"Монстр у мені": як Король пончиків боровся з дияволом і переміг

Перед вами - приголомшлива історія короля пончикової імперії, біженця з Камбоджі Теда Нгоя, історія високої любові і низької зради, важкої праці і великих грошей, гламурних ночей у Лас-Вегасі й банкрутства. Історія для голлівудської кінострічки, яка поки що удостоїлася тільки документального фільму і книги.

Якщо вам трапиться зайти в якесь кафе, де подають пончики, в Каліфорнії, дуже висока ймовірність того, що ним володіє сім'я вихідців із Камбоджі. А все тому, що один з камбоджійських біженців, прибувши до США, створив цілу пончикову імперію, став мільйонером і отримав прізвисько Короля пончиків.

Він спонсорував Республіканську партію, спілкувався з американськими президентами. Але потім втратив все, зокрема - найближчих людей. Однак знову розбагатів і...

Тед Нгой закінчував середню школу в столиці Камбоджі Пномпені, коли закохався в однокласницю Сугантіні Хен, доньку високопосадовця.

"Вона була така гарна, - згадує він. - Красивішу просто неможливо було знайти".

У школі всі юнаки були закохані в Сугантіні, але у Теда не було шансів - він був із бідної сім'ї, та ще й наполовину китаєць, із села на кордоні з Таїландом.

"Для мене вона була кимось недосяжним, як принцеса", - розповідає він. До того ж її всюди супроводжували охоронці.

Однак незабаром Тед виявив, що вікно крихітної кімнатки на четвертому поверсі багатоквартирного будинку без ліфта, яку він винаймав, виходить на віллу сім'ї Сугантіні.

І він подумав, що шанс у нього все ж є. Щовечора він сидів біля відчиненого вікна і грав на флейті. Одного разу, почувши музику, яка розносилася над зануреним у тишу містом, мати Сугантіні зауважила, що той, хто її грає, напевно, закоханий.

Клятва на крові

Одного вечора Тед побачив, як Сугантіні вийшла на балкон, і вирішив, що настав час діяти. Він написав їй записку, пояснивши, що живе в будинку навпроти і що саме він грає щовечора на флейті. Він обернув запискою камінчик і кинув його вниз, на балкон вілли.

Кілька днів відповіді не було. Але потім до Теда прийшов один із слуг Сугантіні - теж із запискою.

"У записці було сказано: "Мені подобається, як ти граєш на флейті. Це так гарно, так зворушливо, - розповідає Тед. - І ми почали обмінюватися записками".

Одного разу він написав їй: "Що буде, якщо я стрибну прямо до тебе в кімнату?" Сугантіні відповіла: "Ну, тільки будь обережний - якщо переплутаєш кімнати, потрапиш до моєї мами". Вона думала, що Тед жартує, але він не жартував.

Попри те, що віллу сім'ї Сугантіні охороняли - зокрема, собаки, одного разу дощовою ніччю Тед піднявся на кокосове дерево і перестрибнув через колючий дріт. Потім він вліз до будинку через віконце у ванній.

Потім він зібрався з духом і відкрив двері однієї з кімнат. Йому пощастило, - це була спальня Сугантіні. Дівчина була там, вона міцно спала.

Тед розбудив її, і вона вже зібралася кликати на допомогу, як раптом зрозуміла, що це її однокласник.

"Що ти тут робиш?" - запитала вона здивовано.

"Я тут, тому що закоханий в тебе", - відповів Тед.

"Але що ми будемо робити вранці? Я повинна йти в школу".

"Не хвилюйся, я сховаюсь у тебе під ліжком", - сказав Тед. Так він і вчинив.

Ночами Сугантіні потайки приносила йому їжу. Так минуло, за словами Теда, півтора місяці. Зрештою Сугантіні теж закохалася в нього. Вони присяглися на крові, що будуть вічно вірні одне одному (на жаль, цю клятву Тед не дотримав, але про це пізніше).

