"Я її вб'ю за цей холодильник!" Насильство в українських сім'ях часів карантину

"Ти розумієш, я люблю її. Розумієш?!" - запитує чоловік у поліцейського, що стоїть поруч. Сцена розгортається у прольоті між поверхами панельного будинку. Чоловік сидить навпочіпки, обхопивши голову руками. У пошарпаному київському під'їзді - сперті сутінки, схожі на кволе освітлення в коридорах старих лікарень чи тюрем.

Чоловік скаржиться, що йому важко на душі через нібито зраду дружини. Мовляв ревнощі штовхають його в прірву.

Поліцейський вислуховує скарги на життя й жінку, яку той нібито любить. Викликавши поліцію, та попередила, що в минулому її ревнивець займався боксом.

У них є спільні діти.

Це сцена з буднів київських поліцейських, які виїздять на виклики щодо сімейного насильства.

"У перші тижні карантину кожне чергування ми везли когось у кайданках у відділок. У замкнених стінах під дією алкоголю в людей почалися істерики", - розповідають поліцейські, що патрулюють Подільський район Києва. Вони служать у мобільній бригаді з протидії домашньому насильству.

На карантині люди вимушено замкнулися в чотирьох стінах, багато хто втратив роботу, не проводилися судові засідання щодо розлучень, не приймали на реабілітацію людей із залежностями - і почало рватися там, де було найтонше.

Тобто пиятика, лайки, погрози, побутові конфлікти й стусани найближчим людям почастішали. Причому не лише в соціально проблемних сім'ях, але й заможних та благополучних, принаймні за зовнішніми ознаками. На поверхню спливли найпотаємніші образи й найбільш задавнені психотравми.

Історії карантинного домашнього насильства щодо найрідніших - це невміння чути й розуміти один одного, а також порочне замкнене коло вини та взаємозвинувачень.

У більшості родин, що переживають цю проблему, - ці замкнені кола передаються у спадок від покоління до покоління. Поки не перетворюються на зашморг.

"Багатьом із кривдників потрібно, щоб їх просто хтось вислухав і поспівчував", - каже Інна Славінська, інспектор управління патрульної поліції.

Їй та її напарнику В'ячеславу Сопілці доводиться фактично проявляти навички і психологів, і соціальних працівників.

Утім, поліцейський не може за кілька годин спілкування з кривдником компенсувати десятиліття його життя, в яких не було родинного співчуття та підтримки. Так само складно допомогти жертві насильства. Часто постраждалим потрібно докорінно змінювати все своє життя.

За даними Нацполіції, у січні-лютому цього року по всій країні правоохоронці прийняли понад 32400 звернення щодо домашнього насильства.

У березні-квітні таких звернень було 36370. У травні - понад 15400 заяв і повідомлень.

Але ситуація може суттєво різнитися від міста до міста. У Подільському районі Києва, за словами правоохоронців, кількість звернень під час карантину зросла на третину. Головний тригер сімейних розбірок - алкоголь.

З минулого року в Україні почали працювати спеціалізовані мобільні бригади поліцейських, що виїжджають на виклики суто щодо домашнього насильства. Вони можуть реагувати на психологічне насильство, як-от погрози й приниження. Також виїжджають у сім'ї, де комусь, ймовірно, завдали легкі тілесні ушкодження. Важке фізичне насильство, а також сексуальне - це й далі сфера реагування слідчо-оперативних груп.

BBC News Україна побувала на чергуванні разом із патрулем з протидії домашньому насильству.

Ми також розповідаємо історію 18-річної дівчини Марини (ім'я змінене), що потерпає разом із бабусею від насильства з боку її батька. Поліцейські навіть пропонували їй заступати на чергування просто у їхній квартирі. Настільки часто їм доводиться їздити вгамовувати її батька, ветерана АТО.

"Непереборне бажання зберегти те, чого немає"

Мобільна бригада з протидії домашньому насильству починає чергове вечірнє патрулювання Подільського району Києва.

Це четвер - день на тижні, коли викликів зазвичай поменше, ніж, приміром, у п'ятницю чи суботу.

