"Люди там борються, а я в Іспанії сидів". Як чоловіки повертаються з-за кордону воювати

Іван Басюк, 28-річний айтішник із Рівненщини, зустрів новину про війну на Канарських островах, в Іспанії. Він мріяв навчатись керувати яхтою, вже тиждень жив на борту.

24 лютого був ідеальний ранок, а попереду - ідеальний день. Але коли о 6 ранку Іван став за штурвал, капітан яхти, киянин, повідомив йому, що в Україні розпочалась повномасштабна війна.

"У мене шок, я думав, що сплю, скоро прокинусь і все буде добре", - пригадує той момент Іван.

Це відчуття не покидало його ще півдня, тим часом яхта, на якій були семеро українців, швидко рухалась у порт, звідки чоловіки мали шукати шлях назад до України.

Небо над Україною закрили, тому це виявилось ще тим квестом. Але з дня нападу Росії понад сто тисяч українців зуміли добратись додому з-за кордону. Більшість із них - чоловіки, звітують прикордонники, і вони поспішають воювати за Україну.

Іван та його команда провели у дорозі декілька днів, вилетівши з Мадрида в Будапешт. Звідти люди по автостраді завезли їх до кордону.

Ще два поїзди Україною, й Іван нарешті добрався до Рівненщини.

Хлопців максимально підтримували волонтери. Дорога до кордону, квартира та їжа у Будапешті - все безплатно. А у Мадриді Іван випадково зустрів румунів, які, зачувши українську, підійшли до нього потиснути руку. "Ми з вами", - сказали вони.

За словами Івана, весь цей час його не покидало відчуття сорому. Він направлявся у Вараш, місто-супутник Рівненської АЕС, де все поки що спокійно, тим часом як у Києві, де хлопець живе кілька років, люди вже тиждень живуть під ракетами та бомбами в укриттях.

"Люди там борються, а я в Іспанії у відпустці сидів", - каже Іван.

Питання, воювати чи ні, не стояло, каже хлопець. Він завжди відрізнявся патріотичністю, запалом.

Його мама, яка разом із братами Івана вже декілька років працює у Польщі, пробувала відмовити сина. Її польські роботодавці сказали, що жінка може перевезти до сусідньої країни всю сім'ю, вони знайдуть їм житло, роботу. "Але для мене це не варіант", - каже Іван.

На ранок після повернення хлопець пішов у військкомат, ще за кілька годин однокласник у часи тотального дефіциту всього знайшов Івану необхідний мінімум - форму та військові черевики.

"Мрію стати оператором протитанкової установки", - каже Іван, хоча він не служив навіть в армії.

Однак, за його словами, готовий їхати у найгарячіші точки - Херсон, Харків, Суми, Чернігів. Але поки що наказу немає, й Іван нетерпляче чекає біля телефону, коли його покличуть на війну.

"Я вже виїхав із Криму, більше нема куди"

Данило (справжнє ім'я BBC News Україна не називає з міркувань безпеки - Ред.) народився у Керчі, в Криму. А в 10 років переїхав до Москви, де вивчився на менеджера.

Під час Революції Гідності хлопець вирішив перейти на українську та переїхати назад у Крим, але пожив там недовго. Після анексії, за його словами, життя на півострові стало нестерпним.

Тепер 29-річний Данило живе у Хмельницькому, за його плечами роки роботи в патрульній поліції, а батьки та сестра досі в Криму. Вони майже не говорять на тему війни, тому що нажахані.

"Їм сказали, що всіх зараз прослуховують. Тож коли дзвоню до мами (по відео - Ред.), вона пише мені на аркуші те, що хоче сказати. Батько теж постійно у сльозах - його щонайменше можуть посадити за його тривалі (антиросійські - Ред.) погляди", - розповідає Данило.

Хлопець каже, що навіть після перемоги, якщо Україна поверне собі Крим, він все одно забере батьків із півострова, "про всяк випадок".

Сам Данило за день до війни вилетів у справах до Естонії. Наступного дня мав летіти назад, однак рейс скасували. Найближчий шлях з Естонії додому був через Варшаву, куди хлопець добирався 22 години автобусом разом із другом - ще з одним українцем.

Той працює в Естонії, за словами Данила, ще трохи вагався, чи їхати, однак швидко зрозумів, що залишатись на робочому місці в такий час не зможе.