Зрештою Теда виявили. Батьки Сугантіні наполягли, щоб він залишив її у спокої і сказав, що не любить її. Він зробив так, як йому сказали, але потім спробував накласти на себе руки, оголосивши, що краще помре, ніж буде жити без неї.

Поки його лікували в лікарні, Сугантіні теж спробувала вкоротити собі віку. Побачивши таку рішучість молодих людей, її сім'я здалася і дозволила закоханим бути разом.

"Це божевільна історія, але це правда, - каже Тед, якому зараз 78 років. - Я по-справжньому її любив".

Втім, він зізнається, що розумів: завоювавши серце Сугантіні, він робить крок до кращого життя.

Втеча до США

Вони одружилися, у них народилися діти. Життя складалося добре, і тут у 1970-му спалахнула громадянська війна між урядом і червоними кхмерами, маоїстами під керівництвом Пол Пота.

Теду, який володів чотирма мовами, брат Сугантіні, генерал, запропонував посаду аташе в Таїланді. Теду одразу надали звання майора, разом з сім'єю він переїхав до Бангкока. Щомісяця він їздив у Камбоджу за грошима для зарплати підлеглим.

Але ситуація на батьківщині Теда ставала все більш небезпечною. Під час його останньої поїздки, у квітні 1975-го, червоні кхмери захопили столицю. Теду вдалося потрапити на останній авіарейс з Пномпеня, але батьки Сугантіні залишилися в Камбоджі. Потім Сугантіні дізналася, що вони стали одними з перших, кого стратили червоні кхмери.

У травні того ж року американський президент Джеральд Форд наполіг на тому, щоб США дозволили в'їхати в країну 130 тисячам біженців із В'єтнаму і Камбоджі, заявивши критикам цього рішення: "Ми - країна, побудована іммігрантами з різних куточків світу, і ми завжди були дуже гуманною нацією".

Тед і Сугантіні продали все, що у них було, і прилетіли в Каліфорнію одним із перших рейсів з біженцями. З ними були троє дітей, усиновлений племінник і дві племінниці.

Сім'ю розмістили в наспіх розбитому таборі для біженців на території навчальної бази морської піхоти. Для того, щоб їм дозволили вийти за територію бази, потрібен був американський спонсор, який надає роботу і житло.

Протягом тижнів вони бачили, як інші сім'ї залишали табір, і ось нарешті й самі знайшли свого благодійника - пастора однієї з церков за 35 миль від Лос-Анджелеса.

Тед почав працювати церковним прибиральником, але незабаром зрозумів, що, заробляючи 500 доларів на місяць, він не зможе забезпечити своїй сім'ї нормальне життя.

З дозволу пастора він знайшов собі ще дві роботи: з 6 до 10 вечора - продавцем, а з 10 вечора до 6 ранку - на автозаправці.

Поруч із заправної станцією було розташоване кафе пончиків DK Donuts. Звідти завжди смачно пахло, і коли Тед вперше спробував пончик, він нагадав йому смак камбоджійської випічки зі здобного тіста, теж у вигляді колечка. "Я відчув напад ностальгії", - розповідає Тед.

Цілими ночами Тед спостерігав, як люди купували каву і пончики. Він зрозумів, що це чудовий бізнес.

Початок імперії: заощадження на всьому

Одного разу він запитав жінку за прилавком, чи вистачить 3000 доларів для того, щоб відкрити своє кафе з продажу пончиків. Та відповіла, що він викине гроші на вітер.

Замість цього, сказала вона, краще пройти курси пончикової мережі Winchell's. Тед так і зробив, ставши першим стажистом Winchell's з Південно-Східної Азії.

"Я навчився пекти, навчився вести розрахунковий лист, прибирати, торгувати - я навчився усього", - згадує він. Наприклад, таких хитрощів: випікати пончики маленькими партіями протягом дня, щоб завжди були свіжі. Запах свіжої випічки - найкраща реклама.

