Книга року ВВС-Есеїстика-2020: інтерактивний путівник

Що робити, якщо когось із близьких вам людей спіткала невиліковна хвороба? Куди бігти, де шукати підтримки, як поводитися з хворим? У цій книжці зібрано практичні рекомендації, які дають відповіді на ці та інші складні запитання. Але вони не казенні, а написані доступно, з урахуванням українських медичних і соціальних реалій, інколи з гумором. А ще — помережані щирими й щемкими історіями людей, які діляться власним досвідом переживання подібних ситуацій, показуючи, що навіть хвороби і смерть не здаватимуться такими страшними, якщо переживати їх усвідомлено і в любові.

Цей стан – "нічого втрачати" – давав потужний поштовх спробувати найнеймовірніші речі, змінювати себе, життя і світ".

Книжка охоплює коло тем, дотичних до ідеології та популярної культури. Колонки до журналу "Український тиждень" та інших видань складаються, ніби пазл, у панорамний огляд реалій культури останніх кількох років, зокрема й українських. Ці розмірковування стають реакціями на відомі сюжети та проблеми. Від попмузики і до коміксів, від кітчу і до масових рухів — здається, не лишається тем, не висвітлених автором у цій сфері.

Українська культура, подібно до всякої іншої, потребує вираження важливих сенсожиттєвих позицій, виходячи з того, як в її мові закарбувалися й осмислювалися уявлення про світ і людину. Наприклад, треба зрозуміти чому в нашій культурі важливим поняттям є свобода, а не сліпе поклоніння владі, або як тлумачиться героїзм і справедливість. Разом з тим, усяка мова має обмеження, її не варто робити понадміру універсальною. Ба більше, не забуваймо, що в будь—якій мові криється здатність впливати насильно. Та, зрештою, всі важливі поняття й уявлення навряд чи можна запозичити деінде. Порівнюючи свій досвід категоріального апарату з його відповідниками в інших мовах, ми тільки згодом матимемо шанс побачити не тільки схожість, а й принципову відмінність. Адже мовні структури часом фіксують те, чого не виявиш мовою іншої культури".

Який насправді український Схід? Що ховається за териконами та безкраїми полями? Що буде, якщо подивитися крізь вугільний пил та посічений снарядами фасад на справжнє серце Сходу? Олександр Михед протягом року досліджував український Схід — його культуру, ідентичність, особливості шести міст Донеччини й Луганщини. Він не лише описує побачене, почуте і відчуте, а й робить відчайдушну і щиру спробу зрозуміти Схід з усіма його протиріччями та конфліктами — зовнішніми і внутрішніми.

Не давати змішувати тіло своєї правди з вугіллям".

"Хроніка одного голодування" — тюремний щоденник, який кремлівський в’язень Олег Сенцов почав вести у травні 2018 року, на третій день після того, як оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити українських політв’язнів. День за днем, протягом 145-ти днів, незважаючи на моральний тиск і фізичне виснаження, дрібним нерозбірливим почерком у зошиті Олег відверто, різко і гранично точно фіксував свої тюремні будні в російській в’язниці, спостереження і думки. Після звільнення автору дивом вдалося вивезти свої записи із Росії. Тепер із "Хронікою одного голодування" може познайомитися і україн­ський читач.

Закінчився шостий тиждень голодування. Усупереч усім очікуванням, він не приніс нічого нового й важливого. Тепер треба обирати нову точку очікувань. Так легше. Велику роботу, яку, здається, неможливо осилити, ділиш на маленькі завдання, виконуєш їх поступово й по черзі — і врешті досягаєш потрібного результату. Величезний камінь на дорозі, якого, здається, ніколи не зрушиш, подрібнюєш на менші — і перекидаєш їх по одному. Височезну гору береш поетапно: он до того горбика, до того дерева, до тієї скелі — і ось ти на вершині. З великим строком ув’язнення цей метод теж працює — коли визначаєш для себе найближчу дату, до якої треба дожити, дотерпіти. Навіть якщо розумієш, що, скоріш за все, до цього числа нічого значимого, а тим більше головного — звільнення, не відбудеться, але ти все одно ставиш перед собою невеликий прапорець попереду, у найближчій перспективі. Тут легше існувати так — у таких невеликих часових відрізках. Досягаєш — і визначаєш новий рубіж... і так усі чотири роки".

113 письменниць: відомих, знаних, забутих. Ще і вже невідомих. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших. У кожної з них непересічна біографія. Їхні історії — про відмову від чогось: кожній щось було конче важливим на старті й поступово втрачало значущість у процесі письма. Це історії священних жертв і містичних ритуалів. Це утопія жіночої солідарності й продовження традиції. 113 письменниць пишуть одна одну. Читають одна одну. Співіснують поруч поза межами часу і простору. І сяють у темряві.

Сапфо була некрасивою. Принаймні за канонами Давньої Греції — худорлява, невисока, смаглява.
Не поспішайте ображатися за геніальну найпершу поетесу. Про Сапфо як про дивовижне явище пафосно писав уже Страбон у 7 році до н. е.: "Не збереглося в пам’яті людей, не з’явилося жодної жінки, яка в поезії могла б витримати порівняння з Сапфо". Пам’ять оновлюється, канони поповнюються, але дивовижна Сапфо — там само, де її знайшов невідь-коли Страбон. От тільки писала ті вірші й переживала ті почуття реальна жінка: "Не в силах ткати я — / Серце болить, / O рідна мамо! / Жагою, мов вогнем, / Мучить мене / Кіпріда ніжна" [переклад Андрія Содомори]. Реальна втілена жінка".