У Варшаві хлопці мали чекати наступного автобуса дві години. Але для них це було задовго, тож вони почали шукати інший шлях і зустріли на польському вокзалі таксиста родом із Тернополя. Він стояв там із плакатом, де пропонував безплатний проїзд до українського кордону.

На кордоні, каже Данило, волонтери передавали чоловікам пакети з сухпайками та одягом - для українських жінок і дітей, які вже кілька днів чекали по той бік кордону, щоб перейти до Польщі.

"Я неймовірно пишаюсь тим, як ми всі згуртувались. Та з цієї ж причини, коли я прийшов у військкомат, мої дані просто записали та сказали їхати додому чекати", - розповідає Данило.

Він здивувався, що у черзі до військкомату на Хмельниччині переважна більшість чоловіків були переселенцями - їх попросили стати у окрему чергу. Мабуть, через прописку в інших містах.

"Для мене це (захищати Україну - Ред.) дуже важливо. Я вже виїхав із Криму, більше нема куди", - каже Данило, який хоч і не служив у армії, однак вміє стріляти.

Та минуло кілька днів, і він розчарований - з військкомату досі не дзвонять.

"Не знаю, може б краще я залишився у Польщі та допомагав біженцям?"- міркує хлопець.

Зараз у Хмельницькому поки що тихо, але разом із сусідами Данило готує коктейлі Молотова. Він живе біля в'їзду до міста, тож так чи інакше зустрічатиме росіян першим.

"Виходить, поки що держава не дуже мене потребує. Тож я думаю так: хто хоче - хай повертається (з-за кордону - Ред.), а хто не хоче, не може - хай допомагає фінансово чи інакше", - каже Данило.

"Головне - щось робити", - каже Данило, розповідаючи про свого брата, який не може виїхати з Ізраїлю, однак він лікар та сьогодні безплатно надає українцям психологічну допомогу.

"Це мій борг"

Володимир Кривенко з Вінниччини виїхав із України в 2003 році. Зараз йому 39, він підданий Великої Британії, має там будівельний бізнес, сім'ю і троє дітей. Новина про війну змінила його звичне життя.

"Перший день ми з дружиною тільки читали новини та дивились на це все з відкритими очима, не могли прийти в себе", - розповідає чоловік.

"Спочатку, як і всі, почали шукати рахунки (для допомоги армії - Ред.), та я швидко зрозумів, що солдатам не до рахунків та грошей - їм туди треба ввозити вже готове", - додає Володимир.

Через декілька днів він познайомився з ветераном британської армії, який почав організовувати збір усього - дитячого одягу, їжі та багато іншого. З цим колишнім військовим їдуть і добровольці.

"Тож спочатку я хотів їхати як волонтер, а потім вирішив стати добровольцем", - каже Володимир.

Він не впевнений, чи його взагалі візьмуть кудись, хоча б у тероборону - знайомих, які вже дістались в Україну, не записали навіть у чергу в військкоматі.

"Вони без досвіду, служби в армії, як і я - напевне, ми будемо як крайній варіант", - каже чоловік.

Володимир знає особисто 20 британських українців, які їдуть воювати. А хто вже на місці та не потрапили у військкомат, чекають його в Україні - як не пустять воювати, то стануть волонтерами.

Однак спочатку Володимиру потрібно було забрати з України сім'ю дружини, трьох жінок. Уже декілька днів він проводить у дорозі.

Брати самого Володимира - у теробороні Вінниччини, а інші родичі відмовилась виїжджати.

"Сказали мені приблизно те ж, що і російському військовому кораблю, мовляв, у нас є тут чим займатися", - розповідає чоловік.

Діти та дружина підтримують рішення Володимира воювати. "Навіть не було розмов, що може не треба. Це мій борг", - каже українець.

Його молодшому сину два роки, доньці - 8, і подружжя старається не дивитись при них телевізор. Та дівчинка вже все розуміє і допитується, чи тата часом не вб'ють.

А старший син навчається в приватній школі та сьогодні збирається на дебати в Оксфорд, де розповідатиме про війну в Україні. Однокласники знають, що він українець, і всіляко підтримують.

"Він навіть добився, щоб у його школі підняли український прапор", - каже про сина Володимира.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!