Клятий друг. Чи хоче Туреччина посунути Росію на Кавказі?

"Туреччина руйнує регіональний баланс. Туреччина хоче отримати право слова. Туреччина сама себе виштовхує з регіону". Це все - фрази аналітиків, які намагаються зрозуміти, чого хоче домогтися Туреччина на чолі з президентом Ердоганом, який активно підтримав Азербайджан у новій війні в Карабаху.

Керівники Туреччини і Азербайджану повторюють, що ця підтримка - перш за все просто допомога братньої країни, відносини з якою вже давно будуються за формулою "один народ, дві держави" (bir millet, iki devlet).

Але чи є у президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана власні стратегічні цілі в регіоні? Чи хоче він, наприклад, посунути Росію або навіть зіштовхнути її з п'єдесталу головного зовнішнього гравця та арбітра на Південному Кавказі?

"Ні. Таких намірів у Ердогана немає, - рішуче відповідає на це питання політичний оглядач впливової турецької газети Hürriyet Серкан Демірташ, - Туреччина та Росія чудово знають одна одну, вони вже зіткнулися на інших театрах: в Сирії та Лівії, але вони навчилися мати справу одна з одною і зі складними проблемами, і Південний Кавказ тут, на мою думку, нічим не відрізняється".

Сама Росія поки не виявляє занепокоєння.

Президент Росії Володимир Путін наприкінці жовтня, майже через місяць війни між підтриманим Туреччиною Азербайджаном і головним союзником Росії в регіоні Вірменією, сказав, що Ердоган для нього - партнер, з яким "не просто надійно, але й приємно працюється" - і натякнув, що він цінує в Ердогані його незалежність від США.

"Російсько-турецькі відносини - дивовижний феномен, який гідний глибокого вивчення фахівцями. У певному сенсі це прообраз того, як будуть будуватися відносини в світі далі, якщо згадати початок нашої розмови про те, куди рухається світ. Світ, мабуть, рухається, зокрема, і до такої форми міжнародної дипломатії. Не до Мінського формату чи Астанинської групи, а зустріч віч-на-віч і торгуймося, використовуючи всі інструменти, зокрема, силові", - розміркував в інтерв'ю російській "Бізнес-газеті" очільник російської неурядової Ради із зовнішньої та оборонної політики Федір Лук'янов.

Програма-максимум - вирішувати долі

Вірменський політолог, очільник російського Інституту Кавказу Олександр Іскандарян, однак, вважає, що програма-максимум Туреччини - стати однією з тих країн, які приймають рішення щодо долі Південного Кавказу.

"Зробити так, щоб Баку з усіма проблемами звертався не в Москву або Європу, а тільки, або майже тільки, в Анкару, і щоб Вірменія цьому не могла перешкоджати, - викладає своє бачення планів Туреччини Іскандарян, - а Грузія щоб була б затиснута між азербайджанськими і турецькими інтересами і економічно від цих інтересів залежала".

Багато аналітиків припускають, що Москва публічно з розумінням ставиться до того, що Туреччина відкрито підтримує одну сторону в конфлікті у Карабаху, але до тих пір, поки не виникне перспектива остаточного вирішення цього конфлікту - на користь Азербайджану.

"Росія найбільше зацікавлена ​​не у вирішенні питання Карабаху, а в продовженні залежності і Азербайджану, і Вірменії від Москви", - вважає турецький політолог Керім Хас, який мешкає у Москві.

Він упевнений, що єдина зовнішня сила, яка може допомогти по-справжньому вирішити проблему Нагірного Карабаху - це якраз Туреччина, але тільки не нинішня, а Туреччина майбутнього, Туреччина, яка вирішить свої внутрішні проблеми з демократією і, наприклад, з курдами.

На думку Хаса, Туреччина Ердогана "сама виштовхує себе з регіону", знищуючи шанси на нормальні відносини з Вірменією, тоді як варто було б ці відносини спробувати налагодити, дати Вірменії фізичний вихід на Захід через Туреччину, послабити її залежність від Росії і вже потім домовлятися щодо Карабаху.

У 2008-2009 роках Туреччина і Вірменія зробили таку спробу: спочатку президенти Абдулла Гюль (союзник Ердогана) і вірменський президент Серж Саргсян двічі зустрілися на матчах футбольних збірних, а потім, в жовтні 2009 року, міністри закордонних справ Ахмет Давутоглу і Едвард Налбандян підписали т.зв. "Цюрихські протоколи" - документи про наміри встановити дипломатичні відносини і розвивати нормальні зв'язки між двома країнами.

Але протоколи так і залишилися на папері.

Турецький марш на Кавказі

Відносини з Вірменією залишаються на нулі, але загалом на Південному Кавказі присутність Туреччини є досить давньою і міцною.

І для Азербайджану, і для Грузії вона, поряд з Росією - один з головних зовнішньоторговельних партнерів.

По трубопроводах через Грузію і Туреччину азербайджанська нафта та газ йдуть до Європи. Нова залізниця Баку-Тбілісі-Ахалкалакі-Карс ще не запрацювала в тому обсязі, про який мріяли, але - все попереду.

Що стосується політичної підтримки Азербайджану, то Туреччина всі пострадянські роки підтримувала його щодо Карабаху, нагадує Серкан Демірташ.

Туреччина на початку 1990-х закрила кордон з Вірменією через конфлікт у Карабаху (і він досі закритий), не встановила з нею дипломатичні відносини, хоча і визнала нову вірменську державу, а також захистила - загрозою втручання - Нахічеванську автономію, азербайджанський ексклав між Вірменією, Іраном і Туреччиною.

