Люди не витримували катувань і просили, щоб їх розстріляли. Як у Білорусі знущаються з затриманих

Увага: текст містить опис сцен насильства.

У Білорусі після акцій протесту, які почалися після президентських виборів, затримань, арештів і знущань зазнали тисячі людей. Багатьох били, принижували і мучили голодом. ВВС поговорила з кількома людьми, з якими жорстоко поводилися у білоруських автозаках, в'язницях і відділках міліції.

Аліна Береснєва, 20 років

З 9 на 10 серпня ми з друзями поверталися з центру Мінська і потрапили під роздачу ОМОНу. В акції протесту ми не брали участь, але мене все одно повалили на землю - на руці ще залишилися подряпини - і нас упакували в автобус.

Нас привезли на вулицю в центр ізоляції правопорушників ГУВС міськвиконкому. На вході стояв чоловік, він примовляв: "Суки, швидше йдіть!" Я запитую: "За що ви так з нами розмовляєте?" Він взяв мене за шию і штовхнув у стіну, сказавши: "Суки, оглядайте підлогу, будете знати, де ходити, де гуляти".

Нас, 13 дівчат, посадили в камеру на чотирьох. Ми запитували, чи можна нам зробити дзвінок, чи можна викликати адвоката, на що він нам відповідав: "Ви що - надивилися американських фільмів? Це вам не Америка, вам нічого не можна".

Минула ніч, приблизно о 12 годині дня нас почали перераховувати, питали ім'я і прізвище. Ми розуміємо, що не їли вже понад добу - у всіх скрутило животи, всі були голодні, ми почали просити їжу. Ми були готові заплатити. На що нам відповіли: "Ні, суки, будете знати, за кого голосувати". Ми були шоковані, що нам так відповідають. Це було жахливо.

Потім настав вечір, і ми почали помічати, - а у нас була щілина між годівницею і дверима - що людей виводять і змушують підписувати щось, хоч вони кричали і обурювалися. Прийшла наша черга підписувати ці протоколи. Ми з дівчатами домовлялися відмовлятися від того, що нам приписують.

Я спробувала ознайомитися з протоколом, почала його читати. Кажу: "Дайте мені, будь ласка, ознайомитися, під чим я підписуюся". Мені у відповідь: "Я тобі зараз, сука, розповім, давай швидко підписуй, а то я тебе ****** [зґвалтую] і ще на 20 діб засаджу".

У мене - шок, у мене текли сльози, їхні сліди залишилися на тому протоколі. Я підписала: "згодна", поставила свій підпис, навіть не знала, що я підписала.

Нам обіцяли, що відпустять сьогодні ж. Ми думали, що забудемо про все, як про страшний сон, але не так сталося, як гадалося. Нас завели назад в камери, потім перемістили в іншу, де вже було 20 дівчат - а з нами 33. Це було повне знущання.

Коли не було їжі - це найстрашніший момент. Я сильна людина. Але мене тієї миті зламали. Я просто сиділа і не знала, що мені робити. Ти сидиш і розумієш, як твій організм намагається впоратися з цим, але не виходить. І ти сидиш просто як маленька дитина. Ти озлоблений, але у тебе немає сил, і тобі ніхто не допоможе.

Я не знала, що мені робити, просто сиділа, скрутившись калачиком. Мене кинуло у холодний піт, тоді покликали лікаря. Я ледве встала і через цю годівницю кажу: "Розумієте, я не можу стояти, мені погано, у мене паморочиться в голові". Вона каже: "Будеш знати, де ходити наступного разу". Мені дали таблетку валідолу - натщесерце. Я її пити, звичайно, не стала, щоб не зробити собі ще гірше.

Минула ще одна ніч. Ми вирішили, що якщо нам не принесуть їжу, то ми вже почнемо кричати і кликати на допомогу. 11 серпня приїхали ще автозаки. Ми через вікно бачили, як над хлопцями знущаються. Вони стояли майже напівголі на колінах попою догори, руки за головами. Якщо хтось ворушився, то вони били їх палицями.

