"Мрії розвіялися, мов дим". Журналіст, який 20 років працював в Афганістані

Біляль Сарвар на власні очі бачив вигнання талібів у 2001 році та всі зміни в Афганістані, які сталися після цього.

Зараз він говорить, що американці втратили історичний шанс. Впродовж останніх тижнів події у його батьківщині розвивалися стрімко.

Під загрозою опинилося його власне життя.

Ось його історія.

У 2001 році я працював продавцем килимів в готелі Pearl Continental в пакистанському місті Пешаварі.

11 вересня обіцяло стати ще одним рутинним робочим днем, який нічим не запам'ятається.

Ніколи не забуду, як в перерві між обслуговуванням клієнтів підняв очі на телеекран у холі та побачив пасажирський літак, що врізається в одну з веж Всесвітнього торгового центру у Нью-Йорку.

З цієї хвилини життя кожного з нас більше не було таким, як раніше.

Увага всього світу зосередилася на Афганістані. "Талібан", який правив у ньому, звинуватили у переховуванні головних підозрюваних - Усами бін Ладена і його угруповання "Аль-Каїда".

Вже наступного дня готельний хол заповнили іноземні журналісти.

Вони відчайдушно шукали будь-яку англомовну людину, яка могла б поїхати з ними до Афганістану у якості перекладача.

Я погодився і таким чином назавжди змінив свою роботу.

Я не бував на батьківщині з дитинства. На початку 1990-х років, коли після виведення радянських військ запанував хаос, моя сім'я втекла у сусідній Пакистан.

Коли я приїхав до Кабула після багаторічної відсутності, мене вразило руйнування: багато будинків перетворилися на купи каміння і понівеченого металу. І жодного громадського життя - всі були занадто бідні і дуже залякані.

Спершу я працював на телебачення Абу-Дабі і жив у кабульському готелі Intercontinental разом з п'ятьма журналістами.

Щоранку прокидався від страху: по-перше, Кабул перетворився на головну мішень американських авіаударів; по-друге, всім відомі аль-каїдівці та таліби постійно ходили у готель і виходили з нього, тиняючись на довколишніх вулицях. Ночами лунали вибухи, і я думав, чи не стане наш готель наступним.

І ось одного грудневого ранку таліби зникли.

Вже за кілька годин у перукарнях вишикувалися черги: чоловіки стригли бороди. Замість вибухів на вулицях почала лунати ритмічна афганська музика. Моя країна нібито народжувалася заново.

Я день за днем спостерігав, як прості люди поверталися до нормального життя. Через якийсь час з перекладача я сам перетворився на журналіста.

Я бачив знищення авіацією коаліції табору "Аль-Каїди" Тора Бора у гірських печерах на сході Афганістану, бачив бій при Шай Коат у провінції Пактія. Усюди таліби зазнавали поразки.

Бойовики розчинилися у сільських гірських районах, а їхні лідери втекли до Пакистану.

Згадуючи минуле, я думаю, що Сполученим Штатам потрібно було ще тоді сісти за стіл переговорів з талібами і укласти мирну угоду.

Рядові учасники руху, з якими я говорив, всі як один горіли бажанням скласти зброю і почати людське життя. Але американці цього не хотіли.

Складалося враження, що головним мотивом вторгнення до Афганістану для них було не встановлення міцного миру, а помста за 11 вересня.

Наступні роки були суцільною низкою помилок. Бідних і ні в чому не винних селян бомбили і заарештовували. Готовність нового уряду віддати керівництво війною у руки іноземців створило прірву між ним і народом.

Добре пам'ятаю випадок, коли американці затримали на шосе Кабул-Гардез водія таксі на ім'я Сайед Абазин. Його батько у минулому був високопоставленим і шанованим працівником авіакомпанії Ariana Airlines. Журналісти довели, що сталася помилка, і його сина відпустили, але не у кожного були такі зв'язки, і не кожному так щастило.

