Матвій Ганапольський Для Бі-Бі-Сі, Москва

Путін змушений засвідчити, що він хоча б має переговорний процес з країною, що для Росії як хлопчина для биття. Бачите, скаже Путін, у нас була розмова. Більш того, скаже Путін, я сам запросив Саакашвілі приїхати. Я так і сказав під час пресс-конференції:

”Спасибі, Михайло Миколайовичу, що знайшли час приїхати.” До речі, ця фраза вкрай здивувала грузинів, тому що відомо, що зустріч була ініційована Тбілісі.

Від цієї зустрічі ніхто нічого не чекав. Так заявляли усі аналітики. Вони казали – нічого не буде. Позиції сторін прозорі, а відтак непохитні: Грузія проти сепаратизму Абхазії та Південної Осетії, а Росія не те, щоб „за”, але пальцем не ворушить, щоб сепаратизму не було.

І таке розмежування позицій – безперспективна крапка початку абиякої зустрічі. Але якщо лідери збираються, то чомусь же вони збираються. Є апарат міністерства закордонних справ. Він готує зустріч, розробляє варіанти домовленостей.

Відомо, що була частина переговорів, де лідери були наодинці. Але для чого бути наодинці, якщо наслідків все одно нема? Переговори Путіна та Саакашвілі у Петербурзі можна дійсно вважати сенсацією. Сенсацією втраченого часу.

І ось прес-конференція після переговорів. Кожний говорить про своє. Саакашвілі театрально вимахуючи руками, про те, що Грузія маленька красива країна і поступатися їй вже нема чим. Путін відповідає не відповідаючи. Говорить про те, що у Росії є Чечня, так там був референдум, і усі проголосували за Чечню у складі Росії.

Саакашвілі відповідає, що ті, хто голосував би за Абхазію у складі Грузії зараз у Абхазії не живуть. Біженці вони.

Говорить це Саакашвілі не Путіну, а до залу, де журналісти. І так кожне питання. Не інформування громади, що до наслідків переговорів, а як чемпіонат: ось що я можу сказати у присутності опонента.

Ось як по-саакашвілівські невимушено, або по-путінськи розважливо і стримано я скажу про те, який я непохитний, як дбаю державні інтереси. І при тому не втрачається гумор.

Наприклад Путін говорить, що обидві країни існують поруч і додає:

”От ми тут були у Сочі, так звідти до вас можна пішки дійти”.

Саакашвілі, як на естрадному концерті, підхоплює:” Ви усі свідки! Тільки що президент Росії ще раз засвідчив територіальну цілісність Грузії, адже дійти пішки можна тільки до Абхазії.”

Або ще таке. Журналісти питають Путіна: ”Коли ви приїдите до Тбілісі”.

Путін, ласкаво посміхаючись, киває у бік міністра закордонних справ: ”Ось коли він скаже, тоді поїду”. Можна собі уявити Блера, що сказав би таке і так, коли б мова йшла про його візит до якоїсь країни, де у Британії проблеми.

Відомо, що була частина переговорів, де лідери були наодинці. Але для чого бути наодинці, якщо наслідків все одно нема? Путін, правда сказав:

”Ця зустріч була важлива, щоб відверто засвідчити свої позиції.” Це цікаве відкриття. Можливо коли кажеш те, що давно відомо, дивлячись опонентові у вічі, то твої слова набувають якоїсь надлюдської ваги.

Тільки яке це має значення для тисяч людей, що чекають на покращення стосунків і вирішення суттєвих проблем? Так що переговори Путіна та Саакашвілі у Петербурзі можна дійсно вважати сенсацією. Сенсацією втраченого часу.