У цей же час у Вишневому під Києвом Марина готується до нічної зміни в крамниці, де працює продавчинею (на момент виходу матеріалу дівчина втратила цю роботу й шукає нову - Ред.).

Вона не знає, чи не доведеться їй передавати роботу комусь іншому й стрімголов мчати додому - в сотий раз рятувати бабусю від батька. Той раніше бив свою матір пляшкою по голові. Власне, жити до батька з іншого міста дівчина приїхала саме, аби рятувати бабусю. Та відмовляється переїжджати від нього. Тому живуть усі разом у спільній квартирі.

На карантині батько п'є щодня. "До його початку він ще десь працював зі своїми друзями. Під час пандемії вони втратили цю роботу - батько засів удома", - розповідає Марина.

"Спочатку все було спокійно, а потім він унадився часто виходити й напиватися. Одного разу під час карантину привів додому цілий гурт своїх товаришів по чарці. Бабусі 58 років, вона ледве ходить і хвора - вона перша б постраждала, якби занесли нам коронавірус", - розповідає дівчина.

Одна рука в батька Марини стала майже неробоча. Дається взнаки поранення, яке отримав на війні. У нього там стоїть пластина. Хоча він, як повернувся, зміг ще попрацювати водієм.

"Коли в нас бійка в сім'ї, є поліцейський, який приїжджає і допомагає. Навіть якщо він не на зміні, посеред ночі все одно приїжджає. Нам дуже пощастило, що є така допомога. Також підтримують психологи з мобільної бригади. Завдяки цим людям я переконалася, що мені можуть допомогти".

Марина додає: "З батьком розмовляли і його побратими, і психологи, і сусіди, і поліцейські, й ще багато хто".

Коли батько погодився пройти реабілітацію, почався карантин. А якраз потрібно було зібрати всі документи. Через карантинні обмеження не можна було потрапити в поліклініку.

Зрештою, військові побратими домоглися, щоб чоловіка таки взяли на лікування від алкозалежності. Тривало воно три тижні.

"Батько Марини пройшов реабілітацію, повернувся, а роботи нема - через карантин багато підприємств закрилися. А старі неблагополучні знайомства лишилися", - розповідає психолог Тетяна Франчук. Вона працює в мобільній бригаді з соціально-психологічної допомоги сім'ям, де є насильство. Створити їх в Україні допомагає Фонд народонаселення ООН за підтримки Великої Британії.

Про себе Марина розповідає, що працює з 14 років і розуміє, що вона сама в цьому житті й не має права опускати руки. "Мені соромно було просити грошей у мами. В неї, крім мене, є ще троє дітей у другому шлюбі", - каже дівчина. Їй було п'ять років, коли розлучилися батьки.

"Коли батько лежав у лікарні, я все оплатила. Купувала йому йогурти, печиво, фрукти, цигарки. Собі нічого не купувала. Відпрацюю зміну, прийду додому відіспатися й після того заступаю на нову. Працювала без вихідних", - пригадує Марина.

Одного разу вона також врятувала батькові життя.

"Побачила - хтось лежить на лавочці під домом. Думаю, підійду й гляну - раптом допомога потрібна. А то мій батько - лежить синій. Я врятувала йому життя, викликавши швидку".

Марина вчиться в коледжі, планує заробити кошти на власний дім та автівку, "щоб бути незалежною".

***

У цей час столичний патруль їде на виклик. У родині чоловік напідпитку погрожує рідним та дебоширить. Слово "родина" в цьому контексті доволі умовне.

"Для мене найтяжче в нашій роботі - це бачити, коли жінка в сім'ї адекватна, не має залежностей, спокійна, а чоловік з алко-, наркозалежністю чи має психічний розлад, а вона будь-що його тримається й дозволяє йому себе знищувати. Що це? Виховання, страх лишитися самою, спільне житло? Я не розумію цього непереборного бажання зберегти сім'ю. Ми пояснюємо їм, що те, що в них коїться, - це вже не сім'я", - розповідає інспектор Інна Славінська.

Але це трапляється не так і часто. У багатьох випадках, на думку поліцейських, що виїздять іноді на десятки викликів за добу, відповідальність за конфлікти - взаємна.

На порозі під'їзду на патруль чекає 50-річна жінка з підбитим оком. Вона заявила в поліцію на свого 40-річного брата.