В однієї з наших дівчаток почалися місячні. Вона попросила: "Дайте, будь ласка, туалетний папір". Їй сказали: "Майкою своєю підтирайся". Вона просто знімала білизну, прала її і ходила, поки знову не забрудниться.

Вікна виходили на вулицю. Ми бачили людей, які кричали: "Відпустіть наших дітей!". У сусідній камері був чоловік, який дуже кричав, у нього були проблеми з ногою. Йому три дні не могли викликати "швидку", він не витримав і почав кричати у вікно, щоб люди його почули. Тоді працівник міліції відкрив двері - це було добре чутно, - почав його бити і говорити: "Сука, розминай свою дупу, зараз я тобі кров назад в очко запхаю".

Якби була можливість якось покарати тих людей, я б із задоволенням це зробила. Все це розділило життя на до і після. Я раніше хотіла працювати в міліції, захищати народ, права людини, але після того, як потрапила туди, більше не хочу. Тепер я просто хочу виїхати з цієї країни, забрати всіх рідних і близьких, щоб тут не залишатися.

Сергій (ім'я змінене на прохання героя), 25 років

Мене затримали на третій день акцій, 11 серпня, біля торгового центру. Працював не просто ОМОН, це був спецзагін "Алмаз" - еліта, яка бореться з терористами.

Коли ми побачили, як до нас йде колона спецтехніки, зрозуміли, що можна тільки ховатися. Я сидів у потаємному місці, якийсь час знайти мене не могли. Так вийшло, що я бачив, як на майданчику перед ТЦ на колінах стоять люди, яких б'ють. Один з них впав, до нього нахилився омонівець, він підняв очі, і ми зустрілися поглядом. Я подумав, що мені ***** [кінець].

Мене також вивели на майданчик. Тих, хто щось говорив, били. Мене поклали на землю, трохи побили. У мене був із собою рюкзак з респіраторами, масками. Один з офіцерів подивився на нього і сказав: "О, це якийсь організатор". Почали шукати власника.

Я вирішив не зізнаватися - розумів, що буде додаткове насильство. Після кількох хвилин побиття мене знову запитали, чи це мій рюкзак. Я сказав, що не мій. Мене вивели за кут торгового центру три людини зі спецзагону. Руки у мене були зав'язані. Дістали бойову гранату - я знаю, чим вони зовні відрізняються від світло-шумових, - і сказали, що зараз дістануть чеку, покладуть мені в труси, я підірву, а вони потім скажуть, що я підірвався на саморобному вибуховому пристрої. Що ніхто нічого не доведе, і їм нічого не буде.

Я продовжував говорити, що рюкзак не мій. Вони поклали мені в штани гранату, відбігли. Потім повернулися і сказали, що я ****** [знахабнів], знову почали бити. Били в пах, били по обличчю. Рюкзак наказали нести в зубах. Поки ми йшли до автозака, вони продовжували мене бити руками по обличчю. Якщо кидав рюкзак - били. У мене тепер пошкоджені зуби.

Мене завели в автозак, там було людей 20. Нас кидали один на одного. Зверху стояв омонівець, який ходив по людях. Ноги ставили на шию, починали душити. Хто скаржився, того били по руках. У нашій машині був астматик, він почав задихатися. Омонівець підійшов до нього, поклав ногу на горло, почав душити і сказав: "Якщо ти здохнеш, нам все одно".

Коли нас вивели на вулицю, на землі була розлита фарба. Мені обмазали нею обличчя, позначили таким чином. Потім пересадили в іншу машину. Там були працівники з кийками. Тебе кладуть на підлогу, і вони б'ють тебе по ногах, примовляючи: "Це щоб не бігав! Добігався!" Там я був один, можливо, туди водили й інших. Дівчат при мені не били.

Потім мене повернули до загального автозака. Там були дві дівчини років по 18. Їхня провина була в тому, що вони підіймали голову і звертали увагу на те, що комусь в салоні стало погано. Після кількох таких звернень до однієї з них підійшов омонівець, почав на неї кричати, схопив за волосся. Він якимось чином зголив у неї частину волосся і сказав: "Ви - повії, ми вас вивеземо в СІЗО, закинемо в камеру до мужиків, вас там ****** [зґвалтують], а потім в ліс відвеземо".