Закінчивши тримісячні курси, він отримав від Winchell's для роботи кафе на Бальбоа-Бенкет, в одній з добре відвідуваних туристичних зон на півострові Ньюпорт, недалеко від того місця, де жила сім'я Теда.

За прилавок стала Сугантіні - хоча вона ледь говорила англійською, її мила усмішка рухала торгівлю. Ночами Тед займався випічкою пончиків, а наймолодший їхній син Кріс спав тут же на кухні і прокидався весь у борошні.

Вони заощаджували на чому тільки можливо, не викидаючи навіть одноразові палички для розмішування кави - за що одного разу й отримали догану від Winchell's. Тед намагався купувати пакувальні коробки для пончиків за зниженою ціною, і ці рожеві коробочки в результаті стали його фірмовим знаком.

Сім'я працювала від 12 до 17 годин на день, у повному складі. У вихідні старші з дітей Чет і Севі (вісім і дев'ять років) допомагали розливати каву, упаковувати пончики і складати коробки. У будні дні вони ходили в школу і часом бували такі голодні, що крали їжу з чужих коробок для шкільного сніданку.

Через рік Тед накопичив достатньо грошей на депозит на друге кафе, яке родина назвала Christy's, "Крісті". За прилавком знову була завжди усміхнена Сугантіні, і коли вона отримала американське громадянство, то обрала собі ім'я Крісті.

Ще через рік вони накопичили 40 тис. доларів, і Тед вирішив розширюватися далі. Він купив кафе побільше, а "Крісті" здав в оренду сім'ї камбоджійських біженців, які працювали за гроші. Він навчив їх всього і вручив ключі.

Тед вирішив купувати пончикові кафе й надалі і здавати їх в оренду таким же, як він, біженцям із Камбоджі. "Використовувати гроші для допомоги іншим - дає таке ж сильне відчуття, як наркотики", - потім напише він у своїй книзі.

Зайняті своїм скромним бізнесом, Тед і Крісті мало знали про те, що відбувається на батьківщині. Те, що до них доходило, виглядало жахливим. Вони часто плакали і молилися про членів сім'ї, що залишилися в Камбоджі.

Режим Пол Пота змушував людей працювати в колективних господарствах, а ті, у кого були гроші або освіта, піддавалися тортурам і стратам. За чотири роки близько двох мільйонів камбоджійців вбили або вони померли від голоду, хвороб і непосильної фізичної праці.

Мільйонер дядько Тед, спонсор біженців

У 1978 році в країну увійшли в'єтнамські війська, і в 1979-му режим Пол Пота пав, що призвело до ще однієї хвилі біженців. Батьки Теда і його сестри втекли через кордон до Таїланду. Теду подзвонили з тамтешнього американського посольства і запитали, чи готовий він бути спонсором батьків і сестер у США. Природно, він погодився, і незабаром сестри вже торгували пончиками в кафе Теда.

Так само за спонсорством зверталися й інші родичі - а часом і не родичі навіть, а просто сусіди, люди з того ж села, які щось чули про Теда.

"Я думаю, у тому, що вони брехали в посольстві, не було нічого поганого - всі хочуть якось вижити, всім потрібно дати таку можливість. І я давав цю можливість такій кількості, якій міг", - розповідає він.

Протягом декількох років Тед і Крісті виступили спонсорами понад 100 сімей, які спочатку часто жили у них, перш ніж придбати власні будинки і кафе. Тед закликав інших іммігрантів чинити так само.

Камбоджійці працювали старанно, а оскільки працювала вся родина, не потрібно було платити зарплату найманим працівникам. Так склалася прибуткова бізнес-модель і одночасно - шлях для біженців.

Зрештою камбоджійці стали володіти такою кількістю пончикових кафе у Каліфорнії, що захопили ринок, посунувши мережу Winchell's на друге місце.