"Вона не дає мені користуватись холодильником!" - випалює він, сидячи на кухні в спідньому, незважаючи на поліцейських. Додає численні погрози й, зрештою, зауважує, що не знає, ким йому є рідна сестра.

Чоловік щойно отримав нову роботу. Каже, в цю квартиру приходить лише переночувати. Тут на нього кричать, а він, за власними словами, у відповідь - "чудить".

Тим часом його сестра кричить на всю квартиру, що її брат уявив себе Гераклом і що він усе в житті робить їй на зло. "Чи він має сім'ю? Та яка сім'я? Кому він такий потрібен?" - кричить вона на всю квартиру.

У кутках занедбаного житла - павутиння. Навіть павуки з цих стін, у яких живуть люди, певно, втекли. А от таргани лишилися й ганяють по столах, так само попри поліцейських.

Патрульна Інна приймає заяву від сестри, патрульний В'ячеслав складає протокол про адміністративне правопорушення.

При цьому поліцейським доводиться спілкуватися з потерпілою та кривдником про життя та позитивне мислення. "Хоч щось хороше має бути у вашому браті?" - питає Інна.

"Нічого! Нічого хорошого в ньому нема! Нікому він не потрібен!"

Ще один такий випадок - і за заявою сестри замість адміністративної може наступити кримінальна відповідальність.

На кривдника можуть скласти щонайбільше три адмінпротоколи. Якщо рідні поскаржаться на нього вчетверте - це підстава для кримінального провадження.

"Батько бив бабусю - в мені немов прокинувся демон "

Марина має красиву посмішку, але за півтори години розповіді про батька жодного разу не посміхнулася. Дівчина пригадує в деталях кожну ситуацію, в якій вони били один одного.

"Одного разу після зустрічі з друзями я повернулася додому, якраз не було світла. Бабуся боялася сама бути вдома, їй було тоді дуже зле. Я думала викликати швидку. Батько в цей час повернувся напідпитку, почав лаятися до мене. Саме тоді він уперше мене вдарив за всі мої 18 років. Він схопив мене за волосся, кинув на ліжко й почав душити. Я не могла дихати. Бабуся мене рятувала".

Зізнається, що найважче бачити, як батько піднімає руку на хвору бабусю.

"Батько при мені бив її по голові палицею. Сльози - й немов у мені прокинувся в той момент демон. Я нічого більше вже не бачила перед собою. Відібрала ту палицю у нього. Після того батько всім розповідав, що його побила власна донька".

За якийсь час Марині довелося просити про допомогу свою матір.

"Приховувала від неї наші сварки та бійки з батьком. Тримала в собі: менше знає - краще спить. Коли зрозуміла, що далі вже не можу приховувати, розповіла правду. Мама приїхала. Спочатку вони навіть порозумілися з моїм батьком. Ходили разом до магазину. Ця "ідилія" тривала місяць, поки одного дня батько не влетів на кухню зі сокирою в руках і не кинувся на нас обох".

***

Наступний виклик, який отримують поліцейські, - від дитини. Він сам подзвонив і розповів, що його тітка побила маму й не пускала її додому.

В інформації про виклик віку заявника немає. Але за почерком повідомлення поліцейські впізнають дитину.

"Чи не найболючіші моменти в нашій роботі - це коли маленькі діти хапають нас за руки й ноги, просячи забрати просто зараз їх від власних батьків", - каже Інна.

Цього разу після багаторазового стукоту й очікування поліцейським, нарешті, відкривають двері. До правоохоронців вийшла жінка та її 12-річний син. Від неї тхне алкоголем.

Замість матері відтворити перебіг подій намагається син, перебиваючи її та сперечаючись: за його словами, тітка штовхнула маму в живіт. Дитина показує, як саме це було.

Хлопчик виглядає молодше свого віку й принагідно зауважує: недоїдає та планує завтра йти на смітник у пошуках пляшок і печива. Що з цього правда, а що може бути фантазіями - одразу складно зрозуміти. Його мама на розповіді про смітник не реагує.