Був хлопець, який не хотів розблоковувати телефон. Його повністю роздягли і сказали, що якщо він не скаже пароль, його зґвалтують палицями. Тоді він погодився, його кинули до решти.

Нас привезли на якийсь перевалковий пункт. Ми вийшли з автозака. Там був коридор з 40 осіб до іншого автобуса. Коли йдеш по ньому, тебе б'ють. Падаєш - б'ють, поки не встанеш - по нозі, по головах. Коли я дійшов до автобуса, то впав від удару. На мене знову звернули увагу спецпризначенці, тому що у мене була майка солідарності з російськими політв'язнями. Мене додатково побили, а потім взяли за руки і за ноги й кинули в автобус, як мішок.

На мене кричали, наказували повзти у певну точку. Я повзав повільно, мене знову били. Коли я доповз, то вже просто не міг рухатися. До мене підійшов інший працівник, поставив ногу на спину і почав бити по голові кийком - але вже не звичайний гумовою, а з металевим стрижнем. Я це зрозумів, тому що після першого удару я втратив свідомість.

Він ще бив мене якийсь час. Потім зверху на мене навалилися люди. Було важко дихати. Тих, хто був зверху, продовжували бити. Був дивний вибір, незрозуміло, де гірше - нагорі, де ти з повітрям, але б'ють, або внизу, де ти задихаєшся, але тебе не б'ють.

Коли нас довели до установи, через травми і задуху я просто не міг стояти. Я вивалився з камери. Вони сказали: "Здається, цей вже готовий". Мене викинули з автозака і кинули. До мене відразу підійшли медики, вони сказали, що у мене розсічена голова, все побито, точно є струс. Мене нудило, з рота йшла слина. Після цього мене вже не чіпали. Вже самі омонівці стояли і розмірковували - помру я чи ні.

"Швидких", щоб всіх вивезти, не вистачало, я лежав годину. У "швидкій" я просив відвезти мене додому, а не до лікарні, тому що звідти учасників акцій забирають. Але через розбиту голови і підозри на перелом ноги мене все ж відвезли до лікарні.

Лікарі розуміють, що людей катують, вони намагаються вивезти, кого можуть. Мені наклали 12 швів на три рани, зробили операції, знімки. За кілька годин мене з лікарні забрали друзі. Через те, що у мене не було ні паспорта, ні телефону, мою особу так і не встановили.

Поки мене били, я більшість часу ні про що не думав. Мені було страшно, я не чекав такого насильства. Я думав про те, щоб згрупуватися, щоб зберегти здоров'я. Але, якщо чесно, ще думав про еміграцію. Що якщо нічого не зміниться, мені буде страшно жити в країні, де тебе можуть будь-якої миті вбити, і нікого за це не покарають. Страшно думати, що поруч з нами живуть працівники цих структур, які катують людей і продовжують жити звичайним життям.

Олег, 24 роки (ім'я змінене на прохання героя)

Я далекобійник, політикою не дуже цікавлюся, не ворог народу. Приїхав тиждень тому з рейсу з Сибіру. Подивився, що відбувається в інтернеті. Побачив, що діти виходять, бабусі. Я подумав - що я, молодий хлопець, і буду вдома відсиджуватися? І пішов теж.

Мене затримали [в ніч] з 10 на 11 серпня, ближче до півночі. Щось хлопнуло недалеко від мене. Мене оглушило. Я побачив, що на землі лежить хлопець. Я хотів допомогти піднятися - а у нього практично відірвана нога. Йому світло-шумова граната влучила прямо в чашку, коліна вже не було.

Телефон кудись впав, я побіг шукати "швидку". Повз одна проїжджала, я попросив медиків під'їхати. Вони попросили мене і ще кількох хлопців залишитися допомогти. Метрів за двадцять стояли працівники ОМОНу - зі щитами, зброєю, автоматами.

