BBCUkrainian.com | Докладно | Спогади очевидців про 'золотий вересень' 1939р.

"Золотий вересень" - так у радянських підручниках історії подавалися події 1939 року. Тоді західна і східна Україна возз’єдналися в одну республіку. У радянських школах вчили, що Гітлер напав на Польщу 1 вересня, а 17 вересня Червона Армія увійшла рятувати українських і білоруських братів.

Але ще живі багато людей, які бачили ті події на власні очі й добре їх пам’ятають.

Михайлу Яворському, коли він взяв у руки залишений польською армією старий револьвер і почав патрулювати вулиці Львова, було 15 років.

Михайло Яворський: Як польські війська втекли з міста, місто було порожнє. Через кільканадцять днів тут створилися різні міліції, була міліція єврейська, була міліція бувших в’язнів, не політичних в’язнів, а криміналістів, які також створили свою міліцію. В нашій школі, я тоді був у восьмому класі, учні із вищих класів створили студентську міліцію. Червона Армія ще не прийшла, так було десь біля тижня, як сказали б німці, то була вільна земля.

Але стан фактичного безвладдя, порожніх вулиць і невідомості протривав недовго: 17 вересня до міста Львова, і до інших міст і сіл західної України, прийшла Червона Армія.

Мирослав Симчич, який жив у селі неподалік Коломиї, прийшов пішки подивитися на армію.

Мирослав Симчич: Вересень 39-го року я пригадую добре, як сьогодні, чому? Тому, що як тільки ми взнали про прихід Червоної Армії, я із моїм старшим другом, якого я вважав авторитетом, пішли до Коломиї зустрічати ту армію, подивитися, що ж воно таке. На той час люди говорили по-різному, одні говорили, та й газети писали, що там біда, голод та нещастя, а інші казали: «Tа куме, я ж там був у полоні, бачив як люди живуть, там прекрасні землі, великі урожаї, заможні люди, як може бути на Україні голод?».

Мирослав Симчич каже, що у центрі міста вони побачили кілька танків і кілька десятків солдатів, а на запитання як живуть на сході і чи родить там картопля – почули: «У нас картопля одразу із маслом родить!»

Мирослав Симчич: І я тоді зрозумів, що тут щось не те, що він вклав у ці слова філософію, що не з маслом картопля, а що там не треба масла до картоплі і їдять її без масла.

Історик: радянська влада радикалізувала західну Україну

Вхід Червоної Армії до Галичини та інших регіонів, що до того були під польською владою, був фактично безкровним. Але Тамара Галицька, історик із Прикарпатського університету, відлічує початок Другої світової війни в Україні саме від 17 вересня 1939 року.

Що зробила радянська влада з 1939-го по 1940-й рік – вона радикалізувала західно-українську громадську думку.

Тамара Галицька

Тамара Галицька: Чому все таки 17 вересня? Оскільки по домовленості наступ мав би відбуватися одночасно, насправді стратегічно важливим в ідеї світової соціалістичної революції, було виглядати не агресором в очах потенційних прихильників даного режиму, і тому відтягувалася дата наступу. Німеччина в свою чергу вимагала відповідних дій з боку Радянського Союзу. Була відправлена телеграма із вимогою, що у випадку, якщо радянські війська не будуть наступати, то на території між східною межею впливу Німеччини і Радянським Союзом можуть утворитись незалежні держави. Більше того, уже на початку вересня, група німецької армії “Південь” отримала у своє розпорядження близько сто п’ятдесяти тисяч листівок, у яких озвучувалось прагнення німецьких вояків відстоювати ідеї Західно-Української державності. Більше того, Канаріс отримав вказівку вести переговори із Мельником, щодо можливого утворення Західноукраїнської держави на цій території. Це не було прагненням Німеччини, це був спосіб тиску на Радянський Союз.

Я прийшла в Івано-Франківський комітет Комуністичної партії України поговорити з людиною, яка хоч і не була свідком подій 1939-1941рр., але радо їх вітала. Батько Василя Гнипа був на заробітках у Франції, і після смерті матері вони з сестрою перебралися до нього. Новина про возз’єднання українських земель – а пан Василь називає ті події тільки так – застала їх у Парижі.

Василь Гнип: Тоді коли ця велична подія сталася – возз’єднання українських земель, тo громадськість українська - у Франції було дуже багато українських заробітчан - зібралося десь біля 40 чоловік у кафе, на площі біля Бастилії. Мій батько, який тоді був головою союзу українців у Франції, Борщак і Шаповал – колишній генерал петлюрівської армії, палко вітали це возз’єднання. Мені тоді уже було 16 років і було дуже приємно.

Якби був не в Франції, то я був би серед бандерівців. Бо я любив свою мову, свою землю, Україну. Куди б я подівся, був би із ними. От у моєму селі Васючин на Рогатинщині загинуло 72 хлопці. Я ще з ними зустрівся, а священик мені каже: «ще поки сонце не зійшло, щоб тебе в селі не було». А я сидів за столом із тими бандерівцями і горілку пив. Я не розумів чому він мені так сказав, а село тоді НКВД оточило і за дві години, як зайчиків, перестріляли тих хлопців.

Василь Гнип

Василь Гнип коментує й заяви, які зробила Польща під час відзначення 70-ї річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Він вважає, що СРСР мав повне право об’єднати територію України.