Теда досі це трохи бентежить. "Вони - гарна компанія, і я багато за що їм вдячний, - каже він. - Камбоджійці багатьом їм зобов'язані".

До 1985 року, через 10 років після прибуття в США біженцями, Тед і Крісті стали мільйонерами, які володіють приблизно 60 кафе з продажу пончиків. Теда стали називати Королем пончиків або дядьком Тедом - через те, що він допоміг стільком камбоджійським іммігрантам.

Тед і Крісті купили розкішну віллу з басейном і ліфтом, кілька розкішних автомобілів, регулярно виїжджали на відпочинок за кордон.

"Моя американська мрія здійснилася", - каже Тед.

"Це диявол, це монстр"

"Ми були щасливі - доки не втрутилися азартні ігри і не зруйнували моє життя. Це був найсумніший період мого життя".

Теда розорив Лас-Вегас. Перші кілька разів, коли він і Крісті приїжджали туди, все було добре - вони ходили на концерти, бачили Елвіса Преслі. Але одного разу Тед сів за стіл зіграти в блек-джек, "21". І попався на адреналіновий гачок.

"Я до цього ніколи не грав, - розповідає він. - Але, як і у всіх невиправних гравців, все почалося з малого. Спочатку ти ставиш пару баксів, потім 10, 20. А потім азарт гри входить в твою плоть і кров, і ти просто не можеш без нього".

Оскільки він був хайроллером, тобто грав по-крупному, казино надавало йому розкішні апартаменти (2000 доларів за ніч), пропонувало квитки на найкращі шоу для VIP-клієнтів.

Він став пропадати в Лас-Вегасі на кілька днів, програючи по 5-7 тисяч доларів за гру, закинувши справи в своїй імперії і свою сім'ю. "У мене не було часу займатися бізнесом - і бізнес почав занепадати. Це було катастрофою", - згадує він.

Доходило до того, що Крісті з дітьми шукала його в усіх казино. Тед згадує, як ховався від неї за ігровими автоматами.

У тих випадках, коли Тед вигравав, в сім'ї було свято. Коли ж він програвав, він скаженів, гримав дверима, ламав меблі, лякаючи цим дітей.

А потім повертався до Вегаса, щоб спробувати повернути те, що програв. "Чим більше ти прагнеш повернути, тим більше програєш, - розповідає він у документальному фільмі під назвою "Король пончиків". - Це диявол, це монстр. Монстр у мені".

Крісті завжди прощала його, але поповзли чутки, що Теду більше не можна довіряти.

"Я став дуже, дуже поганим, - каже він. - Я позичав гроші, де тільки міг".

Деякі з тих, у кого він позичав, були його орендарями. Коли він програвав їхні гроші, він просто відписував їм кафе, нічого не кажучи Крісті, чий підпис підробляв.

Тед намагався приборкати себе. Він вступив до Товариства анонімних азартних гравців (щось на кшталт анонімних алкоголіків), але знову і знову повертався до столу в казино. "Я плакав. І всі плакали, - розповідав він в одному з інтерв'ю. - Але поплакавши, я повертався до гри".

Він двічі ходив до буддійського монастиря. Він три місяці провів у Таїланді, де ходив босий, з поголеною головою. Звідти він повернувся сильно схудлим і, здавалося, зовсім іншим. Принаймні так він сам думав. Але через кілька тижнів він вже летів у Вегас.

"Це дуже важко пояснити, але гроші до цього не мають ніякого відношення. Я відчував залежність від самих відчуттів, а гроші були просто голкою, через яку я отримував дозу отрути", - пише він в автобіографії під тією ж назвою - "Король пончиків" .

Зрештою у нього й Крісті залишилося лише одне кафе, яке вони вирішили продати. Їхній молодший син Кріс відвіз їх на машині за грошима, але щось знову пішло не так.

Коли вони поверталися з 85 тис. доларів готівкою в багажнику, їх зупинила поліція - вони вчасно не заплатили черговий внесок за машину, куплену у кредит, і автомобіль значився як викрадений.