Вони нас не забирали, передавали іншим, щоб нас не чіпали. А потім підбігли зі спини, поклали на землю, вдарили по ногах. Завели руки за голову, били ногами. Лікар намагався пояснити, кричав: "Що ви робите, ми тут не впораємося, люди допомагають!"

Нас спочатку підняли, а потім через півтори хвилини знову підбігли, побили кийками. По дорозі в автозак били, в автозаку також били, кричали: "Ах ви ж тварюки". З нами сидів чоловік років п'ятдесяти, інвалід другої групи. Він попросив таблетку, сказав, що йому погано. Його постійно били.

Коли велика камера в автозаку заповнилася, нас почали сортувати по маленьких - по шість осіб. Після цього нас відвезли в центр ізоляції правопорушників. Коли ми вибігали, вишикувався коридор з працівників міліції та ОМОНу. Ми бігли до паркану - вони нас били. Посміхалися, говорили: "Хотіли змін? Будуть вам зміни!"

Півтори години ми стояли з опущеною головою на колінах перед бетонним парканом - у мене досі коліна всі сині. Якщо хтось обурювався - били. Один чоловік кричав, що він офіцер ФСБ. Його оточили, вдарили у сонячне сплетіння, а потім чоловіків п'ять били його кийками. Репортера з Росії били, він не кричав, а просто волав. Били за будь-яке запитання.

Я поки стояв, не думав ні про що. Було дуже шкода людей. Потім нас завели у будівлю, поки ми бігли, щоб здати речі, нас продовжували бити кийками. Потім загнали в прогулянковий дворик - там було людей сто тридцять, всі стояли один на одному. Раз на дві годині по десять осіб водили в туалет і раз на годину давали по дві дволітрові пляшки води. На них подивитися не встигали, як вони вже закінчувалися.

Потім нас знову повели на вулицю - дорогою били, - поставили на коліна і допитували. Потім всіх кинули у камеру. У камері - 120 людей, за добу дали тільки воду і одну буханку хліба на всіх.

Наступного ранку були суди, нас на той момент у камері залишилося близько 25 осіб. Мене на суді погодилися звільнити, арешт не призначили. Але після цього ще протримали до вечора. Мої особисті речі так і не знайшли, пообіцяли віддати потім. Вивели на вулицю, я бачив натовп хлопців, які лежали обличчям вниз. Їх били, вони кричали. А через паркан стояли їхні родичі.

Міліціонер, який з нами стояв, говорив, що це жах, це страшно. Коли нас виводили через задній двір, нам сказали, що, якщо ми підійдемо до натовпу, де були родичі та преса, нас заберуть і ми будемо синього кольору. Але коли ми вийшли, люди до нас підбігли як до героїв: пропонували сигарети, дали подзвонити родичам. У мене повністю відбиті ноги, спина і лопатки.

Мариля, 31 рік

12 серпня ми з друзями після 23 години поверталися додому машиною порожнім проспектом. І недалеко від Стели, де народ збирався в день виборів, нас зупинив даішник і наказав з'їхати на узбіччя. Крім машини ДАІ, там було кілька мікроавтобусів. Підійшли люди в чорній захисній формі, в чорних балаклавах - здається, у них були нашивки МВС, але точно я не розгледіла. Їх було багато, лише на нашу машину було троє. Вони не назвалися, сказали, щоб ми вийшли з машини.

Нам сказали розблокувати телефони, потім почали дивитися, які у нас є фото і відео. Мене відвели в бік, а хлопців поставили руками на машину. Хлопці відкрили телефони, і в галереї у всіх були відео з попередніх ночей - як машини стоять в корку і гудуть тощо. Ми знаємо, що за законом не зобов'язані це показувати, але коли біля тебе стоїть купа "чорного народу" з автоматами або іншою зброєю ... Вони почали лаятися, кричали: "Ви хотіли змін? Ми зараз покажемо вам зміни!" Почали обговорювати, що з нами робити, вирішили везти в РУВС.

