Ігор Стрембіцький і Наталка Конончук: "окрім спільної роботи, ще й змушені жити разом"

Режисер фільму “Подорожні" Ігор Стрембіцький і автор сценарію Наталка Конончук завітали до ранкової студії Бі-Бі-Сі після повернення з рідного села Ігоря - Парище на Івано-Франківщині, де фільм показували землякам режисера. З гостями студії розмовляли Фідель Павленко і Юрій Кушко.

Бі-Бі-Сі: Критичних зауважень від земляків багато почули?

І. С.: Ні, якраз навпаки, зауважень зовсім не було. Довелося демонструвати фільм кілька разів, щоби у місцевому клубі його змогли побачити усі бажаючі.

Бі-Бі-Сі:А от були повідомлення, що нібито навіть Ваша мама, переглянувши стрічку кілька разів, так її до кінця і не зрозуміла.

І. С.: Не знаю, не чув про таке. Принаймні мені мама нічого подібного не казала.

Н. К.: Мені здається, що це питання філософське – чи можна взагалі що-небудь зрозуміти до кінця?

Вибору не буде

Бі-Бі-Сі: Каннський фестиваль зробив Вас знаменитим. А от без такого “зовнішнього” визнання важко досягти успіху і реалізувати себе в українському кінематографі?

І. С.: Так, дуже важко, і я гадаю, що жодних радикальних змін у моєму житті навіть з цією “гілкою” не буде. Про це свідчить, як це не прикро, і досвід попередніх успіхів українського кіно. От був у режисера Степана Коваля “Срібний Ведмідь” – приз Берлінського фестивалю, і що? Нічого. Жодних нових проектів, бо немає фінансування, немає змоги нормально творчо працювати, не думаючи про кошти.

Бі-Бі-Сі: Знаєте, Ваша історія – це як для випускника факультету журналістики, наприклад, написати дипломну роботу і відразу отримати за неї Пулітцерівську премію, що автоматично означало би блискучу кар’єру на майбутнє. Премія такого рівня, як Ваша, для нормального кінематографіста у нормальній країні давала би фактично необмежені можливості у виборі творчого напрямку, партнерів, фінансування... А у Вас бодай щось подібне буде?

І. С.:Якщо відверто – як у кінематографіста тут взагалі може бути нормальна кар’єра – з преміями чи без них? Я, наприклад, заздрю просто людям, які мають можливість нормально працювати. Я такої можливості не маю – себто робити те, що я хочу в творчому плані. Мені доводиться паралельно займатися іншими проектами, щоби заробляти собі на хліб.

Категорії змагання

Бі-Бі-Сі: Можливо, дещо незручне до Вас запитання – побачивши інші стрічки, які були Вашими конкурентами у Каннах, Ви особисто справді вважаєте, що Ваш фільм був кращим у категорії документальних фільмів? Ви самі, якби були стороннім членом журі, проголосували би за “Подорожніх”?

Н. К.: Я хотіла би трохи тут виправити – це не категорія документальних фільмів, а короткометражних фільмів. Наша стрічка була єдиною документальною, а ще був один анімаційний фільм. Усі решта були ігровими.

І. С.: Розумієте, наш фільм був “іншим”, не таким як решта. Конкурс насправді був дуже сильним, і все залежало від журі, яке, на мою думку, було фаховим і справедливим. Тобто, усі фільми були цікавими, гідними відзнаки, і якби “пальму” віддали іншій картині, я би цілком погодився з висновками журі. Так само сподіваюсь, що інші учасники погодилися з рішенням щодо відзнаки “Подорожніх”.

Бі-Бі-Сі:Тоді ще одне “некоректне” запитання: Вам самим не здалося, що у рішенні журі міг бути якийсь емоційний елемент – досі залишаються спогади про помаранчеву революцію, і Вам дещо допоміг чинник “українськості” стрічки?

І. С.: Знаєте – ні. Чомусь саме таке питання нам ставили російські журналісти, а от коли ми спілкувалися з французами, а також з іншими учасниками конкурсної програми, і розповідали їм про подібні запитання і припущення, вони робили те, що зазвичай роблять нормальні незакомплексовані люди – вони знизували плечима і перепитували, чи вони, мовляв, щось не зрозуміли у перекладі...

Н. К.: Я, до речі, деяких людей сама запитувала – може й справді революційні події якось вплинули на настрої журі, а мене ці люди у відповідь перепитували, а що то за події, нагадайте, будь ласка. Насправді, можливо, у той час дехто і стежив за Україною, але у світі щодня трапляється щось важливе і цікаве, тож наївно було би думати, що світ і далі аж надто переймається Україною з її революцією.