З її слів, вона зустрічала свого товариша з лікарні, де той лежав із виразкою шлунку. І вони "випили пива", щоб відзначити успішне лікування. Тим часом десь у глибині квартири спить теж сп'яніла тітка.

Спілкування з поліцейськими завершується тим, що мати починає скаржитися на свою 12-річну дитину. Мовляв, це він її б'є. Їй нагадують, що доросла тут вона й відповідальність за його дії на ній. А сам хлопчик каже, що понад усе мріє поїхати влітку в дитячий табір, хоч би й був скрізь карантин.

"Хочу їхати куди-небудь", - каже дитина. Мама обіцяє піти з ним до поліклініки за довідкою, потрібною для поїздки в табір.

І попередня заявниця до поліції, і ця жінка працюють у дитячих садочках - виховують дітей.

12-річний хлопчик тримає на руках домашнього хом'яка, називаючи його білкою. І, зрештою, вмощує його в капюшон маминого светра, коли та ставить підписи на заяві.

Далі цією родиною мають зайнятися поліцейські з ювенальної превенції та соціальні служби. Хто кого штовхнув - тепер складно зрозуміти, надто коли всі дорослі напідпитку.

В абсолютній більшості випадків фізичне насильство в родині - це штовханина, стусани, подряпини й синці. "Зазвичай люди прагнуть завдати рідним фізичного болю, але не тілесних ушкоджень", - ділиться спостереженнями В'ячеслав Сопілка.

"Після війни страхався хлопавок"

До війни батько Марини, за її словами, був зовсім іншою людиною. Разюча метаморфоза трапилася саме по поверненні з фронту.

"До війни у батька з його мамою були дуже гарні стосунки. Вони працювали на одній роботі. До війни батько міг випити на свято, але ніколи не зловживав алкоголем".

"Як тільки він повернувся з війни, він дуже боявся салютів, будь-яких інших вибухів. Два перших Нових роки після війни святкували без хлопавок, бо він їх просто страхався. Нині на це спокійно реагує. Після всіх операцій на руці почав вертатися до нормального життя".

"Потім він одружився. Його нова дружина налаштовувала проти мене", - додає Марина важливу для неї деталь. З дружиною батько вже розійшовся.

"Про війну він мені багато не розповідав. Для нього досі це болюча тема. Він любить слухати воєнні пісні. Ми записували патріотичні пісні для хлопців з АТО. Батько цим пишався".

Навчаючись у школі, дівчина їздила в зону АТО: " Мене зупиняли, що, мовляв, я ж дитина ще. А я відповіла: "Стоп, там мій папа! Я поїду". А тепер жодної вдячності від нього. Батько перестав чимось дорожити. Лише любить показувати свої військові грамоти".

"А мені так іноді хочеться підтримки, щоб хтось тебе просто слухав і розумів", - ці слова Марина говорить напрочуд спокійно.

"Я звернулася по допомогу до міського голови нашого міста. Він мене відправив у соціальну службу. Я приїхала писати заяву до них, а вони мене запитали: "Чому ти з тим батьком лишаєшся? Збирай речі й тікай від нього". Я відповіла: "Як це - збирати речі та їхати геть? Без бабусі я нікуди не поїду. Думаєте, мені кайфово так жити? Ні!" Мене довели до істерики. Вони ж мають захищати дітей від насильства. Холодне ставлення - це боляче".

"А сусідка сказала мені, щоб я заспокоїлася. Мовляв, не вмру від того, що батько бешкетує. Вона мені заявила, що це не рак - не смертельно. Я їй пропонувала переїхати до мене й подивитися самій".

***

Наступний виклик патруля - за давно знайомою адресою.

Туди поліцейські їздять уже п'ятий рік. Це квартира, де мешкає дружина ревнивця-"боксера", що, за його словами, "гине від любові".

Його "любов" розтрощила меблі в її квартирі й змушує по ночах викликати посилені патрулі з кайданками.

За кілька днів суд мав їх розлучити. "Ми казали його дружині ще п'ять років тому, що у неї з ним життя не буде", - каже Інна Славінська.

Чоловік хизується своїм боксерським досвідом і дивиться на всіх навколо безумним поглядом.

Зрештою, його мирно виводять на вулицю, де у супроводі двох патрулів відправляють на три години до відділку. Саме на стільки поліцейські можуть затримати кривдника без рішення суду.