Забрали ключі від нашої машини, завели в бус, водія ми не бачили. З нами сіли двоє зі зброєю, і хтось їхав ззаду в нашій машині. Тут згадали про мене, сказали набрати пароль від телефону. Я кажу: "У мене руки трусяться". Один з них навіть сказав: "Відчепись від неї, навіщо тобі це потрібно". Другий - найбільш агресивний - все ж забрав у мене телефон і також почав говорити: "Ось, там відео з протестів ...".

Нас завели у внутрішній двір РУВС - там вже лежали на асфальті хлопці з машини, яку привезли перед нами, і дівчина стояла біля стіни. Мене поставили недалеко від неї також обличчям до стіни, а хлопців - вздовж іншої стіни. І я почула удари і зрозуміла, що б'ють мого чоловіка - бо той, хто бив, говорив: "Навіщо тобі білий браслет?". Це був білий гумовий браслет у чоловіка на руці - символ того, що ми за Тихановську і за мирні зміни. Я хотіла подивитися, але ті, що стояли за мною, сказали: "Не смикай головою".

Прийшли переписувати дані. До мене підійшов працівник, мабуть, РУВС, без маски і в цивільному одязі - його обличчя роздивитись я також не могла, тому що стояла обличчям до стіни. Він сказав мені ввести пароль на телефоні, але говорив: "Марійко", "Якщо щось потрібно, звертайтеся", - такий супердобрий поліцейський.

Поки я розблокувала телефон, встигла видалити з нього Telegram і щось ще, тому що чула, як вони говорили, що будуть дивитися наші підписки. Він сказав: "Я зараз подивлюся, що ви видалили", але у нього не вийшло.

Хлопців з дівчиною з іншої машини повели кудись, а потім нас. Омонівець почав кричати, щоб я опустила голову. А працівник у цивільному каже: "Не лізь до неї, все нормально". Нам вже сказали забрати свої речі, віддали телефони - але одному з друзів весь час дзвонила дружина, а у нього на рингтони стояла пісня Цоя "Перемен!" Йому наказали вимкнути звук, а хтось ззаду сказав: "Не забирайте їх, вони ще не засвоїли урок".

Нас повели і поставили обличчям до іншої стіни двору. Хлопців - з руками за головою, я тримала руки просто за спиною. Чоловіка, за те що він гмикнув, вдарили по ногах, сказали розставити ноги ширше. Мені спочатку сказали, що я можу стояти, як хочу, але потім підійшов ще один омонівець і сказав, щоб я також поставила ноги ширше. Весь час давали різні команди і складно було зрозуміти, чого вони хочуть.

Стояли у нас за спиною і знущалися, казали: "Сиділи б удома". У нашого друга оніміла рука, йому забороняли ворушити нею, а говорили: "Чого ти вештаєшся по протестах, якщо такий кволий". Це здебільшого були ті слова, які я вже чула від знайомих, яких затримували: "Ви в нас кидаєте коктейлі Молотова", "Це Захід все фінансує".

Ми почули, як привезли ще якогось хлопця, і ритмічні звуки кийків по тілу - кілька людей його дуже жорстоко били. Він просив не бити, але вони лаялися і били. Це було дуже страшно. Потім його забрали, а нам сказали, що будемо стояти до сьомої ранку, до кінця їхньої зміни. Потім хтось підійшов і запитав: "Хто тут найбуйніший? Тільки не дівчина". Його колеги почали сміятися і показали на нашого друга. І його змусили відтискатися, наказували, щоб завмер у дуже незручній позиції, і обіцяли, що якщо не відтискатиметься нормально, то будуть бити - все з глузуваннями і лайкою.

Потім нам сказали, що відпустять без протоколу: "Сподіваємося, ви більше ніде не будете брати участь". Ми повернулися додому близько 2 години ночі. У хлопців - великі синці від гумових палиць. Але ми зупинятися не збираємося, тому що це була їхня головна мета - залякати, але вони самі нас бояться і сприймають більше як ворогів.

