Як кіт допоміг сліпому, який загубився

Жити без зору - складно. Однак, попри всі незручності й проблеми, є люди, які не втрачають почуття гумору.

Незрячий Ріс Фіннеган, учасник фестивалю мистецтв Fringe в Единбурзі, розповів свою історію - складну, зворушливу і смішну одночасно.

Ось її скорочена версія.

Я - сліпий, і не знайти дорогу, чи взагалі заблукати - це звичайна річ для мене. Клуби, станції метро - де я тільки не втрачав орієнтири.

Остання халепа трапилася на вечірці в будинку нового боса.

Я добряче випив і прокинувся зранку в незнайомій кімнаті. При собі нічого з речей, крім "мертвого" телефона.

Все, що пам'ятаю з минулої ночі, як я збирався випити з черговим новим колегою.

Ми "відмітилися" у кількох барах, а потім син боса Джей запросив нас до батькового будинку у лондонському Кенсінгтоні.

Там я і прокинувся наступного ранку. Один, колеги, з якими веселилися, безслідно зникли.

Щоб ви розуміли, прокинутися незрячій людині у незнайомому будинку - це не просто дискомфорт, це повна дезорієнтація. Тобто, ти не маєш жодного уявлення, що на тебе чекає просто за рогом.

А будинок був величезний - чотири поверхи і безліч кімнат. Повірте, вийти з туалету, не зачепивши, приміром, столик для сповивання немовлят, - завдання не для слабодухих, не кажучи вже про те, щоб вибратись з самого будинку.

Ба більше, того ж дня я мав привітати племінника з днем народження. Тому треба було швидко шукати зарядний пристрій для телефона і викликати таксі.

І це лише посилило стрес.

Нікого з колег поруч не було, то ж довелося брати все в свої руки.

Я встав з ліжка і знайшов якісь двері - як виявилося, до ванної кімнати. Чудово - і в туалет зможу сходити, і спланую стратегію евакуації.

І тут я почув незнайомий жіночий голос.

"Рісе, це мама Джея. Він сказав мені, що ти залишаєшся. Хотіла запитати, чи тобі що-небудь потрібно?"

Незрячі люди вчаться реагувати миттєво, бо невідомо, коли наступного разу зможеш отримати допомогу.

Але голос був так близько, що я мало не впав з унітаза і швидко відповів: "Все гаразд, дякую!"

Я поспіхом натягнув штани, намацав рукою раковину і вперся лобом у ще одні двері - навпроти тих, через, які увійшов.

Тобто, ця ванна мала двоє дверей, одні з них були весь цей час відчинені, - і мама Джея бачила все, що там відбувалося.

Після такого приниження мені не було чого втрачати, то ж я вирішив спробувати знайти свої речі.

За ванною кімнатою був передпокій - такий собі лабіринт з безліччю дверей. Туди я й пішов.

Поблукавши певний час, я нарешті знайшов поруччя, які вели вниз. Але не все так просто - на верхніх сходах я зачепив щось велике й металеве і під гучний брязкіт впав.

Це були середньовічні лицарські обладунки.

Я згадав, що знаходився у будинку свого боса, де було, ймовірно, багато цінних речей.

Пропрацював лише два тижні, а вже встиг влаштувати у нього вдома гармидер і потрощити коштовні цяцьки. Молодець!

Розбивши ще кілька хитких ваз, я вирішив повернутися до кімнати, де ночував, - але заблукав і опинився у зовсім іншій частині будинку.

Увійшов до однієї з кімнат і натрапив на пальто і сумки, тож збагнув, що це гардероб.

І тут я почув шум і запанікував.

Я не знав, хто це, та ще й загубив свій білий ціпок - символ сліпих, який пояснює людям мою "дивну поведінку".

Я навколішках виповз з кімнати, і раптом зрозумів, що це була не людина, а кіт.

Я не релігійна людина, але переконаний, що то був "посланець богів", які підтримують людей з інвалідністю.

Котик потерся об мою ногу і пішов коридором. Він мав милий дзвіночок на шиї, і це мене врятувало.

Мій пухнастий поводир привів мене до кухні.

Там мене зустріла хатня робітниця, віддала всі мої речі - рюкзак, зарядний пристрій і тростину. Моє серце ледь не зупинилося від щастя!

Я схопив все це і вибіг з дому - ще й до племінника на день народження встиг.

Ну, і вишенька на торті, - мій начальник знайшов іншого колегу на дивані в самих лише трусах. То ж я ще виглядав дуже пристойно.

Хочете отримувати найважливіші новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!