У відділку вони далі спілкуються з п'яним "боксером" про вічне: про любов, ненависть і зраду.

Закінчують розмову на тому, що можна любити людину, але при цьому з нею не жити й навіть нічого не вимагати від неї.

"Боксера" відпускають. Вийшовши на вулицю, він починає гамселити у вікна відділку з вулиці. А потім розчинається в темряві.

Рішення про адміністративні арешти на сім чи 15 днів ухвалюють суди. Призначають таке покарання рідко. На думку правоохоронців, часто це останній дієвий метод впливу і ним не варто нехтувати.

Переважно такі "непрохані візитери" платять призначені судом штрафи: від 170 до 340 грн.

Окрема проблема - де і як прилаштувати людину, яка вимушена тікати від домашнього насильника.

"Для мене це найскладніше в нашій роботі. Ми іноді витрачаємо по чотири години, щоб помістити жінку в притулок для постраждалих від домашнього насильства. Був такий випадок, коли мої колеги за власні гроші купили квитки для жінки та її дитини й відправили їх до родичів", - розповідає В'ячеслав Сопілка.

За словами поліцейських, такі притулки висувають нереалістичні вимоги: щоб були при собі документи, гроші, не було тілесних травм. Коли ж доводиться тікати від кривдника, то все навпаки: можна не встигнути схопити документи, а ось синці й гематоми можуть бути.

Поради мобільної бригади з протидії домашньому насильству

"Я хочу витягнути батька з дна"

"Зараз батько вже не б'є, як раніше. Хіба що образити словом, замахнутися, але не чіпає", - відзначає Марина певні зміни.

"Я дуже хочу його витягнути з цього дна, щоб він змінився й довів своїй матері, що він справді син. І мушу визнати: відчуваю сильну образу на батька після всіх бійок і лайок", - каже дівчина.

Наголошує, що склянку води в старості батьку подасть.

Нині - кримінальні провадження. Втім, батько відмовляється їздити на судові засідання.

"Я маю статус потерпілої. Суддя пообіцяла примусовий виклик, а потім почався карантин. Не знаю, що буде далі з цим судом", - розповідає Марина.

"Поліція виписувала заборону на спілкування зі мною. Батьку було байдуже до того. Казав, що цей папірець мені не допоможе".

Поліцейські можуть виписати терміновий заборонний припис на 10 днів, що забороняє кривднику перебувати в одному місці з потерпілими, листуватися, наближатися до місця роботи. За порушення також виписуються адмінпротоколи.

Розбирання цеглин сімейних стін

Психолог Тетяна Франчук переконує, що перспектива є завжди. Головне визнати проблему й залучати фахівців, як-от: психологів, психіатрів, наркологів. На поліцейських фактично лягає тягар "розрулювати" ситуації, які назрівали багато років і просто вибухнули.

"Налагодження стосунків у родині, що переживає насильство, - це важка робота через біль. Всередині так болить, що людина не може далі жити. Щоб це прийняти та почати працювати над змінами, потрібно мати дуже багато внутрішньої сили. І вірити в зміни на краще. Потрібно дістати внутрішні психологічні травми. Часто людям простіше закритися й посміхатися", - пояснює Тетяна Франчук.

Поради психолога

Кожна нещаслива сім'я, справді, нещаслива по-своєму, але природа її саморуйнації практично універсальна.

"Для мене це історія про невміння нас реагувати на те, що відбувається з нашими близькими, бо нас ніхто цьому не вчив. Часто кажуть у таких випадках: "Ти ж мужик! Відкинь то все та йди далі! Ти що не розрулиш цю ситуацію? Ті, хто поруч, теж виснажуються, їм потрібна допомога, зокрема підтримка "рівний рівному". Батько Марини не одразу ж почав бити по голові власну матір. Це накопичувалося певний час, наростало", - підсумовує психолог.

***

У Києві настав світанок.

В Інни та В'ячеслава до закінчення чергування більше викликів не було.

Значить, можливо, ці кілька годин до світанку ніхто не страждав.

Малюнки Тетяни Оспеннікової, Російська служба Бі-бі-сі.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber

***