Прем'єра у селі

Бі-Бі-Сі: Прем’єра “Подорожніх” у Києві відбудеться лише у суботу, а у четвер стрічку показали у Парищі. У Вас хоч у рідному селі проблем з вбранням не було – маю на увазі історію про те, як Вам довелося шукати нормальний костюм для Канн, а Наталці взагалі довелося вбиратися у весільну сукню – свою “найпараднішу”?

І. С.: По-перше, у селі якраз і відбулася всеукраїнська прем’єра фільму, а у Києві буде просто показ – мені саме так хочеться вважати. А щодо вбрання, тут проблем у Парищі зовсім не було. Розумієте, у Каннах просто є вимоги “по протоколу”: на презентацію треба приходити у чорному костюмі – чоловікам, і у вечірній сукні – жінкам. Інакше просто у Палац не пустять. А у парищівський Будинок культури можна і простіше вдягнутися – туди пускають, там усе набагато демократичніше.

Життя в особливому ракурсі

Бі-Бі-Сі:Ігорю, Ви кажете, що не бачите для себе великих перспектив в Україні – принаймні у документалістиці. А чи не хочете в такому разі спробувати себе в ігровому кіно, або, скажімо, знімати відеокліпи для музичних виконавців? Чи Вам це нецікаво?

І. С.: Не те, що нецікаво, але... Знаєте, ігрове кіно має ще більше проблем, адже там треба набагато більше грошей – робити декорації, платити акторам... Документалістика набагато простіше – у технічному сенсі. Береш камеру, звукорежисера, і навіть оператора не потрібно – я, наприклад, сам з камерою ходив і усе знімав. Сам знімаєш, сам монтуєш, тобто значний елемент незалежності.

Бі-Бі-Сі:А що для Вас взагалі документальне кіно? От загальне сприйняття цього жанру в більшості людей таке: документалісти просто знімають життя, яким воно є, вмикають камеру і знімають навкруги. А Ви, здається, казали, що треба обов’язково пропустити оце “навкруги” крізь себе?

І. С.: Я взагалі не погоджуюся з думкою, що документальне кіно, чи неігрове, “реальне”, як його дехто називає, кіно – це просто знімати навкруги те, що бачиш. Кожен сприймає життя у різному ракурсі. Відведіть камеру на метр, і та сама сцена, той самий кадр буде відмінним. Це як притча про слона, якого мацають троє сліпих. І кожен з них, не маючи змоги побачити цілу тварину, буде думати щось своє: одному здаватиметься, що він мацає велику трубу, інший скаже, що це стовбур, а третій вирішить, що перед ним гора. Кожен буде по-своєму правий, але загальну картину можна лише втрьох побачити. Тобто документалістика для мене – це не просто відображення реального життя, а відображення того, як я, чи хтось інший, цю реальність сприймає.

Ковбаса deja vu

Бі-Бі-Сі:Запитання до Наталки Конончук: як от вам удвох працюється? Дві творчі особистості, два, можливо, різних погляди, а тут не просто творчий дует, але ще й подружжя/

Н. К.: (сміється) Працюється добре, хоча є й свої труднощі, оскільки, окрім спільної роботи, ми ще й змушені жити разом, і час від часу все це дуже складно переплітається. Але в цілому нормально, дякую за запитання.

Бі-Бі-Сі:Тобто, Ви на кухні не сваритеся стосовно майбутніх сюжетів чи ракурсів зйомок?

І. С.: Ні, ми, як будь-яке подружжя, можемо сваритися про якісь побутові речі: що це за каструля і скільки вона тут лежатиме, чи що це за ковбаса, яку я тут, здається, вже бачив раніше – якось довго ми її їмо! Ось такі конфлікти бувають у людей творчих (сміється).

Дипломи дають усім

Бі-Бі-Сі:Повертаючись до творчості – який у Вас наступний проект, адже має бути бодай якийсь проект у Каннського лауреата?

І. С.: Хоча “пальма” і не передбачає якоїсь фінансової винагороди, нам справді надійшла пропозиція з Канади – люди дають гроші під конкретну стрічку, треба лише знайти копродюсерів в Україні, але тут є свої складнощі: якщо фінансування йде з-за кордону, виникають проблеми податків тощо. Тобто, конкретики ще немає. Ми також перед Новим роком виграли з Наталкою грант на 5000 євро від інституту Ґете на проект про відлуння війни - “Жести примирення”. Але часу займатися цим впритул досі не було, хоча перші сцени я вже відзняв. А далі – не знаю. Я не з тих людей, які ходять повсюди, козиряючи нагородою, і просять фінансування. Якось це неправильно. Побачимо, як воно буде.

Бі-Бі-Сі: Трохи песимістично все лунає, але принаймні з дипломом у Вас проблем не було...

І. С.: А я його, до речі, ще не отримав – захист лише у червні. Тобто “корочки” про вищу кінематографічну освіту в мене досі немає. Але ускладнень я жодних не передбачаю, у нас дипломи всім дають – хоч з Каннською “пальмою”, хоч без неї.