Американці продовжували наполягати на своєму жорсткому підході, який став причиною жертв серед простих афганців.

В доволі очевидному прагненні не ризикувати життями своїх солдатів вони віддавали перевагу авіаударам з безпілотників, ніж наземним операціям. Довіра до них танула, а разом з цим і надія на мирні переговори.

Звичайно, були і позитивні зрушення. Я наїздив тисячі кілометрів дорогами Афганістану і відвідував у темний час доби віддалені села в провінціях Хост і Пактіка, не побоюючись за своє життя.

Поворотним моментом став 2003 рік.

Таліби відновили сили і почали відповідати болючими ударами.

Пам'ятаю день, коли в центрі Кабула вибухнула вантажівка. Вікна у будинках вибило у радіусі декількох кварталів.

Я опинився на місці одним з перших. Побаченого не забуду ніколи: мертві тіла і шматки людського м'яса на залитій кров'ю бруківці.

Далі ставало все гірше. Вибухи і смерті стали нормою життя. Дуже скоро ми зрозуміли, що бомби і напади терористів-смертників на афганську армію, іноземних військових і мирних жителів міст - нова стратегія "Талібану", і попереду - жорстокі часи.

У відповідь американці посилили авіаудари. Під удари стали потрапляти будь-які скупчення людей, які здавалися їм підозрілими. Навіть сільські весілля та похорони.

Прості люди почали дивитися на небо зі страхом. Дні, коли можна було спокійно милуватися сходом, заходом сонці та зірками, зникли.

В одну з поїздок до родючої долини річки Аргандаб я заздалегідь смакував, як побачу там знамениті гранати. Але замість червоних плодів знову побачив кров. Це був страшний символ того, у що перетворилася країна.

"Талібан" відправив своїх бойовиків, щоб заволодіти долиною, армія щосили намагалася їх відкинути.

Територія переходила з рук в руки, а мирні жителі опинилися між молотом і ковадлом. За один день я нарахував 33 авіаудари й втратив лік, скільки разів вибухали бомби, закладені талібами. Будинки, мости, оранжереї - все було зруйновано.

Бувало, що причиною авіанальоту ставав помилковий донос якогось місцевого жителя, який бажав звести рахунки з сусідами чи вирішити на свою користь земельну суперечку.

Через зростаючу недовіру простих людей американцям важко було відрізняти правду від обману, а таліби користувалися ситуацією, щоб вбивати клин між народом і владою, залучаючи нових прихильників.

Десь у 2010 році на батьківщину почали масово повертатися молоді афганці, які отримали можливість навчатися в Індії, Малайзії, США і Європі.

Вони їхали додому з щирим бажанням брати участь в національному відродженні, а натомість побачили війну, корупцію і польових командирів, які отримували силу, і яким допомагали американці.

Коли реальність далека від ідеалу, людей огортає цинізм і егоїзм. Все стало дозволено.

Ландшафт моєї країни оманливий.

Сторонній глядач може зачаруватися прекрасними долинами, гострими гірськими вершинами, звивистими річками з кришталево чистою водою і маленькими селами. Але ці ідилічні пейзажі не обіцяють спокою тим, хто живе тут постійно.

Чотири роки тому я був на сільському весіллі у провінції Вардак. Гості зібралися, коли стемніло, і вечеряли під ясним зоряним небом. Але раптом зверху долинуло гудіння літаків і дронів. Десь в околицях почалася чергова операція. Всі відразу замовкли і напружилися. Я відчув почуття безпросвітної туги і приреченості, що нахлинули на людей.

Трохи пізніше я розділив плов, хліб і м'ясо з батьком молодого таліба, якого нещодавно вбили у провінції Гільменд. Йому було всього 25, і після нього залишилися вдова з двома малюками.

Звичайно, старий був сповнений скорботи, але мене вразила та гордість, з якою він говорив, що сам він всього лише скромний селянин, а ось його син був хорошим бійцем і бився за краще життя, у яке вірив.