Усіх трьох забрали у відділення поліції, але вони були так налякані, що не наважилися розповісти про гроші в багажнику. Коли їх випустили, багажник був порожній.

"Це дуже, дуже сумна історія", - каже Тед.

Як Тед став впливовим лобістом і знову збанкрутував

У 1993 році Тед і Крісті повернулися до Камбоджі. Вони втратили мережу пончикових кафе і свій гарний будинок, але у них залишалося досить грошей, щоб безбідно жити на батьківщині.

У Теда на той час з'явилася нова пристрасть - політика. У Камбоджі проходили перші після війни демократичні вибори, і він хотів брати участь у розбудові своєї країни.

Крім того, міркував він, як у політика у мене не буде можливості грати в азартні ігри. "Люди не стануть голосувати за мене, якщо у мене буде погана репутація".

Колись, на вершині свого успіху в США, він був переконаним республіканцем і з ентузіазмом збирав кошти на партійну виборчу кампанію, зустрічався з Річардом Ніксоном, Рональдом Рейганом і Джорджем Бушем-старшим.

І він вирішив назвати свою власну політичну партію Республіканською партією вільного розвитку.

Однак ця назва підвела його. Багато виборців помилково вирішили, що він виступає проти королівської сім'ї, і в парламент він не пройшов. Проте його запросили стати радником уряду з питань торгівлі та сільського господарства.

Після війни Камбоджа була бідною і відсталою країною. Тед, натхненний прикладом Тайваню і його економічними успіхами, вирішив лобіювати в США статус країни, що користується режимом найбільшого сприяння, який відкривав двері для іноземних інвестицій.

"Я витратив близько 100 тис. доларів власних грошей, витратив свій час, своє ... все", - згадує він. Він лобіював через свої контакти у внутрішньому колі республіканців, зокрема через сенатора Джона Маккейна, і у 1996 році жаданий статус було надано - безстроково.

Поки Тед був занурений з головою в камбоджійську політику, Крісті злітала до США, щоб бути присутньою при народженні онука. Коли вона повернулася, виявилося, що у Теда позашлюбний роман. Вражена тим, що він порушив їхній договір, колись скріплений кров'ю, вона подала на розлучення.

До 2002 року Тед був розорений. Він витратив усі свої гроші на виборчу кампанію і на невдалу спробу запровадити гібридний рис, який, як він вважав, підвищив би врожайність.

Потім він посварився з могутнім політичним суперником і, побоюючись за своє життя, знову втік до США.

"Хазяйко, можна мені помитися?"

Він прилетів до Лос-Анджелеса зі ста доларами в кишені - це все, що у нього залишалося. Члени його сім'ї не бажали його бачити і ніхто не запропонував йому жодної роботи - навіть випікати пончики. Довіру сім'ї та камбоджійської громади було втрачено. Це стало найгіршим моментом в його житті.

"Багато разів я намагався накласти на себе руки, бо ненавидів себе. Я ненавидів свою пристрасть до азартних ігор, я ненавидів те, як повівся із Крісті, з дітьми", - розповідає він.

Він пересувався від церкви до церкви, і нарешті літня камбоджійка дозволила йому жити на критій веранді її пересувного будинку-фургона.

"Коли мені треба було прийняти душ, я стукав у двері: хазяйко, можна мені помитися, а вона також впускала мене в душ. Коли була готова вечеря, вона стукала в двері, і я заходив поїсти".

По неділях він ходив до церкви, де син господині був пастором, і вивчав Біблію. Тед став дуже релігійним.

Він був як і раніше без грошей, коли, провівши майже чотири роки у добровільному засланні, він повернувся до Камбоджі. Жити йому було ніде, і він переїхав до містечка Кеп на березі Сіамської затоки.

Назад, у мільйонери

Але удача знову посміхнулася йому. Одного разу один зі старих знайомих з Китаю зв'язався з ним і попросив допомогти в угоді з нерухомістю. Тед вдало провів ту угоду і отримав хороші комісійні.