Микита Теліженко, журналіст Znak.com, 29 років

Я пішов у магазин, щоб купити одяг. Узяв пакет з речами. Доїхав до вулиці Палац спорту і на півдорозі побачив, що всю молодь, яка виходить з автобуса, просто з зупинки саджають в автозаки. Я почав це описувати для редакції. До мене під'їхав автобус, звідти вибігли люди, схопили мене за руки.

У мене вихопили телефон. Вирішили: якщо я щось пишу і у мене є інтернет, я координатор. Вони побачили фотографії спецтехніки, попередніх акцій. Кинули в машину і відвезли в автозак, в якому я просто сидів дві години. Я намагався пояснити, що я журналіст, але марно.

Жах почався біля РУВС "Московський", куди нас привезли. Автозаки відкривають, людям заламують руки. Якщо голова вище, ніж треба - відразу луплять по потилиці або палицею, або щитом. Тягнуть волоком. Я побачив, що хлопця, якого вели переді мною, просто заради жарту з усього розмаху довбонули головою об одвірок. Він закричав, підняв голову, йому ще влупили.

Далі те, що мене найбільше вразило, - "килим з людських тіл" - люди, які просто лежать на підлозі. По них ходили омонівці. Мені також довелося наступити на чоловіка, тому що коли я намагався його обійти, то знову отримав по голові.

На підлозі кров, випорожнення. Тебе кидають на підлогу, голову повертати не можна. Мені пощастило, що у мене була маска. Поруч був хлопець, який спробував повернутися, йому з усього розмаху берцями "прилетіло" по голові, хоч він вже був дуже побитий. Були люди з перебитими руками, які не могли ворушитися.

Людей змушували молитися. Завели хлопця, який благав: "Дядечки, не бийте". Йому сказали, що його зараз уриють, почнуть зуби рахувати. Кілька ударів. Він уже захлинається кров'ю, і омонівець йому каже - "Читай "Отче наш!" І хлопець розбитим ротом читає:" Отче наш, що єси на небесах".

Найстрашніший момент - це коли ти сидиш, а людей в коридорах, поверхом нижче, б'ють так сильно, що вони не можуть говорити і просто виють. Ти повертаєш голову - на підлозі кров, кричать люди, а на стіні дошка пошани з усміхненими міліціонерами, які це роблять. Ти розумієш, що потрапив у пекло.

Потім приблизно за 16 годин після прибуття в РУВС нас почали дуже жорстко виводити й кидати в автозак. Сидіти заборонялося, людей складали штабелями у три шари. Деякі люди з травмами опинилися внизу, їм було нічим дихати. Вони кричали від болю, до них просто підходили, били по голові кийками, принижували. Це нагадувало тортури гестапо, у звичайному житті неможливо уявити, що це можливо.

Ходити в туалет не можна було. Тим, хто просив, казали ходити під себе. В результаті люди дійсно ходили під себе, і по-великому також. До того моменту всі вже перестали щось просити - ще в РУВС зрозуміли, що допомоги не буде. Тих, хто скаржився, жорстко били.

Я їм казав: "Вибачте, я російський журналіст, що я такого зробив?" І замість відповіді отримав по нирках, шиї та голові. Зі мною був один хлопець, який казав: "Будь ласка, розстріляйте нас, навіщо ви нас мордуєте". А йому відповідали, що розстрілювати нікого не будуть, тому що в тюрмі на нас чекає ще більше болю.

Коли нас привезли в [ізолятор] у Жодіно, нам сказали: "Прощайтеся з життям, тут вас будуть вбивати". Але на наше здивування, нас там прийняли нормально. Працівники колонії виявляли жорстокість, поки омонівці не поїхали. Люди були раді, що опинилися у в'язниці, - найбільше вони боялися, що їх автозаками повезуть назад до Мінська.

Там я залишався три-чотири години. За мною прийшов полковник, мене вивели, пішли шукати мої речі. Ті, з ким я був, раділи, що мене відпускають і я зможу розповісти про те, що відбувається. На виході нас зустрів представник консульства. Мене вислали з Білорусі з забороною в'їзду на п'ять років і відвезли у Смоленськ.

Якби заборони не було, я б повернувся працювати в Білорусь. Там унікальні люди. Вони сприймають зміни зі знаком "плюс" і об'єднані однією метою.