"А в сфері оборони і безпеки ми бачимо, як Туреччина в останні роки допомогла азербайджанській армії поліпшити її можливості. Тому ми називаємо співпрацю Туреччини і Азербайджану в останні десять років стратегічною", - робить висновок турецький оглядач.

Олександр Іскандарян теж відзначає, що саме Туреччина активізувала цю співпрацю в останні роки.

"Приблизно до 2016-2017 років Туреччина, звичайно, мала вплив в регіоні, але це була не дуже політика, це була статика: відносини Туреччини з країнами регіону були досить статичні", - каже вірменський експерт.

Але в останні роки Туреччина намагається відігравати активну роль у всіх навколишніх регіонах, вважає Іскандарян, зокрема, на Південному Кавказі. Чи вийде у неї розширити вплив, залежить, як каже вірменський експерт, від результату нової війни і від того, як поводитиме себе Росія.

Долучитися до перемовин

"Програма-мінімум Туреччини - увійти як співголова до Мінського процесу, тобто отримати крісло в тому місці, де обговорюється конфлікт у Карабаху", - вважає Іскандарян.

На його думку, це у Туреччини вже не вийшло - бо в заяві про першу з трьох зірваних спроб перемир'я, в тому документі, що підписали в Москві міністри закордонних справ Вірменії і Азербайджану, йшла мова про "незмінність формату перемовин" в рамках Мінської групи ОБСЄ.

Ця група вже 28 років займається марними спробами врегулювати конфлікт у Карабаху. Туреччина входить в групу, але на правах рядового члена, співголовами цієї групи є Росія, Франція та США.

Туреччина і Азербайджан, судячи з публічних заяв, зовсім не вважають, що розмови про те, як вирішити проблему Карабаху, неминуче доведеться вести все в тій же Мінської групи і в тому ж форматі.

Президент Азербайджану постійно повторює, що Мінська група нічого не досягла, що Азербайджан тепер силою змінює переговорні позиції, а в майбутніх переговорах обов'язково має брати участь Туреччина.

Реджеп Таїп Ердоган заявляє, що у Туреччині у питанні Карабаху є як мінімум таке ж право голосу, як і у Росії.

Яким може бути новий формат перемовин, чи буде він взагалі - наразі не ясно. Поки йде війна.

Вірменія заявляє, що Туреччина ну зовсім не може претендувати на роль посередника в перемовинах - тому що відкрито підтримує одну сторону в конфлікті.

"Ердоган, звичайно, проявив себе в черговий раз політиком безстрашним і авантюрним, але досить ефективним. Якщо він дійсно досягне входження Туреччини в формат перемовин щодо Карабаху, це стане для нього значним успіхом. Інше питання, що стрибає він вже давно сильно вище голови, нескінченно так не буде", - вважає російський політолог Федір Лук'янов.

Геноцид і порожня риторика

Окремий напрямок в суперечках про наміри Туреччини на Південному Кавказі - риторика вірменських політиків про "новий геноцид".

Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян в інтерв'ю на самому початку війни стверджував, що Туреччина з Азербайджаном готують новий геноцид вірмен, що європейці мають захистити Вірменію, а інакше нехай знову чекають Туреччину під Віднем (натяк на події XVI - XVII сторіч, коли армія Османської імперії доходила до цього міста). Потім уточнював, що геноцид загрожує вірменському населенню Нагірного Карабаху у випадку перемоги Азербайджану.

Різанина і депортація вірмен в 1915 році в Туреччині - дуже болюча тема для Вірменії. Частково через неї - і небажання Туреччини визнати ті події "геноцидом" в юридичному сенсі - зірвалася спроба нормалізації відносин у 2009 році.

Але розмови про те, що сучасна Туреччина збирається знищити вірмен, турецькі оглядачі пропонують вважати порожньою риторикою.

"Я не думаю, що хтось у це вірить, цій риториці. Пашинян просто намагається включити в процес російську сторону і міжнародну спільноту, щоб зупинити Азербайджан", - говорить Керім Хас.

"Пашинян просто використовує нинішній поганий імідж Туреччини в світі", - додає Серкан Демірташ.

З вірменським населенням Карабаху все набагато складніше.

"Війна в Карабаху і навколо нього - це війна не тільки армій, це - війна населення, - пояснює Олександр Іскандарян. - Це війна не за те, щоб вірмени Карабаху мирно жили в складі Азербайджану, що б там не казали. Будь-який вірменин розуміє, що ті території, куди увійдуть азербайджанські війська, будуть "вільні від вірмен".

Своєю чергою азербайджанські чиновники запевняють, що етнічної чистки вірмен в Карабаху не буде.

"Азербайджан рішуче відкидає тезу, яку останнім часом активно просуває вірменська сторона - про те, що вірменському цивільному населенню Нагірного Карабаху "загрожує етнічна чистка" з боку збройних сил Азербайджану", - сказав Російській службі Бі-бі-сі Ельчин Амірбеков, радник першого віцепрезидента Азербайджану Мехрібан Алієвої.

Вже зараз, як каже влада невизнаної Нагірно-Карабаської республіки, від війни і наступаючої азербайджанської армії втекла значна частина з приблизно 150 тисяч мешканців НКР. Так само, на початку дев'яностих, небезпідставно побоюючись за своє життя, втекли з Нагорного Карабаху і прилеглих районів сотні тисяч азербайджанців.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!