"На лінії фронту під вогнем російської артилерії". Один день на позиціях під Ізюмом

    • Author, Квентін Соммервіль
    • Role, Район Ізюма, Харківщина

Сергій керує автівкою, як маніяк. До війни небагатослівний українець був юристом. Тепер він сидів за кермом пікапа Mitsubishi, що мчав ґрунтовою дорогою зі швидкістю 100 км/год.

На задньому сидінні - троє нас, а попереду - пункт призначення, який постійно обстрілює російська артилерія.

Автівка звернула, щоб об'їхати російський снаряд, що застряг у землі. "Касетна бомба", - пояснив Сергій. Здавалося б, ось воно попередження, що рухатися далі не можна. Але ні.

"Хочете спочатку побачити село чи наше укриття?" - запитав він, коли зелений пікап зупинився. "Укриття", - відповіли одночасно оператор Даррен Конвей і я.

На східному фронті Володимир Путін змішав день і ніч, загнавши людей в укриття. Село, у яке ми приїхали, лежить на околиці Ізюма, невеликого міста на Харківщині, яке називають ключем до Донбасу. Артилерійський обстріл закінчується, і ми спускаємось у прохолодну темряву сховища.

Не зумівши захопити всю країну, Росія зосередилася на тому, щоб розірвати Україну на частини. Люди в сховищі - а їх там багато - роблять усе, щоб цього не сталося.

Голі лампи освітлюють темний простір тимчасової домівки бійців-добровольців з тероборони ЗСУ.

Те, що ми побачили, цілком могло стати сценою з воєн минулих років, якби не широкоекранний телевізор, що "стрімив" з потужних шпигунських камер, спрямованих на російські позиції. "Подарунок від наших друзів", - пояснює один з командирів, вказуючи, що отримали його від західних урядів.

Бійці продивляються Instagram і Facebook, листуються з родинами і друзями. Якщо передові війська досягнуть поставленої мети, Ілон Маск стане героєм України. Його супутникова мережа Starlink надає безплатний доступ до інтернету в зоні бойових дій.

Тим часом зверху знову почалася стрілянина.

"У росіян закінчився перекур", - сказав інший боєць, встаючи зі свого ліжка.

Настав час іти. Ми мали супроводжувати піший патруль, що рухався відкритою місцевістю до першої лінії оборони. Видав звук голуб, і все стихло. Десь пролунала автоматна черга.

"Не скупчуйтесь", - почули ми, коли йшли через зруйноване село, тулячись одне до одного.

Тим часом обстріл розійшовся не на жарт. Над головою просвистів й недалеко приземлився снаряд. Поруч орудував російський танк, потім розпочався мінометний вогонь. Чоловіки, що вели нас, неухильно рухалися через задні двори й сади, уникаючи доріг і намагаючись оминати дрони-коригувальники.

Я пригнувся, коли ще один снаряд просвистів над головою й вибухнув за 300 метрів від мене. "Якщо ви їх чуєте, це не по вашу душу, - сказав Юрій, який нас супроводжував. - Вас вбивають ті, кого ви не чуєте". Це вже втретє за цю війну хтось відпускає цей похмурий жарт.

Чоловіки рушили далі, і ми нарешті дісталися місця призначення. Це було значно далі, ніж ми думали. Усередині обідали бійці, не звертаючи жодної уваги на постійні вибухи.

"Боже, бережи королеву", - сказав Юрій, вказуючи на поставлену британцями протитанкову зброю. "Дякую, пане Джонсоне, але нам потрібно більше", - додав він, сміючись. Їм потрібна бронетехніка, подумав я, за весь день на фронті я її не бачив.

Ми перечекали останній обстріл і знову вирушили в дорогу. Земля була всіяна ворожими боєприпасами і свіжими воронками. У повітрі відчувався запах пороху й диму.

Ми пройшли біля сараїв, звідти насторожено виглядали корови й вівці. Коли мешканці села тікали, врятувати свою худобу вони не встигли.

Але тут несподівано з хати вийшла жінка. І почала плакати. Наталя сказала нам, що не може залишити своє село, бо тут похований її чоловік. Це буде зрадою, пояснила вона.

Обстріли не вщухали, патруль не рухався, і навіть Наталя нахилилася. "Хлопці, хочете борщу?" - запитала вона. Натомість ми сховалися у її погребі, де на дерев'яних полицях стояли банки з консервацією.

Нарешті ми почули звуки української артилерії. Над будинком Наталі пролетіли українські снаряди у пошуках російських цілей. Ми зрозуміли, що час їхати звідти.

В оперативному штабі люди зібралися навколо екрану спостереження. Поки ми були в дозорі, двадцять російських піхотинців з мінометами намагалися атакувати село. Українські гармати їх не дістали, тому сьогодні, як і раніше, ситуація не змінилася. Але лінії захисту не прорвали, і люди довкола нас вкотре виконали свій військовий обов'язок. Ворота на Донбас залишалися закритими.

Наступ на Київ захлинувся, і Росія зосередилася на битві за Донбас, відправною точкою якої був Ізюм, де розмістився штаб її командування. Але навіть там Росія важко просувається вперед.

Перед тим, як ми вирушили в нашу одноденну подорож на передову, я зустрів американську воєнну журналістку, яка теж там побувала: "Ви будете молитися, коли зайдете туди і коли будете виходити", — сказала вона.

Поки я прокручував у голові "Отче наш", ми мчали на високій швидкості полями й врізалися у щось тверде на дорозі. На щастя, вже вдруге за сьогодні, російський снаряд, що впав в український чорнозем, не вибухнув.

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!