Потім були інші угоди з нерухомістю, і поступово він знову перетворився на мільйонера. Він одружився, у нього народилися діти - четверо, двоє молодших ще вчаться у школі.

Всі ці роки Тед намагався не привертати до себе уваги - доки пару років тому на нього не вийшла кінематографістка Еліс Гу, сама - донька китайських іммігрантів, яка народилася і виросла в Лос-Анджелесі.

Одного разу їй стало цікаво, чому так багато каліфорнійських пончикових належить камбоджійцям і чому цих кафе так багато у Каліфорнії.

У багатьох інших американських штатах одне таке кафе припадає в середньому на 30 тисяч людей, тоді як у Лос-Анджелесі - на 7 тисяч. І з 5 тисяч незалежних пончикових у Каліфорнії тепер близько 80% належить вихідцям з Камбоджі, розповідає вона.

"Ця історія зображує біженців у позитивному світлі, показуючи, що відбувається, коли їм надають можливість, - каже вона. - Зрештою це історія про людину, яка приїхала в країну, не маючи нічого за душею, і, завдяки енергійності, напору, слідуванню мрії і крапельці удачі, стала улюбленцем фортуни".

А потім все розтратила марно.

"Я попросив у них пробачення тисячу разів"

Еліс було непросто переконати Теда повернутися для зйомок фільму у Каліфорнію. Він, здавалося, спалив всі мости, і його діти практично з ним не спілкувалися.

"Він боявся відчути себе знехтуваним і самотнім - але я його все-таки переконала!" - каже Еліс.

Зрештою участь у зйомках документального фільму стала для Теда цілющою.

І хоча в камбоджійської громаді Каліфорнії, у тих, чиї гроші Тед програвав в казино, ще жива неприязнь до нього, багато хто поважає його.

Він був радий зустріти представників нового, молодого покоління майстрів пончикової справи, які застосовують інновації та експериментують з різними відтінками смаку. Він приніс свої вибачення тим, кого колись образив.

А головне, подорож до Каліфорнії дозволила йому налагодити стосунки з уже дорослими дітьми і з Крісті, яка знову заміжня.

"Вони повністю пробачили мені. Я попросив у них пробачення тисячу разів. Кожен раз, коли ми зустрічалися, я говорив: "Пробач мені, сину, пробач мені, доню, пробач мені, Крісті".

"Якби можна було повернути старі часи... Але я не можу змінити минуле, і життя дало мені суворі уроки".

Тепер він розмовляє з ними майже щодня. "Тепер всі мені раді - бо я перетворився з лиходія на хорошу людину".

"Азартні ігри - це диявол"

Тед розуміє: ті самі риси характеру, які допомагали йому ухвалювати ризиковані рішення в житті, зробили його легкою здобиччю для порочної пристрасті - азартних ігор.

"За кожним бізнес-рішенням, за сміливим освідченням у коханні стоїть ризик у чистому вигляді, стоять дистильовані гострі відчуття і тривога", - пише він в автобіографії.

Він вважає, що його християнська віра допомогла йому вилікуватися від пристрасті до азартних ігор, хоча і зізнається, що тільки рік тому перестав робити ставки на результати футбольних матчів.

"Ось що я хочу сказати всьому світу: не грайте в азартні ігри! Щойно ви попалися на гачок, вашому життю кінець. Все скінчиться тим, що ви зруйнуєте і своє життя, й життя вашої родини. Кінець стосункам із навколишнім світом, кінець усьому. Азартні ігри - це диявол".

Але врешті-решт, каже він, я переміг цю залежність.

"Я ніколи не відступаю, не здаюся, не визнаю поразку. Навіть в азартних іграх. Так, на це пішло понад 40 років. Але я все ж таки переміг. Зрештою переміг".

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу [email protected], і наші журналісти з вами зв'яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

--