. Тепер вони перетворюються на дрібний пил, який потрапляє до води, і там з’єднується із кислотними та лужними речовинами, які використовувалися для дезактивації. Ці сполуки у рідкому вигляді дуже добре потрапляють у внутрішні тканини, особливо, у кісткові.

Тому спочатку треба переробити рідкі радіоактивні відходи, які там є, а це, власне, розсоли трансуранових елементів, і в Україні, на жаль, немає технології їхньої переробки. Тому замість арки треба було б у першу чергу шукати допомоги світу у переробці цих відходів, а їх є близько 20 тисяч тонн.

Крім того, арка постійно потребуватиме догляду та ремонтів, які у найближчі 10-20 років коштуватимуть більше, ніж сама арка. Це є тимчасова косметична споруда, яка ні на що не впливає. А от переробити прямо там на місці рідкі відходи, там же їх поховати, укріпити стінки саркофагу і засипати його ґрунтом, залишивши якісь штольні для контролю – отак ми б отримали дійсно чистий безпечний об’єкт, і радикально б вирішили б проблему не на 50 років, не на 30 років, як із аркою, а назавжди. Але цей варіант ніхто не хоче втілювати у життя.

І тут головний фактор – це гроші. Раніше в Україні були сотні фахівців, які думають так само, як і я. Проте зараз вони отримали гроші для своїх лабораторій, які беруть участь у проекті "Арка". Коли вони зі мною говорять, вони вибачаються, але кажуть: "Тепер мої спеціалісти отримують зарплату, а раніше – ні".

Назад, у зону?

ВВС Україна: А як щодо заяв про те, що треба повернути життя у Чорнобильську зону?

Юрій Андреєв: Про 30-кілометрову зону я вам скажу, що від самого початку розроблялося три варіанти. Перше – це зона-заповідник. Тобто, ми залишаємо зону, і вона живе за своїми законами. Так зробили у Білорусі. Вони просто обнесли уражену територію колючим дротом, евакуювали населення, і пішли звідти, назвавши "Білоруський радіоекологічний заказник".

Якщо зараз подивитися на радіоактивність води, яка зливається із білоруських річок на українську територію прямо у Київське водосховище, то вона і раніше у кілька разів перевищувала активність води першого контуру чорнобильських реакторів, і досі перевищує. Пожежі, які там виникають, доводиться гасити українській стороні, тому що білорусам нема чим гасити, та й заїхати у цю зону вже неможливо, там все заросло.

Другий варіант – це зона-могильник, зона, яка використовується для захоронення токсичних матеріалів. У цьому є певний сенс. А от щодо розвитку забруднених територій, то нам не просто треба провести паспортизацію територій, а ті зони, де не порушуються санітарні норми, підготувати до нормальної діяльності. Це 10% території країни, 55 тисяч квадратних кілометрів, це ціла Бельгія, яка не працює на бюджет України, а лише споживає. Тому реабілітація цих територій потрібна, запровадивши економічні стимули, щоб туди пішли інвестори. Бо навіщо йти туди? Вже зруйновані дороги, електричні мережі, всі комунікації...

ВВС Україна: А як ви переконаєте людей, що ці території є безпечними - адже люди і досі відмовляються купувати навіть ягоди чи гриби звідти?

Юрій Андреєв: А люди там вже живуть, їм нема куди подітися.

ВВС Україна: Ті, хто там живуть, радше доживають, а нових людей ви навряд чи змусите туди переїхати.

Юрій Андреєв: А тут ви помиляєтеся. Я теж так думав, але років 15 тому. А зараз я наведу вам приклад: відселене село Народичі. Корінне населення його залишило, але туди приїхали безземельні фермери із Вінницької та Хмельницької областей. Вони взяли покинуті хати, завели там своє господарство, і живуть собі і працюють. Тобто, реевакуація вже іде сама по собі, просто зараз там ходять вовки, яких нема кому відстрілювати, мародери, які і досі грабують покинуті хати, метал, шифер звідти вивозять, та наркомани, які вирощують у цій зоні наркотики.

Альтернативи нема навіть після Чорнобиля і Фукусіми?

ВВС Україна: Після аварії на Фукусімі Японія, а також ще низка країн вирішили або повністю відмовитися від використання ядерної енергії, або суттєво його скоротити. Після всього, що Ви пережили, чи змінилося Ваше ставлення до атомної енергетики?

Юрій Андреєв: Ні, я ніколи не змінював свого ставлення, тим більше, коли зрозумів, що ця аварія мала штучне походження. Крім того, я вважаю, що якщо ми відмовляємося від використання ядерної енергетики, то залишається лише збільшення використання природного палива – вугілля, мазуту, газу, а це означає забруднення довкілля. А ми зараз бачимо, якими можуть бути кліматичні катастрофи, коли тропічні шторми та буревії гуляють по Європі, і навіть по Україні, коли половина земної кулі переживає посуху, а інша – повінь.

ВВС Україна: Так, але ліквідація наслідків Чорнобиля і Фукусіми теж коштує немало.

Юрій Андреєв: Ну, Фукусіму ще ніхто не порахував. Я впевнений, що коли все порахують, що частка забруднень від Фукусіми у загальних збитках від цунамі у тому регіоні буде не більше 2-3%. Щоправда, тут Японії Бог допоміг, бо левову частку забруднення вітер здув у море. Тому я вважаю, що якщо ми не відмовляємося від сучасного рівня комфорту, і якщо ми відмовляємося від атомної енергії, залишається або кліматичні зміни, або різке скорочення кількості населення. Але, як на мене, варто просто пережити оцей період "брудної" ядерної енергетики, і дочекатися часу, коли ми почнемо отримувати термоядерну енергію. Є і ще один шлях - поставити сонячні батареї, вітряки, але тоді не буде де жити.