Василь Гнип: Поляки говорять, що, нібито, Радянський Союз ножа в спину їм дав, а коли німці окупували Судети, то поляки, що зробили? В першу чергу забрали Чешин.

Західні держави – Велика Британія, зокрема – засудили вхід СРСР на територію східної Польщі, але ультиматумів не ставили і війну, як Німеччині, не оголошували. Багато західних лівих до того ж мали романтичне уявлення про Радянський Союз як прогресивну силу. Говорить історик Тамара Галицька.

Тамара Галицька: Поміркована політика радянської влади до квітня 1940-го року, а це зрештою відображається у цифрах – утворення на території радянської зони 6-ти з половиною тисяч шкіл, було створено 184 лікарні, львівський університет і цілий ряд навчальних закладів переводили навчання на українську мову, встановлювалась соціальна допомога, це виглядало дуже привабливо.

Проте, економічна ситуація на нових радянських землях, за словами свідків, одразу погіршилася: на селян було накладено великі зернові податки, багатих почали розкуркулювати, товари зникли з магазинів.
Радянські власті одразу ж почали арештовувати й висилати всіх членів попередньої польської адміністрації та їхніх рідних. Коли почалися масові політичні репресії, молодь, яка раніше навіть схилялася до лівих ідей, така як сам Михайло Яворський, почала вступати в радикальні націоналістичні організації.

Тамара Галицька: Що зробила радянська влада з 1939-го по 1940-й рік – вона радикалізувала західно-українську громадську думку.

Понад мільйон людей, в основному польського походження, але й українців також, було арештовано й вислано, більшість їх загинула в радянських таборах. Але дехто не доїхав і до таборів.

Співробітниця тепер уже музею “Тюрма на Лонцького”, Марія, перераховує прізвища націоналістів, арештованих НКВД.

Марія: Ця тюрма є найбільшою тюрмою у Львові, оскільки починаючи з 1939-го року вона перейшла під управління НКВД і відповідно мала стати слідчою тюрмою з особливо строгим режимом. Вона отримала статус в’язниці під номером один і керував каральними операціями Іван Олександрович Сєров, діяч радянської спецслужби.

Марія каже, що дехто з них утік і приєднався пізніше до боротьби УПА. Дехто загинув іще до німців: тільки за 5 днів літа 1941 року тут розстріляли майже 1700 людей. У цій тюрмі за німців сидів і колишній школяр Михайло Яворський, тут він бачив, як вивозили на страту євреїв. Але шлях його в цю тюрму почався раніше. Не ставши інформаторами радянської влади, Михайло з другом стали фактично розвідниками – чи шпигунами – для ОУН-УПА.

Михайло Яворський: Нас організація, з сьогоднішньої точки зору, вживала як агентів, шпигунів. Одним із наших завдань було спостереження із цитаделі на Високівській вулиці за військовими таборами, пересуванням німецьких підрозділів і їхньою кількістю. Будучи членами організації, ми підходили із ентузіазмом до наших завдань, так як робилося усе це задля справи, як то кажуть.

У цей час на Станіславівщині Мирослав Симчич, який до того був членом культурологічної Просвіти, почав свій вишкіл, який згодом зробив його солдатом УПА.

Мирослав Симчич: В 40-му році я вклинився в молодіжну ОУН, так зване юнацтво, як от більшовицький комсомол. Там мене й ідеологічно підготували.

Зрештою Німеччина напала на Радянський Союз. На тій землі, що вітала квітами й синьо-жовтими прапорами Червону армію, після двох років радянської влади, багато хто вийшов вітати армію Вермахту. Надії на “європейських”, так би мовити, завойовників і власну державу також було брутально розтоптано. А потім повернулася радянська влада. Василь Гнип у 1947 році попросив і отримав радянський паспорт і повернувся додому з Франції з тисячами інших – розбудовувати возз’єднану Україну. Він брав участь у колективізації та індустріалізації, і хоч шкодує про сталінські злочини, досі твердить, що радянська влада принесла Галичині багато доброго. Але і його доля, як і доля всього народу, могла скластися зовсім по-іншому.

Василь Гнип: Я Вам по правді скажу, якби я був не в Франції, то я був би серед бандерівців. Бо я любив свою мову, свою землю, Україну. Куди б я подівся, був би із ними. От у моєму селі Васючин на Рогатинщині загинуло 72 хлопці. Я ще з ними зустрівся, а священик мені каже: «ще поки сонце не зійшло, щоб тебе в селі не було». А я сидів за столом із тими бандерівцями і горілку пив. Я не розумів, чому він мені так сказав, а село тоді НКВД оточило і за дві години, як зайчиків, перестріляли тих хлопців. Там могила така, по правді Вам скажу... (плаче).

Під час війни Михайло Яворський пішов агітувати східних братів за незалежну Україну, після війни, як переміщена особа виїхав до США і тепер є професором філософії в Нью-Йорку. Михайло Симчич 5 років воював в УПА, зрештою був взятий в полон НКВД і отримав 30 років таборів, тепер живе в Коломиї. Василь Гнип з Івано-Франківська нещодавно розшукав сина під першої дружини-польки, якій, за його словами, погрожувала УПА. Як учасник звільнення Парижа від нацистів у лавах Ліберасьйон, він отримує від французького уряду невелику допомогу і вірить у комунізм. Усім їм далеко за вісімдесят.