Наталя, 34 роки

Ми йшли з подругами. Позаду з'явився натовп людей, які тікали від ОМОНу, потім і сам ОМОН. Кілька омонівців пробігли повз нас, а один, мабуть, який втомився бігати, причепився до нас з подругою. Він сказав: "Чого ти іржеш? Бачу, тобі весело. А те, що міліціонера сьогодні порізали уламком пляшки, тобі теж смішно, так?" А я не сміялася, я хотіла, щоб він просто пішов геть. Але чомусь його це розлютило, він потягнув мене в мікроавтобус. У мікроавтобусі вже були люди. Нас запитували: "Що, подобається бути м'ясом? Де ваша Тихановська? Де ваш Цепкало?"

Ми приїхали в РУВС "Радянське". На вулиці всіх поставили обличчям до паркану, руками на паркан. І ми біля цієї стіни простояли до ранку наступного дня. Нас періодично переставляли. Відвели в підвал, де забрали речі й телефон і знову повернули до тієї стіни.

Якась дівчина шукала хлопця. Вона, напевно, встала на дах машини, тому що ми бачили її обличчя за огорожею. І менти перемовлялися між собою: "Дивись, там якась кобила стоїть, йди зжени її звідти!" Вони ось так про людей говорять.

Хлопців били. Одному хлопцю зламали ребро, судячи з усього. Дівчинка була з перебитою ногою - це її [травмували], коли брали, мабуть. Найбільше отримували найсміливіші. Потім під'їхали автозаки і туди почали вантажити хлопців. Там точно когось били. Мабуть, туди вантажили багато людей, і я чула: "Ноги під себе! Ноги під себе!". Цілими автозаками їх відвезли кудись.

Залишилися дівчата. Нас почали викликати в будівлю РУВС і пропонувати підписати протокол. У протоколі була якась маячня: що я активну участь у мітингу брала і вигукувала гасла "Стоп, тарган!" Я вирішила, що підписувати не буду. Тих, хто підписав, відпустили відразу додому. Тих, хто ні, - повезли в центр ізоляції правопорушників (ЦІП).

Але там не всі виродки. Нам попався "добрий міліціонер", який сказав: "Так-так, поки ніхто не бачить, можете написати повідомлення додому". Не знаю, це роль така, чи він дійсно добрий, але хочеться думати, що щось є людяне в них.

Через натовп там була суцільна плутанина. Нас мали відвести у центр ізоляції правопорушників, але виявилося, що там немає місця, і нас кинули в ізолятор тимчасового утримання. А потім - у так званий "стакан": приміщення метр на менше як метр, нас туди втулили вчотирьох.

Потім нас помістили в камеру на двох осіб. Видали один матрац. З поверхонь, крім ліжок, вже зайнятих двома жінками, був стіл, лавка і підлога. Ми спали хто де: хто на столі - можна сказати на книжковій полиці - хто на матраці поперек. Добу ми, напевно, не їли, але потім почали годувати.

На третю добу ми почали говорили, що нас мають випустити, нам відповідали: "Вам тут ніхто нічого не винен". З тобою там розмовляють, ніби ти якийсь звір. Але навіть з тваринами хіба так можна? Це інший якийсь формат людей, який з нами спілкується, як зі злочинцями.

Через 74 години, в ніч на 13 серпня, нам сказали вийти з камери, вивели на вулицю, поставили обличчям до стіни. Сказали, що речі не віддадуть, а в моєму випадку це телефон, паспорт, права, гроші. У когось це були єдині ключі від квартири. Двоє дівчат продовжували обурюватися, тоді їх вдарили і сказали, що вони повертаються до камери.

Я обернулась до них і запитала: "Що ви робите?" За це отримала удар в обличчя рукою і кийком по ногах. Злий мент запитав: "Кому тут ще речі?". Потім сказав тікати. У всіх черевики без шнурків, але потрібно бігти до виходу. Нам говорили: "У нас там оточення, потрапите в нього - повернетеся назад".

Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!