Таліби заборонили вмикати музику навіть на весіллях. Людям залишалося лише розмовляти. Кожне сільське свято затьмарювало безліч подібних історій.

Люди часто не думають про втрати "Талібану", але ж на іншій стороні теж були вдови, батьки, які втратили синів, і зовсім молоді хлопці, які залишилися каліками на все життя.

Коли я запитав того батька, чого він хоче сильніше за все, він відповів: "Кінця війни. З нас досить. Я знаю, який це біль - втратити сина. Потрібно припинення вогню і мирні переговори".

Мій кабульський офіс розташовувався за кілька кілометрів від великого військового госпіталю. Друзі та знайомі, які приїжджали з моєї рідної провінції Кунар, просили мене сходити з ними на впізнання рідних, які служили в афганських силах безпеки.

Мені здавалося, що вся провінція стогне під тягарем цих трун.

Коли американці нарешті почали переговори з талібами в Досі, всі ми були сповнені надій. Нам так був потрібен міцний мир. Я, так само як мільйони афганців, з народження не бачив його у моїй країні.

Але скоро мрії розсипалися. Стало ясно, що обидві сторони прагнуть отримати максимальну вигоду зі своїх військових успіхів, а не домовитися про майбутнє країни.

Насамперед уряд під натиском американців звільнив з в'язниць близько шести тисяч талібів. Це декларували як перший крок до постійного і стійкого припинення вогню.

Замість цього мирний процес затьмарила хвиля вбивств.

Найбільш здібних і помітних журналістів, юристів розстрілювали на порозі їхніх будинків - у Кабулі та інших місцях.

Я був на військовому параді, де великий поліцейський начальник раптово звинуватив американців у веденні переговорів з ворогом і зраді союзників.

"Це удар нам в спину!" - зі злістю сказав він. Ці почуття болю і образи поділяли багато людей.

Один мій колишній однокласник пішов у "Талібан". Останні 20 років ми продовжували спілкуватися, хоч і дотримувалися різних поглядів. Зустрівши його на весіллі, я помітив, що його позиція стала жорсткішою, і зрозумів, що конфлікт дійсно розділив нас.

Він ледь говорив зі мною. Це був уже не той хлопець, з яким ми грали в крикет і об'їдалися апельсинами в Пешаварі. Чи думав я колись, що ми станемо ворогами?

У нього теж все почалося з особистої втрати. Його батько, брат і дядько загинули в результаті авіаудару через чийсь помилковий донос і неточні розвіддані.

Як би ми не були розділені, я сподіваюся на примирення. Але це далека перспектива.

Я вів репортажі з провінційних центрів, які без опору здавалися талібам. Але ніколи не думав, що вони візьмуть Кабул, та ще так швидко.

За добу до цього я розмовляв з урядовими чиновниками, які запевняли, що військові утримають столицю, і сподівалися, що американці забезпечать повітряну підтримку. Вони говорили про мирну передачу влади і коаліційний уряд.

Наступного дня президент Ашраф Гані втік на вертольоті, і таліби взяли столицю.

Всі боялися. І я зрозумів, що і наді мною нависла пряма загроза.

Я взяв одяг і сховався з дружиною, маленькою донькою і батьками в місці, яке зі зрозумілих причин не назву. Це моє місто, я знаю в ньому кожен дюйм, і ще недавно не повірив би, що воно стане для мене небезпечним.

Мою дочку звати Сола, що нашою мовою означає "світ". Мені страшно думати, яке майбутнє чекає на неї. Всі наші мрії і плани розлетілися мов дим.

По дорозі в аеропорт я подумав, що залишаю батьківщину вже вдруге. Мені згадалося все пережите за 20 років - робота, передова війни, поїздки, зустрічі.

В аеропорту вишикувалася довга черга з бажаючих полетіти. Але я приїхав не за тим, щоб зробити про них матеріал. Я був одним з них.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!